Вчись казати "ні" - Юліанна Бойлук

— Що ж... Може й справді помилився і тепер шкодує. Зустрів дівчину, покохав... — розмірковувала Маринка, а я дуже раділа з цих її висновків, бо вони мені цілком підходили.

І знову кілька фантастичних побачень запаморочили мою голову. Ми каталися на авто нічним Львовом, гуляли старовинними вуличками й музеями, сиділи в романтичних кафешках. Мені подобалося його почуття гумору, я не могла надивитися в його очі, не могла надихатися ароматом його парфумів. Все в ньому здавалося ідеальним. І я вже дуже хотіла начхати на свої принципи і сказати, що готова, що б це для мене не означало.

Але щось зупиняло мене. Може те, що в усьому він поводився зі мною, наче з дитиною. Ця зверхність спершу здавалася милою: "Я поруч з великим сильним чоловіком, мов тендітна квіточка", а потім трохи насторожувала. Ми ходили лише в ті місця, які подобалися йому. Він не знайомив мене з друзями чи з родичами. Але повсякчас натякав на те, що час би нам розширити формат цих зустрічей.

— Завтра необхідно буде попрацювати, — ділилася з коханим своїми планами.

— Хіба творчим людям не треба відпочинок? — безтурботно всміхався він. — Ти ж сама собі бос.

— Так, але самодисципліна дуже важлива. Я й так майже не працювала цього тижня. Я ж подала заявку на участь у виставці, пам'ятаєш? Мені треба написати хоч би дві-три картини, а часу критично нема.

— Та годі тобі! Це ж просто мазанина! — видав він. Мене, мов блискавка вдарила.

— Мазанина?

— Ну, тобто це ж не фінансовий звіт складати. От в мене на роботі реально завал! — він дуже активно розповідав про свої справи, але я чула все те в пів вуха. Виховання не дозволило втрутитися в монолог і відстояти себе. Або ж невпевненість не дозволила. Я відчула себе чимось неважливим.

— Не дуйся, сонце! Ти з усім впораєшся! Ти ж у мене молодчина! Хочеш, я надихну тебе? — білозубо всміхнувся він і притягнув мене так близько, що аж кістки хрустіли. І хоч гормони, яким було байдуже до моїх хвилювань, нагадали про себе метеликами в животі, десь на рівні енергетики мені стало некомфортно. Але я знову не посміла відштовхнути його, хоч подальші обійми та гарячі поцілунки в шию й були суцільним випробуванням.

— Мені час, — прошепотіла я, розуміючи, що якщо далі так стоятиму, то станеться те, чого я зараз точно не хочу.

— Може передумаєш? — відверто зваблюючи й провокуючи, шепотів він. Щось у мені й хотілося залишитися, але все ж я твердо промовила:

— Ні. Не сьогодні. Рано вставати.

Він психанув. Це було дуже помітно. Однією рукою все ще тримаючи мене за талію, іншою дістав сигарету, запалив її електронною запальничкою і затягнувся. Ненавиджу дим. Я завжди задихаюся, коли хтось поруч курить. Паша знав про це, однак це не завадило йому випустити просто в моє обличчя чорну кіптяву. Я закашлялась, а втекти не змогла.

— Часом просто не розумію, нащо ми зустрічаємося!

— А зустрічаються лише заради сексу? — вразилася я.

— Здебільшого, — знизав плечима він. — Стосунки — це секс. Кохання — це секс. Пара — це секс. А без нього це все дитячий садок.

В моєму розумінні було не так. Я просто чекала поваги до свого вибору. Чи даремно феміністки воювали? Жінка може хотіти чоловіка, а може й не хотіти. Жінка має право на своє бажання і має право вирішувати. Жінка заслуговує, щоб до неї дослухалися, її поважали і любили за її внутрішній світ, а не лише красиве тіло. І сенс же зовсім не в інтимі. Просто хай нам не сміють вказувати! Чи я може з іншої планети звалилася?

Наступного ранку я знову плакала в Маринки.

— Може я чогось не розумію? Скажи, він має рацію?

— Він тебе змушує, хіба не ясно? А не мав би. Ви разом менше, ніж місяць, і він знає, що ти ще не була з чоловіком. Влаштуй йому випробування. Пройде — будеш з ним. Ні — до побачення, телебачення, — радила подруга.

Цей день я мала писати картини, але в мене геть нічого не виходило. Думки плуталися. Я не знала, як бути. Розуміла його. Але щось в мені противилося такому поспіху. Чому він пропонує жити разом, але не знайомить з рідними або друзями? Це ж не нормально. І чому психує щоразу, коли щось не по його, а я ж навпаки ніби боюся проявити емоції? Чому я боюся сказати, що мені щось не подобається? Хіба кохання має бути таким складним?

— Бачу, робота не вдається? — всміхнулася мама, окинувши поглядом гору зіпсованих мольбертів.

— Все не так, — засмучено відповіла я. — Нічого не виходить...

— Може ти хочеш зі мною поговорити? Щось розповісти? — вона присіла на диван поруч і задумливо глянула в моє обличчя. Я ж казала, що її не обдурити.

— Та ні, — збрехала я.

— Може потрібна порада. Я ж бачу, з тобою щось не так, — ласкаво мовила вона. — Колись я теж була молодою. Трохи пам'ятаю, як це...

— Ти досі молода, — всміхнулася я. — Ні, чесно. Все добре.

— Тоді добре, — не наполягала ненька. — Якщо що, знаєш, де мене шукати.

Я з ніжністю глянула їй вслід. Вона завжди була для мене більше, ніж мамою. Подругою, спільницею, головною фанаткою моєї творчості. Але зараз я не хотіла з нею ділитися. Це мало бути лише моє рішення.

Однак, тієї ж миті знову зателефонував Пашка.

— Мала, вибирайся! Я вже їду по тебе, Саньок дав ключі від дачі. Проведемо казковий вечір. Я замовив тортик, шампусик, буде романтік! — пролунав веселий голос. — В тебе пів години.

Ні, в мене фарба на волоссі і не завершені картини.

— Стоп! Яка дача? Який шампусик? Я ж казала, в мене робота!

— Та встигнеш ще! Завтра привезу тебе назад! — впевнено мовив він.

— В понеділок потрібно показати роботи! За завтра я нічого не встигну! Для мене важлива ця виставка.

— Вона не остання в житті, а дача чекати не буде. Там Саньок гостей заселить з понеділка. Пам'ятаєш, я розповідав про отих його родичів дивакуватих? А я хочу побути з тобою! Обіцяю, ти все встигнеш. Хочеш, я на світанку тебе привезу. Та, сонце, ми довше сперечаємося! Давай! Це наш шанс примиритися! — щебетав він. Так заманливо щебетав. А я боролася сама з собою. Я хотіла провести з ним цей вечір. Водночас не звикла жертвувати роботою. Так конкретно жертвувати.