Мій недолугий бос - Ксенія Стрілець

Цеглинка за цеглинкою я руйную їх помилкове уявлення про моє щасливе майбутнє, яке вони собі намалювали у вигляді освіти, роботи в сімейній компанії, одруження з гідним чоловіком, бажано мого кола і онуки.

Перший етап ми пройшли, без втрат, бо навіть я, вітряна голова, розуміла, що освіта потрібна, як для всебічного розвитку, так і для запасного плану, якщо з танцями не вигорить.

Другого ніколи не буде. А точніше, не буде, якщо моя справа піде вгору, на що я дуже сподіваюсь. Іноді, мені навіть шкода батьків, їм просто не пощастило, що замість сина, який мав би стати спадкоємцем бізнесу, у них народилась дочка з жагою до танців. Десь таки тато завинив перед вищими силами. 

Третій – моє категоричне “Ні”, тому що це вже не те що попахує, а відверто смердить середньовіччям, і якщо вже одружуватись так рано, то не з офісним планктоном, а з патлатим байкером в татушках, щоб було що згадати в старості.

Щодо дітей, то тут я поки не готова озвучувати в голос свої думки. Мені подобаються маленькі діти, та себе я поки що мамою не те що не відчуваю, навіть не уявляю. Мене народили у дев'ятнадцять, а маму ще раніше, тому у свої двадцять чотири я наче біла ворона в сім'ї. Та якщо я вже не встигла на той потяг вагітних малоліток, то нема тепер чого і поспішати.  

За два тижні буде урочисте відкриття студії і я сподіваюсь, що коли батьки побачать, що моя мрія розправила крила, то не будуть такими категоричними по всіх пунктах їх плану на моє життя.  

– Аделіна, де ж ти так довго ходиш? – зустрічає мене голос мами, варто було лише зачинити за собою двері.

– І тобі привіт, мамо, – втомлено вітаюсь і цілую її в щоку.

– У нас гості, – каже пошепки й дивиться в бік вітальні, де ледь чутно чоловічі голоси. – Тато запросив на вечерю нового юриста. Такий хороший хлопець. Навчався в академії, працював…

– Не варто, – перериваю стислу доповідь мами, виставляючи долоню вперед, адже і так все ясно – черговий претендент на мою руку та серце. Цікаво, що мама розповідає про мене цим потенційним нареченим? Господи, сподіваюсь що хоч дитячі фотки не показує.

– Добрий вечір, – кажу голосно, коли заходжу до вітальні, де тато розмовляє з хлопцем.

– Добрий вечір, доню, – привітно каже батько, обіймає мене за плечі, притягуючи до себе, та цілує у скроню. – Познайомся, це Євген, він працює юристом в нашій компанії. 

– Радий знайомству, – світиться Женічка та розправляє плечі, щоб виглядати солідніше. 

– Навзаєм, – мило відповідаю, лише з поваги до тата, що стоїть поруч. 

Мене вибішує сама ідея мами, приводити додому чоловіків з наміром одружити мене з одним з них. Вона думає, що я нічого не підозрюю, коли до нас на вечерю приходять її подруги з синочками, або ж як от Євген, новенький співробітник, який ще не розуміє на що підписався. Зі мною йому точно нічого не світить, хоч поїсть смачно. 

– Що на вечерю? – запитую у мами, коли проходжу до кухні. 

– Вимий руки, переодягнись і спускайся, – знову цідить пошепки, щоб інші не почули.

Вмикаю кран прямо на кухні й ретельно мию руки. 

– Переодягатися не буду, – кажу витираючи руки паперовим рушником. – Допомогти накрити на стіл? – запитую, коли бачу незадоволений погляд матері і одразу тягнусь до тарілок на полиці.

Попереду у мене ще концерт для Євгена, щоб він не тільки не мав на мене ніяких планів, а й дорогу до цього будинку забув. Знову стерво. Сьогодні точно не мій день.