Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

Щось ревеляційне! Але як це ви, пане добродію, сидите в місті і ні про що не чули?

— Не чули. Але яка доповідь, стрийку, яка?

— Як я можу сказати "яка", коли я її ще не чув? Але, кажуть, щось небувале.

— А як називається доповідь?

— Як називається? А я хіба не сказав? От що значить, пане добродію, коли баби закрутять чоловікові голову! Назва звучить, пане добродію: "Новий тип українця". Що ви на це, га? Але що ще могло б затримати Орисю? Я знаю, що вона любить такі кавалки. А може, ще раз послати по неї?

Олена зітхнула з докором. Несторове захоплення невісткою Ілаковичів переставало вже бути предметом жартів, а ставало темою журних розмов поміж тітками. Тільки свекруха Орисі не допускала подібних слухів до себе, а навпаки, де тільки траплялась нагода, вихваляла зразкове співжиття сина з невісткою.

Нестор поплескав Олену по щоці, а потім з братською ніжністю притулив до грудей, либонь, аби уникнути її докірливих очей.

— Що ж ти, Гелюню, поглядаєш на мене таким картаючим поглядом? Не журись, Несторова вже примирилась з своєю долею! А щодо Орисі, то я тобі скажу, пане добродію, що Несторова хоч і нервова, але розумна, пане добродію, кубіта. Вона воліє Орисю, чим кого-небудь чужого. Бодай при родині гріх залишиться… Га-га-га… Я жартую, Гелюню, жартую, серце. Хіба ти, пане добродію, Нестора не знаєш? Но, жарти жартами, але доповідь, кажуть, має бути щось надзвичайне! Шкода, дуже шкода, якщо Орися не попаде на неї…

Незважаючи на таку палку Несторову агітацію, якось ніхто з сестер Річинських не виявляв бажання іти на доповідь. Дівчат розхолодила сама персона доповідача — Романика.

Сестри Річинські, за винятком Зоні, що іноді для оригінальності любила появлятись на прилюдних зборах, не брали великої участі в громадському житті. Про Романика мали вони дві діаметрально протилежні характеристики.

Славина подруга, Оксана, говорила про Романика з молитовним виразом на обличчі: і вольовий, і безстрашний, одним словом, дівчата, одним словом — вроджений вождь.

— Ще коли б до його характеру інше обличчя, то можна б, дівчата, розум втратити!

Доктор Гук, якому в Річинських беззастережно вірили, був протилежної думки про вождя нашівських націоналістів. Перш за все він називав його не інакше, як авантюристом.

— Обзавівся, прошу я вас, лейб-гвардією — шайкою таких авантюристів, як і він сам, і терором — нечувана річ, терором!! — змушує громадськість визнавати його за політичну фігуру. Це ж скандал, безпрецедентний в історії нашого міста випадок! Я перепрошую, але я не можу, буквально не можу спокійно говорити про такі речі… Якось на зборах "Рідної школи"… непрошений, незваний поліз у президію… А коли йому не хотіли дати слово, то він з своєю шайкою зчинив заколот, пішли в рух гнилі яйця, і довелося розпустити збори. Це страшно! І, головне, всі його бояться… Немає ніякої управи на них, і поліція нічого їм не каже. Я перепрошую, але я не можу, я відчуваю, як в мене починає озиватись печінка… Всі в нього запроданці, всі хруні, всіх — на гак… а сам ніде не працює, живе на утриманні батька, визначного державного службовця. І це називається патріотизм… Я не можу. Відчуваю, що цієї ночі в мене буде приступ… Я вас прошу, не питайте мене більше про нього, бо я пізніше відхворую це…

Крім цієї, була ще одна причина, чому сестри не хотіли йти на доповідь Романика. Там годилося б їм триматися своїх двоюрідних сестер, а Річинські соромились їх провінціальних сукенок і сільських манер.

Отже, від Річинських на доповідь явилась тільки Ольга з дочками Меланії, оскільки вводити кузин у вир громадського життя входило в її обов'язки.

До цього часу Ольга бувала в Народному домі лише з нагоди таких парадних оказій, як новорічний бал (перший і останній її бал за життя татка!), концерти, огляд мод, а ще в дитинстві — з нагоди ялинки.

Зал Народного дому Ользі доводилось бачити лише у парадному електричному освітленні, прикрашеним килимами, вишиваними рушниками, живими квітами, сповненим добірною публікою. Бували це здебільшого одні й ті ж люди, які якщо й не були особисто знайомі між собою, то, у всякому разі, мали добру обізнаність з біографіями присутніх. Одні й ті самі люди й та сама, з невеликими змінами, зовнішня обстановка створювала атмосферу сімейності. Здавалося, що ти не в громадському місці, а на іменинах у друзів.

Зал Народного дому при денному світлі справив прикре враження. Стіни, не прикриті килимами, були облуплені, фарба на них, особливо на висоті людських спин, витерта, а численні тріщини в’юнились у всіх напрямках, ніби сітка жил. Завіса на сцені, яка при відповідному вечірньому освітленні здавалася шовковою, виявилась з сатину, і то вилиняла.

Публіка, що тепер наповняла зал, була здебільшого не знайома Олі. Не відчувала серед присутніх внутрішньої єдності, як це бувало при святкових оказіях. Навпаки, кожний новий, входячи у зал, з такою самою недовірливою настороженістю приглядається до тебе, як ти до нього. Замість добрих парфум тхнуло тут тютюновим димом і дешевою пастою для чобіт.

Доповідь Романика була призначена на 12 годину дня. Обминаючи в коридорі групу чоловіків, Ольга почула, як один з них обурювався, що вибрано саме такий незручний час, до того ще й будній день.

Серед присутніх переважала молодь. Маруся примудрилась сісти на лавці боком, щоб бачити кожного, хто входитиме до залу. Її цікавили не стільки хлопці, як дівчата, і не стільки дівчата, як фасони їх сукенок.

— Мама мала рацію, — вертілась вона то в Олин, то в Аврельчин бік. — Диви, диви, ця теж на низьких каблуках. І майже всі у спортивних спідничках.

— Тихше, тихше, — вгамовувала кузину Ольга. Було неприємно, що вже й сторонні звертають увагу на розв'язну поведінку Маруськи. Та вона ніяк не могла втихомиритись. Тепер їй спокою не давала відсутність галантності у нашівських кавалерів. Маруся вертілась, сипала свої зауваження, анітрохи не бентежачись, що її чують не тільки Аврельця з Олею.

— Ти бачиш? А ти бачиш? Вони, хами, навіть і не думають поступатись місцем паннам… Дивись, дивись, як та з косами по плечах пробиває собі дорогу ліктями, а ті сидять, як буйволи, і регочуться…

— Тихше, Марусю, я тебе прошу.

Проте коли дівчата і хлопці опинилися поруч, то відразу входили у свої ролі: дівчата щебетали й робили очка до хлопців, а ті один наперед одного запобігали ласки панянок.

З близьких знайомих, крім своїх двох шкільних товаришок, Ольга побачила ще й подругу Слави, Оксану. Олині товаришки були так зайняті розмовою з хлопцями, що взагалі не звертали уваги на те, хто ще, крім них, є в залі.

Оксана, судячи по широких шерстяних спортивних штанах, так званих "алі-бабах", мабуть, прибула на доповідь прямо з спортивного майданчика. Діставши собі для компанії ще двох таких, як вона, спортсменів в "алі-бабах", забралась з ними високо на саме підвіконня.

Ольга з хвилину гіпнотизувала поглядом Оксану, поки та нарешті подивилась на неї. Оксана граціозним жестом привіталася, але Ольга на її мімічне запрошення пересісти до неї так само мімічно відповіла, що їй і тут непогано.

Публіки набився вже повний зал, минула дванадцята година, а доповідач все ще не появлявся.

Нарешті з-за куліс на сцену вийшов невеличкий чоловічок в сірому костюмі, з сірим обличчям і сірою чуприною під їжака. Ольга знала, що його прізвище Костецький і що він отримує від держави пенсію за якусь інвалідність. Очевидно, він був у правлінні Народного дому, якщо йому доручено відкрити збори. Оскільки пан Костецький погано вимовляв букву "р", то Романик вийшов у нього як "Рьльоманик".

— Маю честь прьльедставити панству сьогоднішнього доповідача пана Олега Рьльоманика. Доповідь, прьльошу панства, буде дискусійна. Після доповіді можна задавати питання. А теперьль попрьльосимо пана Рьльоманика почати свою доповідь.

Ольга познайомилась з Романиком на весіллі у Ілаковичів. Удостоїлась навіть честі декілька разів потанцювати з цим "вождем".

Але яке було її розчарування, коли через кілька днів Романик, зустрівшись на вулиці, навіть не привітався з нею. "Очевидно, не впізнав", — подумала Ольга, але Славко Ілакович, якому Ольга розповіла про цю зустріч, розвіяв її ілюзію.

Романик добре впізнав Ольгу. Не привітався ж просто тому, що взагалі не визнає таких міщанських формальностей, як шапкування перед прекрасним полом.

Видно, і цим разом нехтував міщанськими формами, бо галстук у нього зав'язаний косо, волосся наче навмисне розкуйовджене, а ліва рука демонстративно засунута в кишеню штанів.

Високий, худорлявий, небритий, з гострими рисами обличчя, довгою шиєю і гострим випнутим кадиком, Романик нагадував Олі неопірене хижацьке писклятко.

Він вийняв з бічної кишені піджака жмут паперів і демонстративно відсунув їх набік: мовляв, ось я який, записки в мене є, але я буду користуватись послугами своєї надзвичайної пам'яті.

Аврельця, пам'ятаючи мамині напучування, вийняла блокнот, щоб записувати найцікавіші місця з доповіді.

— Пізніше даси мені, — шепнула Маруся сестрі. — Хай думають, що я готуюсь до виступу. Пам'ятай, щоб пізніше блокнот — мені!..

Романик потягся до графина, налив у склянку води і з смаком випив її. Проїхав пальцями по чуприні, кашлянув і почав. А почав він з того (голос у нього напрочуд чистий), що, власне кажучи, українців як нації ще немає.

В залі хтось зловісно кашлянув. Його підтримав другий, а за ним третій кашель — як перекличка.

Романик, окинувши оком зал, вирішив пояснити:

— Панове, я маю на думці українців як націю в державно-будівничому значенні. Зрештою, так сказати, мій реферат дискусійний. Після реферату буду давати відповіді тим, кому щось буде неясно. А тепер є прохання вести себе парламентарно і замкнути двері. Хто спізнився — хай нарікає сам на себе.

— Слушно! Слушно! — підтримали його з різних кутків залу.

Романик знову ковтнув води, ніби цілющого трунку, від якого на нього повинно зійти натхнення.

— Отже, українців у розумінні нації-будівника, нації — творця прогресу історії ще немає.

— Ти, — почувся чийсь голос зліва від Ольги, — а Дніпрогес — то не прогрес?

По залу прокотився дружний сміх. Ольга й собі посміхнулася. Надто вже до ладу склалася оця гра слів.

Романик, витягуючи по-гусячому шию (від чого кадик совався то вверх, то вниз), продовжував:

— Отже, поки що українці проявили себе як отара баранів, яких експансивні загарбники для власних цілей ведуть на знищення, а вони йдуть з покірно похиленою головою, не здатні у своєму мерзенному сервілізмі[171] на найменший опір…

— Мой[172], та що ти!? — знову пролунав той самий глузливий голос ліворуч від Ольги.

В залі загомоніло.