Мій недолугий бос - Ксенія Стрілець

– Може він і не красунчик, – впирає руки в боки – але ти була б за ним, як за стіною, – все одно стоїть на своєму мама чим остаточно вибішує мене. В середині закручується торнадо з образи, злості та розпачу одночасно. 

– А я не хочу бути за стіною, мам! – так різко підводжусь зі стільця, що він голосно падає позаду мене. –  Я хочу стояти поруч, пліч-о-пліч, триматися за руки, йти в ногу, дивитись в одному напрямку, але не стояти за спиною. Я хочу, щоб мене любили та поважали, хочу бути партнером, а не прикрасою. Чому ти хочеш позбавити мене того, що є у вас з татом?  – з кожним словом говорю все голосніше і майже зриваюсь на крик, хоча у нас в родині так не заведено. – Невже я не заслуговую на своє довго та щасливо? І нехай це буде не сьогодні і не завтра, але ж буде. Невже твоє бажання спихнути мене першому ліпшому більше, ніж моє щастя? – мама стоїть непорушно, відколи я почала говорити. Навіть рушник, яким вона витирала руки, завмер.

– Доню, ти неправильно зрозуміла маму, – ніжно торкається моєї руки тато, і як завжди намагається бути миротворцем між мною та мамою. 

– До речі, – нахиляюсь, щоб підняти стілець і вгамувати серце, що від хвилювання норовить вискочити з грудей, бо я ніколи не розмовляла з батьками в такому тоні. – Якщо тобі від цього стане легше, у мене є хлопець і в четвер ми летимо до Риму на декілька днів, – кидаю не подумавши. – А зараз вибачте, мені треба йти складати валізу. Дякую за вечерю, – йду до кімнати, забираючи з собою татову чашку з чаєм.

В майбутньому я пожалкую про свої слова, але саме зараз потрібно було якось зупинити цей вулкан.