Подвійна помилка мільярдера - Тала Тоцка

Але Артем наче нічого не помічає. Він виглядає досить стривоженим, допомагає мені вибратися з басейну і сідає на шезлонг.

— Як ви, Алю? — сідає поряд навпочіпки і заглядає в очі. А я і без цього за крок до непритомності.

Його близькість діє на мене як параліч. Не можу ні поворухнутися, ні видати хоч якийсь зв'язковий звук.

Артем іде до будинку і повертається із пляшкою води. Звідки він знає, де в Янчиного дядька зберігається вода? Втім, якщо він працює у сусіда дядька, то звичайно в курсі.

Я жадібно ковтаю воду, вдячно дивлячись на Артема, а він задумливо мене розглядає. У його темних очах хлюпоче щось глибоке, незрозуміле, від чого мені трохи не по собі.

— Якщо вам краще, я піду. У мене багато роботи. Гарного вечора, — мужчина прямує до паркану, хвацько перемахує через нього і зникає за будинком.

Ми з Янкою мовчки проводжаємо його поглядами.

— Куди там австралійським пожежникам, — каже вона тихенько, коли Артем зникає з поля зору.

— Їх навіть котики не врятують, — погоджуюсь із подругою, а сама важко зітхаю.

Мене, схоже, також нічого не врятує. Тому що я закохалася глибоко та безнадійно. Влетіла з розмаху, як бджілка в банку з медом. І хоч це почуття солодке і тягуче, всередині зріє передчуття, що ні до чого доброго воно мене не приведе.

***

Тиждень минає як у тумані.

Весь цей час я безсовісно брешу бабусі, що готуюся до тестів, а сама думаю про Артема. А що робити, якщо нічого на думку не лізе? Якщо в голові лише він? Добре, що можна ховатися, обклавшись підручниками і витріщаючись в екран ноутбука. Інакше вона б одразу мене вирахувала.

А так навіть навшпиньки ходити намагається, щоб мені не заважати.

Мені й шкода бабусю, і соромно перед нею, але з собою я нічого не можу вдіяти. Перед очима стоять налиті м'язи, засмагле тіло та синій комбінезон, під яким це тіло ховається. А ще примружені очі з загадковим поглядом, що вивчає мене ніби головоломку.

Чому він на мене дивився весь час, ніби збирався зазирнути всередину? На Янку він зовсім інакше дивився.

А може?.. Від однієї думки захоплює дух, я навіть очі заплющую.

Може, він також закохався? Як я, з першого погляду? Буває так, скільки разів я в кіно бачила. І у книгах читала. Зустрілися поглядами й — р-раз! — ніби блискавкою вдарило.

Якщо це так, я помру від щастя.

Коли ми з Янкою виїжджали на таксі з дому її дядька, Артема ніде не було видно. Але моя уява, яка не на жарт розігралася, стверджувала, що він спостерігає за мною з вікна будинку. Я наче його навіть там роздивилася.

Ясно, що все це дурниця і нісенітниця. Що робити сторожу у будинку господарів ще й на другому поверсі, де зазвичай розміщуються спальні?

Навіть якщо він не сторож, а садівник, йому там тим більш робити нічого. Ну хіба що слюсарю-сантехніку може знадобитися замінити кран у господарській ванній.

Натомість я вивчила всі календарі з австралійськими пожежниками, які тільки-но змогла знайти. І дійшла висновку, що мій — мій! — пожежний поза конкуренцією. Ні, хлопці там, звичайно, поголовно милі й няшні, але дай Артему в руки котика, він обійде їх усіх у частки секунди. Ще спалах фотокамери згаснути не встигне.

Чим ближче до вихідних, тим неспокійніше у мене на душі. Пояснити не можу, але живу очікуванням, ніби до побачення готуюся.

І передчуття мене не обманює. Наприкінці тижня лунає дзвінок.

— Аля, Алечко, рятуй! — Янка шумно дихає у динамік. — Мене до Туреччини звуть гарячою путівкою. Такий хлопець, просто аррр...

— Що за хлопець? — не можу збагнути, але подруга вже перебиває.

— Потім розповім. Ми тільки познайомилися.

— То лети, я тобі навіщо? Чим я тебе можу врятувати? Грошей в мене немає, якщо ти хотіла позичити. Хочеш, я спитаю бабусю?

Вона мнеться, потім каже невпевнено.

— Та ні, тут справа не в грошах. Пам'ятаєш, ми до дядька мого їздили минулого тижня? Ти не могла б завтра до нього поїхати? Повбирати, ну як ми з тобою минулого разу прибирали? Ти розумієш, ці старі люди... Він як дізнався, що я відлечу і не зможу доглянути за будинком, так засмутився! Якщо ти відмовишся, мені доведеться відмовитись від Туреччини.

Серце робить кульбіт і падає вниз, завмираючи.

Артем. Я його побачу. Побачу ж?

Не в силах вимовити жодного слова лише ствердно киваю.

— Ну що, Аль, ти згодна? Виручиш? — нетерпляче перепитує Янка, і я сиплю в трубку:

— Так Так звичайно. Звичайно, я згодна, Янко!

***

Ледь доживаю до суботнього ранку. Бабусі чесно кажу, що їду до хати Янчиного дядька, забуваючи уточнити, що їду сама, без Янки.

— Що за мода у чужих людей товктись, — бурчить бабуся, — начебто у вас своєї домівки немає. Я розважливо змовчую, і вона видає мені пакетик з бутербродами.