Вчись казати "ні" - Юліанна Бойлук
Ні наступного дня, ні за тиждень Павлик не з'являвся. Я не телефонувала, бо мені не дозволила гордість. Він, бо, певно, не хотів. Та й з друзів видалив у Фейсбуці. З друзів видалив! Дитячий садок!
Через останній інцидент я мала б його зненавидіти, однак цього не сталося. В душі була порожнеча, мов би звідти витягнули щось дуже важливе й цінне. Щось, без чого я не могла жити й радіти новому дню.
Здавалося б, тепер слід повернутися до колишнього життя. Але тепер я лише вдавала, що цікавлюся творчістю. Не було натхнення, не було бажання. Я тягнула ненависний мені сюжет, як-небудь лила фарбу на мольберт і більше не шукала довершеності.
Авжеж, мама про все дізналася. Якось мені просто захотілося спитати її дорослу думку, заодно й виговоритися. Тепер вона часто повторювала мені:
— Анжеліко, донечко, знаю, тобі здається, що ти його кохаєш, але це не так. Справжнє кохання не повинно приносити стільки болю. Обіцяю, мине час і тобі стане легше...
— Коли? — безбарвним голосом запитувала в неї.
— Не скоро... — опускала очі вона. — За кілька місяців...
— Втішила. Дякую, — буркнула я, бо хотілося, щоб легше стало вже. А не ставало. Як витримати стільки часу?
Завжди боялася фізичного болю, але душевний виявився куди страшнішим.
Не минало й дня, щоб я не думала про все, що сталося. Ненавиділа, але кохала. Ображалася, проте сумувала. Ці суперечності вбивали мене. Я хотіла вирвати з грудей серце, але це метафора, а як врятуватися не могла придумати.
Кожної ночі я прокидалася о четвертій ранку від несамовитого болю, що стискав душу і рвав її на шматки. Чому о четвертій? Уявлення не маю.
Я втратила себе. Випала з реальності. Стала сірою блідою копією колишньої Анжеліки.
— Я більше ніколи нікому не зможу довіритись, — крізь сльози, що застигли на віях, шепотіла Маринці.
"Я більше нікого ніколи не покохаю", — казала собі.
— Які дурниці, Анжелко! Все налагодиться. Та що в ньому є такого, що ти так страждаєш?! Він козел, він не вартий тебе! Ти ще будеш щасливою! — теж ледь не плачучи, стверджувала вона, обіймаючи мене.
— Я зламалася, — ділилася з нею тим, як почувалася.
— Ні, не правда! Ти впораєшся! Ти просто втомилася, але все ще буде добре, от побачиш! — в її голосі я чула страх. Вона й сама не вірила.
— Коли? — питала я.
— Не знаю, — ховаючи від мене сльози, шепотіла подружка. — Скоро... Ти зможеш, я знаю…
— А я ж була такою щасливою до всього цього... Колись я вийду заміж лише по розрахунку. Більше жодного кохання, — обіцяла собі.
— Анжелко, величезна рідкість — люди, які настільки щирі, настільки сильно вміють кохати. Твоє серце загоїться. Біль стихне, — обіймаючи мене, шепотіла вона. — На кого ти лишила своїх героїв? А книги? Хто, крім тебе, зможе їх дописати? Вони тебе потребують. Як і всі ми.
І тут я зрозуміла. Ну, звісно ж. Я все зможу. Я зможу жити без нього. І успіху досягну. І визнання. Я зустрінуся з ним через роки на якійсь моїй презентації. І тоді все буде по-іншому. Побачивши мене, він не зможе відвести погляд. А я буду успішною, впевненою в собі! Я доведу йому! Я доведу собі! Я зможу! І побиватися більше не буду!
І я взялася наближати цей день так, як лише могла. Я все ще прокидалася о четвертій і все ще часто плакала, але більше не снувала без діла. Знову бралася за всі можливості, працювала, як віл, писала книги, писала картини, малювала стіни або все, що замовляли розмалювати. Я відвідувала творчі вечори і заявила про себе, як про письменницю-початківця.
Пів літа готувалася, але таки вступила на філологічне. На мистецтвознавця поки не потягнула, провалила останній іспит, але то таке. Ще все попереду. Влаштувалася в місцеву газету стажером-журналістом, а потім... потім здійснилася моя заповітна мрія — мене помітив видавець. Не найпопулярніший в Україні, але і це стало для мене дарунком долі. Мій перший роман вийшов на папері. В невеликому тиражі, але моєму щастю не було меж.
Отримавши кілька примірників на руки, я подарувала один Маринці, один — батькам, а ще один хотіла надіслати Паші. Я знала його адресу, якось я навіть була під його будинком, ще коли ми зустрічалися. Однак, не наважувалася на цей крок.
У цей день в міській бібліотеці мала відбутися моя перша зустріч з читачами за сприянням мого ж видавця. Я ще не була супермегапопулярною, але почувалася так, ніби мала отримати якусь відзнаку.
Готувалася до такої події дуже ретельно. Одягнула найкращу сукню до підлоги, нафарбувала очі, взула підбори і навіть волосся закрутила. Чомусь я була впевнена, що сьогодні доля подарує нам з Пашею зустріч.
Я стояла біля стенда й розповідала про себе, сміючись і активно приховуючи своє тремтіння перед публікою, а сама вишукувала в обличчях присутніх його бездонні очі.
Але творчий вечір закінчився, так і не подарувавши здійснення мого бажання. Втім, я старалася випромінювати лише позитив, щоб не засмучувати рідних, які неймовірно пишалися мною.
Вечеря в ресторані з батьками і Маринкою, численні тости за мій успіх, все це пролетіло за мить. А потім знову сіра буденність.
Але в життя є почуття гумору і воно гарно знається на іронії.
Я малювала сонечка на стінах дитячого реабілітаційного центру. Вся в фарбі, у трохи подертому комбінезоні, який сьогодні ж розірвала, зачепившись за цвях на розкладній драбині. Не те, що без макіяжу, але й на голові дідько знає що зібране в старий крабик. Враз закінчилася жовта фарба, тому я, як є, побігла до магазину через дорогу, щоб швиденько її придбати. Ну, може не налякаю перехожих.
Там, здійснивши свою покупку, поспішила назад. Перебігаючи автомагістраль на пішохідному переході, враз почула чийсь знайомий голос. До болю... до крику знайомий.
Озирнувшись, помітила це обличчя, ці очі, що зараз сповнилися здивуванням. Задивившись на Пашку, я перечепилася за бордюр і картинно впала на спину разом з літровою баночкою фарби, яка не просто розбилася, але й розлилася, паразитка така, просто на мене.
