Подвійна помилка мільярдера - Тала Тоцка

— Я була біля басейну. А тут він, — показую на кошеня. — Він на дах до вас, точніше, до ваших хазяїв заліз. А злізти не міг. Я й дзвонила, і стукала, але в домі нікого не було. А Марсель так жалібно нявкав...

— Марсель? — здивовано перепитує Артем, вигинаючи брови. — То це все-таки ваше кошеня?

— Та ні, — відповів нетерпляче, — що ви такий незрозумілий!

— Тоді чому Марсель?

— Повинно ж бути в нього якесь ім'я! Незручно весь час кликати його «киць-киць», а Марсель йому сподобався, він одразу почав озиватися.

— То що з будинком? — нагадує Артем.

— Я перелізла через паркан, знайшла драбину, поставила її на візок. А коли встала на останню сходинку, візок покотився, і я залишилась на даху з Марселем. Я побоялася стрибати, там високо. Хоча, можливо, треба було спробувати...

— Ну, хоч до цього не додумалися, — буркливо перебиває Артем, — точно довелося б вас везти в травматологію.

— Тож я спробувала вийти через будинок. Там на даху двері на сходи не зачинені. Спустилася вниз і вирішила почекати, раптом хтось прийде. І ненароком заснула...

— Я не зачинив двері? — вигукує Артем. — Ось чорт. Мабуть, забув, коли перевіряв тягу у комині.

— Ви й у коминах знаєтеся? — з повагою запитую в нього.

— Доводилося чистити, — туманно киває Артем, а я із захопленням розглядаю його широкі плечі. — Значить, Марсель?

Він простягає руку, щоб погладити кошеня, але те загрозливо шипить.

— Якщо ви не проти, я піду, — кажу, прикриваючи малюка долонею, — Марселя треба погодувати.

Артем мовчки відходить убік, поступаючись мені дорогою, і я бадьоро йду до воріт.

— Алю, — гукає він мене. Миттю обертаюся. — У вас є ключ від воріт?

Оглядаю себе та похоплююсь. Я ж у купальнику! Звідки в мене ключ?

Артем, мабуть, думає про те саме, бо оголює в карколомній посмішці всі свої тридцять два зуби.

— Я просто не можу збагнути, як ви збираєтесь потрапити до будинку.

— Дякую, що нагадали. Я сьогодні трохи розгублена, — намагаюся відповісти хоча б наполовину такою ж усмішкою і прямую до паркану.

— Ну, Алю, ну, куди ви знову зібралися? — мало не стогне Артем.

— Спробуватиму перелізти через паркан, — відповідаю чесно. — Якби ви були такі люб'язні і принесли мені драбину...

— Все. Відійдіть, — він присідає, потім підстрибує, пружинно відштовхуючись від землі, і чіпляється руками за паркан.

Не стримую захопленого подиху і притискаю до щік долоні. Марсель, затиснутий під пахвою, починає голосно обурюватись, але я не звертаю уваги.

Зате Артему таке неприкрите захоплення явно лестить. Він підтягується на руках, підіймається на паркан і стрибає на землю.

— Ідіть до хвіртки, я відчиню, — кличе він мене, і я ледве переставляю ноги. Входжу в хвіртку і впираюсь у свого рятівника. — Ви впевнені, що маєте чим погодувати цю хижу тварину, Алю? Йому не все підійде, він занадто малий.

Подумки перебираю вміст холодильника і розумію, що Артем правий.

— Напевно, мені доведеться сходити до крамниці. Чи є тут супермаркет?

— Тут є все, але не надто близько, — відказує він. — У мене є пропозиція краща. Навіть дві пропозиції. По-перше, ви зараз берете ключ і приходите з Марселем до мене. Я саме привіз продукти. Там є вершки, і впевнений, вони йому сподобаються.

— А по-друге? — питаю, відчуваючи, як мене заливає фарбою. Цікаво чому, якщо він ще нічого не відповів?

— Моя друга пропозиція перейти на «ти», — каже він хрипким напівшепотом, і в мене серце починає шалено битися від одного звуку його голосу.