Наосліп - Ерін Кас

— Пам’ятаєш, я говорив тобі, що дізнаюсь про роботу?

— Так, звісно. Я ж сама тебе про це просила.

— Є можливість виходити на декілька годин на день. Але платня більше символічна. Потім кількість робочого часу збільшиться, якщо все сподобається.

— Будь-яка платня мені зараз не завадить. Можна спробувати.

— Якщо не передумаєш, приходь у п’ятницю. Я не працюю в цей день, але колектив у нас хороший, старший продавець про все розповість та введе у курс справи.

— Будемо співробітниками. У мене починається практика, тому гадаю, зможу поєднувати з роботою.

— Ти знаєш, я задоволений, що так сталося і ми потоваришували. З мого боку було б по-дурному втратити таку подругу.

— Не бентеж мене, — штовхаю його в плече. — Якщо вже ми такі друзі, поділись, як справи з особистим життям.

— Як завжди, холодна суворість, — зітхає засмучено. — Це, мабуть, все. Шансів, що ми будемо разом, майже немає.

— Готовий опустити руки?

— Ні, не готовий, але, схоже, буду змушений. Поговорити вона не хоче, зустрітися й кудись сходити теж. Вона відрізала всі шляхи від себе. Не знаю, що має статися, щоб ми нормально поговорили.

— Підтримка потрібна?

— Я звик вже. Але якщо у тебе буде свіжозварений борщ, він суттєво підніме мені настрій.

— Якийсь хитрий у мене друг, — починаю сміятися з його заяви.

— Що вирішила з житлом?

— Не знаю, — знизую плечима. — Потрібно шукати квартиру та роботу, щоб нормально платили. А ще, в мене теж дещо сталося, — опускаю погляд, згадуючи про Сашу.

— Що? Хочеш повернутись під батьківське крило?

— Ні, навпаки. В особистому житті сталися зміни, але тепер все ще більше заплуталось, — зізнаюсь Назару, бо насправді не знаю, чого чекати далі.

— Сподіваюсь, що в тебе все складеться краще, ніж у мене. Якщо буде проблема з житлом, звертайся. У мене для тебе завжди знайдеться місце. Ми з другом переводимось на заочне відділення та збираємось винайняти квартиру разом.

— Сміливе рішення. Сподіваюсь, не доведеться, але все одно дякую.
Лія приходить тоді, коли йде Назар. Втомлена й роздратована, відчиняє двері й сідає на ліжко, навіть не знявши верхнього одягу.

— Я зараз засну сидячи. Мало того, що я прокинулась о шостій, так ще мала вислуховувати повчання Олександра, а потім сидіти на нараді й вечері у ресторані. Де Лера?

— Поїхала додому, батьки забрали.

— Це ж треба, ще й перед практикою. О, до речі, там тебе мій мучитель чекає, — каже, як наче тільки-но згадала, і починає роздягатись.

— Що?! Як це чекає?

— В автівці сидить, біля гуртожитку. Ти чому так розхвилювалась? — дивиться на мене здивовано.

— Як це чому? Ну, я так одягнена, — оглядаю свій костюм, — не нафарбована…

— Ти ще сукню вечірню одягни й збігай до салону зроби зачіску, — хмикає Лія. Хапає мою куртку й підходить до мене. — Ось, одягайся, — накидає мені на плечі, — йди й поговори з ним. І припини себе недооцінювати, ти гарна у будь-якому вбранні.

Встигаю тільки вхопити телефон, як Лія виштовхує мене за двері й наказує негайно спускатися надвір. Я, звісно, посперечалася б з нею, але настільки сильно хочу побачити Сашу, що протистояти чи чекати хоч одну зайву хвилину не маю змоги.