Вчись казати "ні" - Юліанна Бойлук

Кікімора. Інакше й не скажеш.

Павлик, бездоганно вдягнений з ідеальною зачіскою, поспішив мені на допомогу. Чи варто казати, що я воліла б крізь землю провалитися?

— Ти ціла? — спитав він, не стримавши сміху. А я згадала, як скучила за його голосом.

— Не підходь. Забруднишся у фарбу від мене, — мовила я і хутко встала з асфальту. Потилиця шалено боліла і в скронях зашуміло, шия взагалі стала кам'яною, але я не показувала, як мені боляче.

— Дрібниці. Як ти? — я не знала, про що саме він питає.

— Буду жити, — всміхнулася я. — Фарба змиється. А комбінезон викину.

— А взагалі, як ти? — спитав він.

— Мою книгу видали, — радісно зізналася. — А ще в філологічний вступила.

Я знову його побачила і знову серце застрибало в грудях. Я була ладна йому пробачити все на світі.

— Молодчинка! Я такий радий за тебе, наче це я сам здійснив свою мрію! — прощебетав він, осяявшись усмішкою. — Я часто думав про тебе. Згадував. Погано якось тоді вийшло.

— Я не серджуся і вибачень не чекаю. Все в минулому, — поспішила запевнити, сподіваючись, що зараз він знову запропонує бути з ним. Цього разу я вже буду мудрішою. Я зможу його перевиховати. Адже в ньому так багато хороших якостей. Він добра людина. Треба лише трошки направити. І я неодмінно впораюся з цим.

— Мені нема за що просити вибачення, — запевнив він.

— Авжеж, — погодилася я, хоча так не думала. Йому було за що просити вибачення, просто він не хотів визнати це. А я не хотіла сваритися.

— Добре, що ми поговорили. Мені стало легше, — всміхнувся Павлик. — Знаєш, якось би зустрітися. Посидіти... Поговорити... Як друзі. Ми ж друзі?

Ні, ми не друзі. І я не хотіла з ним дружити. Натомість він знову не питав, а я не сміла заперечити.

— Звісно. Ми друзі. Залюбки десь посиджу з тобою.

— Супер! Ну, тоді до скорого, — він хотів поцілувати мене в щоку, але я була вся в фарбі. Хлопець вже пішов геть, а я так і стояла на дорозі, мов чупакабра.

І чому ми не зустрілися на моєму творчому вечорі?! Чому саме тепер?!