Залежні від ненависті - Ксана Рейлі

— Маю для вас важливу новину, — голосно почав Макар, коли всі розміститися по своїх місцях. Я, як завжди, сиділа одразу ж біля нього. — Наступного тижня ми їдемо в гори!

Я насупилася від його слів, бо точно не очікувала такого. Гори? Мабуть, усі були здивовані, адже почали перешіптуватися.

— У суботу Новий рік, тому я вирішив, що новорічний корпоратив ми проведемо в красивому готельному комплексі на гірській території.

— Обов'язково усім їхати? — поцікавилася Катя, тримаючи руки на своєму животі.

— Ні, ясна річ, — відповів Макар. — Це за бажанням, але усі витрати оплачує компанія.

Мій погляд знайшов Ілону, що дуже дивно усміхалася. Мабуть, їй подобалася перспектива поспілкуватися з босом за межами роботи. Я давно вже помітила, що вона зацікавлена в ньому. На цьому Макар більше не підіймав теми про новорічний корпоратив. Я задумалася про те, що раніше не була в горах. Мабуть, це було б цікавою пригодою. Я завжди була зайнята лише роботою, тому ніколи нікуди не їхала, навіть за кордоном не була раніше. Мабуть, трохи відпочити не завадило б, а у горах це було б прекрасно. Я легко усміхнулася, занурившись у свої думки. Можливо, нам з Макаром вдасться там зблизитися ще більше. Це було б чудово.

Увесь тиждень я була в передчутті вихідних, тому майже не працювала. До того ж бос не давав мені ніяких нових завдань. Мені хотілося якнайшвидше поїхати в гори, а ще тішило, що попереду новий рік. Я відчувала, що на мене чекає щось нове та прекрасне.

— Шкода, що я не зможу поїхати з вами, — сказала Катя, коли ми розмовляли телефоном. — У мене обстеження в лікаря, а з нового року я вже йду в декрет.

— Це ж чудово! Відпочинеш собі трохи.

— Це важко назвати відпочинком.

— Мабуть, ти маєш рацію. Я не дуже обізнана у вагітності.

— Колись і тебе це чекатиме.

— Колись, — пробурмотіла я, — але не зараз, і точно не найближчих п'ять років.

— Не у всіх це стається заплановано. — Катя засміялася. — Можливо, у горах ти проведеш незабутню ніч з кимось особливим. Хто зна, Мелісо?

— Перестань говорити про це, — обурилася я та закотила очі. — Не планую я розважатися в горах. Це просто новорічний корпоратив.

— Інколи ці корпоративи закінчуються дуже неочікувано. Ти взяла з собою сукню?

— Так, не хвилюйся. Уже майже доїхала до автовокзалу.

— Добре, — сказала Катя та сумно зітхнула. — Класно тобі повеселитися!

— Дякую. Ти теж не сумуй. Бувай!

Я вимкнула дзвінок і втомлено сперлася до спинки сидіння, дивлячись у вікно. До автовокзалу насправді ще треба було трохи їхати, але я вирішила збрехати, бо розмови з Катею втомлювали мене. Вона інколи була занадто дратівливою, а ще багато розпитувала. Я ж завжди намагалася триматися осторонь різних пліток, тому не дуже полюбляла ці дружні жіночі розмови. Мабуть, саме тому в мене толком і не було подруг. Лише Софія, з якою ми дуже рідко бачимося.

Коли таксі зупинилося біля автовокзалу, то я вийшла з авто, а водій витягнув мою валізу. Я одразу ж помітила невеличкий натовп осіб, що стояли біля буса. До місця призначення ми мали їхати цим маленьким автобусом. Нас було лише шестеро, адже деякі відмовилися їхати, а бос вирішив приїхати самостійно.

— Привіт! — привіталася я, коли зупинилися біля колег.

Деякі з них відповіли мені. Я помітила, що біля мене з'явився Роман. Його рука потягнулася до моєї валізи.

— Я допоможу тобі й закину твої речі в багажник, — пояснив він.

— Добре, дякую.

Я спробувала усміхнутися йому, адже мені було трохи ніяково через те, що причиною його звільнення була саме я. Роман швидко впорався з валізою, а тоді зупинився біля багажника і витягнув з кишені пачку цигарок. Я навіть не знала, що він палить. Хлопець зробив глибоку затяжку, а потім видихнув клубок диму з легень. Я підійшла до нього, адже відчувала потребу поговорити з ним. Він помітив мене та уважно глянув мені в очі.

— Ем, вибач за те, що сталося тоді, — почала я. — Не думала, що бос так відреагує.

— Все добре. — Роман дивно посміхнувся. — Якби я знав, що між вами є романтичні стосунки, то не запрошував би тебе на побачення.

— О, між мною та Макаром Вікторовичем нічого нема! Ми... Ми просто...

— Не обманюй, Мелісо. Він закоханий у тебе.

— Не думаю, що аж так.

— Він звільнив мене, бо я не послухав його та запросив тебе на побачення. Це не просто ревнощі. Між вами щось відбувається.

— Так, ти маєш рацію, — погодилася я та кивнула головою. — Просто тоді, коли ти запросив мене, то ми з ним ще не були разом.

— А зараз? — поцікавився хлопець, не відриваючи від мене пильного погляду зелених очей.

— Напевно, так. Я всього лише намагаюся перепросити у тебе, бо мені неприємний той факт, що тебе звільнили через мене.

— Мене звільнили, а потім повернули через тебе. Все нормально, Мелісо.

— Так, я попросила Макара, щоб він повернув тебе.

— Значить, ти таки для нього щось значиш, якщо він переступив через свою гордість. Відверто кажучи, наша з ним остання розмова була не надто хороша.

— Він буває різким, — сказала я та глибоко вдихнула, — але насправді Макар дуже хороший.

— Тобі краще знати. — Роман знизав плечима. — Для мене він лише бос.

— І для мене теж. Краще, щоб ніхто в офісі не знав, що між мною та Макаром є почуття.

— Ти хвилюєшся, що я розповім комусь про це?

— Я не знаю, але сподіваюся, що ти не зробиш цього.

Роман декілька секунд уважно дивився на мене, а потім кивнув головою в знак згоди.

— Не скажу, — сказав він.

Я вдячно усміхнулася йому та повернулася до інших колег. Приблизно через десять хвилин усі вже зібралися, тому ми розмістилися в бусі. До гірського готельного комплексу треба було їхати більш як п'ять годин. Я втомилася за цей час. Намагалася заснути, але через музику в салоні це було важко зробити.

Коли ми приїхали на місце, то я вражено ахнула від неймовірної краси краєвидів. Я ніколи не бачила раніше настільки прекрасного видовища. Засніжені вершини гір вдалині — це безперечно те, що вартує побачити кожному.

Я зробила декілька кроків стежкою, зупиняючись біля невисокого дерев'яного плота. Сніг приємно скрипів під ногами, а я не могла відвести погляду від гірських масивів, що височіли в чистому блакитному небі, на якому не було жодної хмаринки. Коли подув холодний морозний вітер, я здригнулася та нарешті отямилася. Помітила, що уже всі валізи розвантажили. Серед них я знайшла свою. Ми разом попрямували до великого дерев'яного будиночка, що був готелем у цьому місці. Як виявилося, ми всі мали жити по двоє. Я відверто здивувалася, коли мені дали ключі з тим самим номером, що й Ілоні. Чесно кажучи, вона була не з тих людей, з ким би я хотіла жити разом.

У невеличкій спальній кімнаті я побачила два ліжка, розташованих поруч. По обидва боки від них стояли тумби, а біля стіни була велика дерев'яна шафа. Тут усе було повністю з темного дерева, як і личить в гірських місцях.

— Де ти будеш спати? — поцікавилася у мене Ілона.

Вона намагалася звучати спокійно, але я помітила роздратування в її голосі. Мабуть, дівчина теж не раділа перспективі жити зі мною декілька днів.

— Мені байдуже, — відповіла я.

— Гаразд. Тоді я буду біля вікна.

Я кивнула головою, погоджуючись. Ми почали мовчки розкладати свої речі. Я навіть не знала, про що можна говорити з Ілоною, тому просто занурилася у свої думки. Коли я розклала всі речі в шафу, то попрямувала до невеличкої ванної кімнати. Гарячий душ допоміг розслабитися, і в цю мить мені страшенно захотілося спати. Я накинула на себе теплий халат і повернулася до кімнати. Коли Ілона помітила мене, то одразу ж підвелася та схопила рушник і засоби гігієни. Вона сховалася в душі, а я полегшено видихнула. Я витягнула свій телефон, щоб написати татові, що я уже приїхала в потрібне місце. Лише батько цікавився мною та моїм життям, тож я не хотіла, аби він хвилювався за мене. Я гортала стрічку соцмереж, доки не повернулася Ілона. Вона чомусь уважно дивилася на мене своїми блакитними очима, а потім раптом спитала:

— Ти думала, що я стерво?

Я здивувалася, адже зовсім не очікувала такого запитання. Дівчина сіла на своє ліжко, все ще уважно дивлячись на мене.

— Ні, — відповіла я і байдуже знизала плечима. — Я взагалі про тебе не думала.

— Справді? Бо мені здавалося, що стерво саме ти.

— Дякую за приємні слова, — пробурмотіла я. — Це все, чи будуть ще якісь запитання?

— Чому ти в офісі ні з ким не спілкуєшся? — продовжувала діставати Ілона.

— Я спілкуюся з Катею, Романом, а ще Макаром, — сказала я, навмисно виділяючи ім'я боса. — Усі інші мене не надто цікавлять.

— О, я помітила, що ти зацікавилася новим начальником!

Я кинула на Ілону різкий погляд, піднявши одну брову. Бракувало ще говорити з нею про мої стосунки з Макаром.

— Мені здається, що це не твоя справа.

— Ти така нудна, Мелісо.

Ілона закотила очі та підійшла до своєї сумки. Вона витягнула звідти косметичку і невелике дзеркальце.

— Принаймні я не липну до боса так відверто, як це робиш ти, — пробурмотіла я.

— А сенс у цьому? — Ілона раптом засміялася. — Так, Макар дуже привабливий чоловік, і він подобається мені, але я його абсолютно не цікавлю. Ти — зовсім інша справа. Він лише до тебе в офісі ставиться так по-особливому.

— По-особливому? — перепитала я. — Це ти маєш на увазі те, що він завалює мене роботою та змушує постійно переробляти проєкти? Так, це дійсно особливе ставлення.

— Я помітила, як він дивиться на тебе. — Ілона оглянулася в мою сторону. — Таким поглядом дивляться лише на тих, хто подобається.

— А ти багато знаєш про це? — буркнула я, бо мене починала дратувати ця розмова. — Навіть не намагайся дізнатися щось від мене. Я не обговорюю своє особисте життя з чужими мені людьми.

— Ти взагалі його ні з ким не обговорюєш. Тобі треба частіше відкриватися людям. Відверто кажучи, своєю замкнутістю ти дуже сильно відштовхуєш.

— Я не шукаю собі подруг, Ілоно.

— Я і не збираюся нею бути. Просто даю тобі декілька порад.

— Мені вони не потрібні.

— Як знаєш.

Вона знизала плечима та взялася наносити макіяж. Як я зрозуміла, дівчина збиралася на вечерю в ресторан, що знаходився на першому поверсі. Спочатку я думала залишитися в кімнаті, але відчуття голоду змусило мене почати збиратися. Я зробила легкий макіяж, а також вдягнула чорні класичні штани та теплий білий светр. Такий образ здався мені доречним у цьому місці. Ілона ж вдягла красиву коротку сукню яскравого червоного кольору. Впевнена, що сьогодні уся чоловіча увага буде звернена в її сторону. Ми вийшли разом з нашого номера та спустилися на перший поверх.

Одразу ж помітили вхід до зали ресторану. Тут було доволі затишно в цьому дерев'яному стилі: величезні темні столи та стільці, подекуди лавки й дивні малюнки на стінах. Я на декілька секунд зупинилася біля барної стійки, розглядаючи надписи на стіні. Було таке враження, наче я опинилася в якійсь старій печері. Коли я опустила погляд, то помітила на барній стійці листівки. Взявши одну з них у руку, я почала читати. Як виявилося, у новорічну ніч тут планують провести бал-маскарад спільно з благодійним аукціоном. Я не знала, чи це входить у план нашого корпоративу, але мені дуже сильно захотілося потрапити на такий особливий захід.

— Перепрошую, — заговорила до бармена. — А де відбудеться цей бал?

— У сусідній будівлі, що теж входить до цього готельного комплексу, — відповів хлопець. — Вхід безплатний для усіх, хто проживає в нашому готелі.

— Вау! — з усмішкою мовила я. — Це неймовірна ідея для святкування Нового року.

— Ми кожного року проводимо такі вечірки. Людей збирається багато, а ще усім подобається.

— Навіть не сумніваюся.

Я склала листівку вчетверо та запхнула її в кишеню штанів. За одним зі столиків помітила своїх колег, тому попрямувала в їхню сторону. Не знаю, що готує для нас компанія, але я вже загорілася ідеєю потрапити на той бал-маскарад. Залишилося лише знайти маску.