Розгін - Загребельний Павло

Вчені мовби забули про своє основне призначення і об'єдналися в такий собі міжнародний дискусійний клуб, в якому тривали одноманітні безкінечні балачки, майже ніколи не змінювалися теми розмов, а змінювалися тільки місця суперечок: континенти, міста, острови, пейзажі, пори року.

Щоб не бути неввічливим, він спитав ще:

— Ми прибуваємо в Орлі?

— В Орлі.

— Спасибі.

Він пам'ятав ще старий Орлі, знав і новий аеропорт, цей безмежно довгий модерний барак, бетон, скло, нержавіюча сталь, рухливі стрічки горизонтальних ескалаторів для лінивих пасажирів, незліченні кіоски з дрібничками, кафе й закусочні, прекрасно розплановані зони посадочні й паспортного контролю, безлад при реєстрації квитків на чергові рейси, геть безглузда система здачі речей, вічні натовпи зустрічаючих, які стоять коло загородок паспортного контролю мовби від дня відкриття аеропорту й ніколи не розходяться. Враження таке, ніби світ розполовинився навіки: одна половина у вічних мандрах, а друга — у так само вічних зустрічаннях.

Тепер Карналь летів сам, і зустрічати його, здається, не мав ніхто, хіба що товариші з посольства, які відвезуть його до готелю й скажуть, де відбуватиметься засідання "круглого столу".

Але з посольства нікого не було. Щоправда, посол тепер був новий, може, й співробітники помінялися, і Карналь просто не знав того, хто його мав зустріти. Він недбало ковзнув поглядом по теплій мозаїці чужих облич і постатей і враз наштовхнувся на руде дівчисько в джинсовому костюмі, яке теж дивилося на нього дивно зухвалими очима, а може, й не на нього, а йому тільки видалося, бо на грудях у дівчиська висів плакатик з написом ще зухвалішим, ніж його очі: "Я — академік Карналь".

Урядовець поставив штамп у Карналевім паспорті, один крок — і ти вже на території Французької республіки і можеш підійти до отої руденької Маріанни, що обрала такий комічно-дотепний спосіб вивудити з натовпів невідомих пасажирів якогось там радянського академіка Карналя.

— Добрий вечір,— сказав, підходячи, Карналь. Сказав по-французьки, хоч не дуже покладався на свою вимову.

— Добрий вечір,— стрельнуло дівчисько на нього своїми чіпкими очима,

— Досі мені здавалося, що академік Карналь — це я. Дівчисько враз кинулося до нього.

— Мосьє — академік Карналь?

— Так.

— Я зустрічаю вас. Я ваш гід і перекладач.

— Ви говорите по-російськи?

— Можна.

— Дозвольте довідатися, як вас звати?

— Жіль.

— Себто Жільберта? Ім'я майже математичне К

— Вивчати і російську, й математику? Ви жартуєте, мосьє академік!

— Отже, не вгадав. Зате не помилюся, назвавши вас пари-, жанкою? З Сорбонни?

Жіль, яка викручувалася попереду Карналя, вправно торуючи йому шлях посеред розбіганого люду, повернула на мить до нього одну половину обличчя, сяйнула золотисто-смаглявою щокою, блиснула зеленкуватим оком з-під рудувато-золотистої чі-лочки, обличчя було ще рухливіше, ніж уся її постать, воно ніби здувалося вітром, ось-ось полетить, і більше не побачиш його ніколи, справжнє лице парижанки, принаймні в уявленні Карналя, і він з непритаманним йому внутрішнім вдоволенням подумав про свою досвідченість, набуту за багато років зарубіжних мандрів, навіть у такому, здавалось би, несуттєвому, як вгадування жіночого походження з точністю, яка мала б дивувати передовсім не його самого, а.тих, кого він "угадував-обчислював".

Однак з цією летючою Жільбертою все було навпаки. Він знов не вгадав. Вона трохи пострибала поперед нього, помахуючи шкіряною торбинкою на довгім ремінці, тоді знов показала йому тепер уже іншу половину обличчя, засміялася:

— Мосьє, я з Орлеана! Сорбонна — це справді прекрасно, але наш університет не гірший, принаймні російську мову ми знатимемо ліпше за парижан, у нас така чарівна мадмуазель Ліз з Москви! Ви шоковані, мосьє: місто Жанни д'Арк і російська мова?

— Я дотримуюся погляду, що великі люди виростають не тільки у великих містах, а в маленьких також і навіть, сказати б, частіше.

— Ви ще більше подивуєтесь, мосьє академік, коли довідаєтесь, що інтернаціональна зустріч учених відбудеться не в Парижі, як заповідалося, а на Луарі, в її славетних замках, і я приїхала за вами, щоб відразу відвезти вас на Луару, не показавши вам навіть Париж. Ми тільки доторкнемося до Парижа, в'їдемо в нього і відразу виїдемо крізь Орлеанські ворота. В Парижі ви вже, сподіваюся, бували, а от у замках Луари...

1 Мається на увазі німецький математик Д. Гільберт, для творчості якого, до речі, характерна була впевненість у необмеженій силі людського розуму.

— Справді, ви вгадали. Але виходить, ви, Жіль, ще й мій, так би мовити, особистий водій. Тут у нас мав би виникнути маленький конфлікт, бо з деякого часу я утримуюсь від користування автомобілем, надто ж коли за його кермом жінка.

— Мосьє, епоха карет давно минула навіть у Франції!

— Я селянський син і міг би добратися до Орлеана пішки, але боюся, що на той час наша ця так звана інтернаціональна зустріч закінчиться. То що ж мені робити?

— Сідати в мою "сімку" і їхати на Луару! Перед тим повечерявши або тут, у аеропорту, або в Парижі, десь на околиці, щоб не занурюватися в його глибини.

— Від вечері я відмовляюся, хіба що вип'ємо по чашечці кави десь тут в одному з цих милих кафетеріїв.

— Тоді ми не гйючись вирушимо! Ви не уявляєте, яка це чарівна дорога, мосьє! Ми поїдемо через Фонтенбло, тоді поминемо старовинний Намур з його мостами, старими церквами й водяними млинами, їхатимемо провінціальними тихими шосе, повз маленькі річечки Луанг і Луарет, тоді побачите нашу Луару, з якою ніщо не може зрівнятися на світі! Зустріч почнеться в замку Сюллі коло Ж'єна, тоді вас прийматимуть в салоні честі орлеанської мерії, заключне засідання відбудеться в славетному замку Шамбор! Мосьє, вам пощастило як нікому, і я страшенно рада за вас!

— Дякую за щирість. Жіль, ви надзвичайно мила дівчина.— Карналь навіть хотів церемонно вклонитися їй, але вчасно збагнув, що вона цього не помітить.

Все відбувалося в цей.день з такою навальністю, що Карналь навіть не встигав дивуватися змінам, які мав би спостерігати в самому собі. Зненавидів машини, всіляко уникав їх, а цей день не лишав ніякого вибору, починаючи з раннього ранку, коли довелося їхати до аеропорту з Кучмієнком, тоді в Москві раз і вдруге, тепер тут, у Франції, та ще й маючи за кермом дівчину. Але не станеш же їй казати про свої переживання і не вимагатимеш вертольота, який переніс би тебе з Парижа на Луару! Приїздиш за кордон не для демонстрування власних примх. Представляєш не себе — державу. Для примх місця не лишається. Щоправда, престиж його держави вимагав би не такої зустрічі. Дівчисько для академіка, який представляє великий Радянський Союз,— все ж замало. Навіть нікого з посольства. Чи запізнилися, чи розминулися десь у цьому вавілонському стовпотворінні аеропорту Орлі. Карналь мав усі підстави образитися. Та ще й не встиг про це подумати, як уже сидів у маленькій "сімці" поруч із рудоволосою Жіль.

Париж лежав десь зовсім близько, але лишався осторонь їхньої путі. Минали його, як незнайому гарну жінку: хоч як приваблює, а не зупинишся, не заговориш, не доторкнешся. Навіть знайомий силует Ейфеля тепер губився серед стовпчиків висотних споруд, яких у Парижі більшало щороку, і вже тепер над цим велетенським містом панував не стрімчак славетної вежі, а нахабна тупість так званої башти Монпарнаса —темного хмарочоса, в якому, як казали самі парижани, містилося не менше тисячі магазинів. На передмістях теж то там, то там височіли білі високі будинки, геометричну одноманітність яких архітектори намагалися трохи прикрасити вікнами незвичайної форми, щось мовби барокко бетонно-скляного віку. Багатоповерхові будинки стояли поодинці, розкидано, не перепиняли доступу до міста, потоки машин вливалися численними шосе в Париж легко й вільно, аж страх брав, де і як вони вмістяться в кам'яному стиску його вулиць, хоч водночас і в самого виникало пустотливе бажання кинутися слідом за тими машинами, так само ввірватися в одну з вулиць передмістя і мчати до центру, до Сени, до Тріумфальної арки, пролетіти там у отому несамовитому завихренні машин, які обтікають арку, здається, відразу п'ятнадцятьма чи й двадцятьма невичерпними струменями, вискакуючи з довколишніх вулиць, щоб, зробивши півколо на площі, знов сховатися в якійсь з вулиць, але щоразу вужчій, ніж та, що з неї починався рух. Ще з фронту в Карналя полишилося враження, яке не зникало ось уже понад тридцять років. Коли вриваєшся було з боями в чуже місто, то завжди здається, ніби на передмістях вулиці широкі й вільні, так і всмоктують тебе, затягують, а далі стають вужчими й вужчими і десь у центрі мовби зникають, гинуть, замість вулиць — дві щільні стіни ворожого вогню з боків і одна — до самого неба попереду. Таке, мабуть, мало бути пекло, коли б воно взагалі існувало. З роками видіння пекла в центрі великих міст не зникали, а ще посилювалися, хоч уже не було' там ні фашистських автоматників, ні фаустпатронів, ні самохідок за рогом. Зате панував щодалі більше терор машин, погано відрегульованих (або й погано сконструйованих) двигунів, несамовитість руху, який вражав своїм безглуздям кожну нормальну людину, справді пекельна суміш бензинового чаду, сажі, свинцю, всілякої отруйної гидоти, і хоч Карналь жив у самому центрі Києва, але любов найбільше передмістя і не в самому Києві, а в усіх містах, де йому доводилося бути. Так і живеш на світі: любиш одне, вдоволь-нятися вимушений зовсім іншим.

Коли попросив Жіль, щоб вона, коли є така змога, обминала Париж, дівчина радо згодилася, зазначивши, що вони зекономлять годину або й цілих дві. Смішно було чути від такої молоденької дівчинки про економію часу. В її віці час розтра-чається охоче й свавільно, його запаси поповнюються з такою самою щедрістю, як і енергія тіла й душі, незмога навіть уявити, що хтось може задихатися від нестачі часу, ніби в безповітряному просторі або в атмосфері, навіть отруєній шкідливими випарами.

— Ви раціоналістка, Жіль? — не стримався Карналь.— Дбаєте про час.

— Просто практична француженка. Вік практицизму, мосьє академік. В Парижі ми неминуче заплуталися б у потоках машин, і тоді нам довелось би їхати по автостраді, а так я повезу вас тихим провінційним шосе, це трохи далі, ніж по автостраді, зате набагато мальовничіше й спокійніше.