Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

З різних кутів залу почали продиратись до виходу хлопці з палицями, тримаючи їх високо понад головами, як емблеми своєї корпорації.

— Вони будуть зараз битись… я боюсь! — вп'ялась Аврельця пальцями в Олину руку, мовби кігтями. — Ходім звідціль… Я боюсь…

Ольга повернулась, щоб податись до виходу, але дорога туди вже була відрізана. Біля головних дверей стояв гурт чоловіків з палицями, які нікого не випускали.

— Ви не маєте слова… я… позбавлю вас слова!.. Позбавлю! — пирскав слиною Костецький і горнув до грудей руки, начеб відібране слово було щось на зразок кошика з яблуками, що його видирав Завадка.

Завадки вже не було на сцені. На його місці стояв юнак з буйною солом'яною чуприною. Хоч його не було чути, але з жестикуляції в бік Романика можна було здогадатись, що йому сподобалась відповідь тамтого.

Завадка тим часом стояв на імпровізованій з людських спин "трибуні" й далі питав. Завдяки здоровій горлянці (Ольга аж здивувалась: звідки у друкарського робітника такі здорові легені!), він перекрикував офіціального промовця, і тому з слів Бронка все ж таки можна було щось виловити для себе. Завадка запитував, але будував речення так, що в ньому була й відповідь. Наприклад, він питав, чи знає доповідач про те, що в заліщицькому так званому українському Мерано за урядовою статистикою щорічно вмирає сімдесят процентів українських немовлят? (Цю цифру Ольга почула виразно). Чи знають вони, що в Польщі (Ольга не дочула цифри)… людей кінчає самогубством з причин безробіття? А чи відомо, що сімдесят процентів проституток — це колишні звільнені з роботи? Чи відомо… Чи відомо…

Вже декілька разів його намагалися зіпхнути з "трибуни". Але "трибуна" відбивалась, і Завадка продовжував питати.

І тоді пролунав постріл. Ольга з неймовірною рівночасністю почула постріл і побачила, як Аврельця, скулившись, захиталась. Хтось з чоловіків підхопив і, немов дошку, спер її об лавку. Потім другий, а за ним третій постріл з протилежного кінця залу. Розлігся істеричний жіночий крик: "Ранили! Він вмирає!" Запах пороху рознісся по залу. З дзенькотом вилетіли десь шиби. В зал війнуло відразу свіжим повітрям. На сцену вискочив розкуйовджений Романик:

— Комуністи стріляють… Спасайтесь!..

Аврельця зціпила сині губи й закотила білки.

Ольга оглянулась на Маруську. Що з нею? Де вона?

Маруська зникла, як дим.

Дівчата з писком стовпились біля вікон. Хлопці одну за одною пересаджували їх через підвіконня. Можна припустити, що вони по той бік вікна падали комусь на руки. Біля дверей штурмували прохід.

Оля зі страхом дивилась, як там мовчки, істинно по-чоловічому приймають і віддають удари. З тієї рухливої мішанини спин і рук годі було взнати, чия бере. Середина зали була майже порожня. За вікном не вгавав поліцейський сюрчок.

Ольга була в такому стані, коли людина, приголомшена сильним враженням, психічно дубіє настільки, що не реагує вже на будь-які зовнішні прояви.

Вже не відчувала страху. Не турбувало її і те, що сталося з Маруською, а якось тупо думала про те, що все ж таки Аврельцю треба звідси винести. Але як?

А тут якраз нагодився Олег Березовий. Пізніше Ольга зрозуміла, що він сам був у поганій ситуації: включатись у бійку біля дверей не мав охоти, а вискакувати через вікно, яке за спільною німою угодою обох сторін було призначене для дівчат, йому не личило.

Випадок з Аврельцею надавав йому два козирі зразу: і виявити себе лицарем, і самому хитромудро вибратись з цієї колотнечі на світ божий.

— Панно Олю, я вам допоможу. Беріть її під руки… вона ще не зовсім зомліла… я чую по її диханню… Ходім… тягніть її. Я проведу вас поза куліси ходом для пожежників. Ходіть… ходіть…

На вулиці відразу ж з'явилася, буцім на шнурочку опустилася з неба, Маруська.

Розпалена, з нервовим сміхом, тут же стала демонструвати своє роздерте плаття. З пожвавленням, яке видавалося дуже невчасним на фоні загальної ситуації, стала голосно розповідати, як вона стрибала з вікна, як мало бракувало, щоб розбитись, як там на долі хтось схопив її в обійми, як посадив на землю, як спитав, звідки вона, як вона розповіла…

— Тихше, Марусю, тихше, на нас звертають увагу…

Біля Народного дому гарцювали на конях поліцаї. Нашівські міщани, які висипали на вулиці, щоб пройтись після богослужіння в церкві, зупинялися, допитуючись, що сталося: обікрали, побились чи, може, машина кого переїхала?

Заки Ольга з кузинами дійшла додому, у Річинських вже знали, що комуністи "напали" на збори, стріляли в людей, багато поранених, либонь, і трупи є.

Олена, яка чекала Ольгу напівжива, побачивши її цілою, зайшлась нервовим риданням. Довелося навіть попросити доктора Мажарина, щоб дав Олені краплі для заспокоєння. Він запевняв домашніх, що це нормальна нервова реакція.

Коли Олена заспокоїлась вже настільки, що почала розпитувати, як воно насправді там було, Маруська дала волю своїй фантазії. Розповідала вона з такимпожвавленням, з таким цікавим вимальовуванням деталей, що Слава нарешті сказала:

— Отож я дурна! Чого я не пішла з вами?

Домовились нічого не писати тітці Меланії про пригоди дочок. Проте на четвертий день Меланія вже була в Нашому.

На велике здивування всіх, вона пройнялась не так небезпекою, що загрожувала її дочкам, як тим, що у "Покутських вістях", де була вміщена невеличка нотатка про "черговий хуліганський напад комуністів", не було подано прізвищ "жертв". Тітка Меланія була впевнена, що у цей список попали б і її обидві дочки.

У всякому разі, Меланія закупила декілька примірників цього номера "Покутських вістей", як матеріал, який даватиме їй моральне право розповідати детально про активну участь її дочок в політично-громадському житті Нашого.

Оскільки мети досягнуто, Меланія забрала дочок додому. При від'їзді попередила Олену, що залишені продукти вони від'їдять під час карнавалу.

* * *

Бронко прорахувався, коли думав, що Філіпчук другого ж дня після похорону Річинського звільнить Олексу з роботи. Шеф не тільки не прогнав Олекси, але вів себе так, начеб йому нічого не відомо про випадок на вічу у Калиниці. А якщо, мовляв, і чув дещо одним вухом, то не надає тому жодного значення.

Гра ця виразно говорила, як ретельно готується Філіпчук до наскоку. Знаменне і те, що через кілька днів після смерті каноніка Філіпчук сам став за реал. Бронко не міг відгадати маневру шефа. Чи хоче він цим показати, що в нього, крім адміністративно-вождівських здібностей, є ще й спеціальність складача? Отож, мовляв, майте на увазі, сякі-такі, що місце звільненого я можу завжди сам заступити. Чи, прочувши про масове опрофспілкування працівників друкарень, він хоче начебто панібратськими стосунками задобрити "своїх людей", як він любив називати робітників.

У всякому разі, присутність шефа у цеху отруювала повітря. Люди втрачали не лише охоту до жартів, але й до розмов взагалі. Навіть сердега Пєрожек, який з таким професійним замилуванням розповідав про свої незліченні хвороби й найновіші методи їх лікування, тепер лише сопів, як напхана по дзюб качка.

Філіпчук пробує вряди-годи зав'язати нитку розмови з своїми людьми, але це йому не вдається. Вузлик щоразу уривається. Всі, крім Рудого, мовчать або спекуються чемностивим "так" чи "ні". Найбільше страждає від цієї ситуації Олекса Загайчик. Бронкові було до того жаль бідного хлопчиська, що він не раз мусив стримувати себе перед Філіпчуком, щоб не зірватись і передчасним вибухом не попсувати справи. Бронко знає, що від того випадку у Калиниці Загайчик день в день, з години на годину чекає, що шеф викличе його на розмову.

І це вичікування триває вже четвертий місяць.

Спітнілий, вимучений Олекса нагадує Бронкові приреченого на смерть, коли виконання вироку щоразу відкладається. Бронко пробував промовити до розуму Олекси: "Чого ти боїшся, хлопе? Бити тебе ніхто не буде". Відповідь була: "Я не боюсь буків". — "А схоче він тебе з роботи прогнати, ми, твої товариші, постанемо за тебе". — "Та я і не дуже стою за тією роботою. Жив до нього, житиму і без нього". — "А тоді якої холери трясеш штанами?"

Олекса мовчить. Він настільки простий у своїй чесності, що не заперечує. Бронко ламав собі голову над причиною страхів Олекси і не скоро дійшов би до неї, якби не допоміг Рудий. Цей мерзотник доти провокував Загайчика, доти щупав його з усіх боків, поки не нащупав слабкого місця: Олекса не вільний від забобону про загробне життя. І от з того часу, як тільки Філіпчук з цеху, починаються розповіді про духів. При тому сучий син прикидається, ніби він не Олексу має на думці, а власне, сам не може розібратись у цій спіритичній плутанині.

Він, річ ясна, розумом не вірить в жодні духи, — але що ж робити, хлопці, з таким, наприклад, фантом?

Повертається він учора десь біля півночі з ресторанчика і на Рибацькій вже, якраз біля каплички (а кажуть, що там колись ціле кладовище було), бачить він у тіні якусь чорну постать. Причаївся хтось у тіні, хай собі буде, — яке йому, Рудому, діло до нього? Ага, ще подумав… то, напевно, придуркуватий Ян, бо він-то любить ходити завжди в чомусь довгому. Старий вічно шукає закопаних скарбів.

"Давай, — подумав собі Рудий, — я настрашу старого, аби йому відхотілося нипати левадами". І тільки він підкрався з-за рогу каплички, коли звідти, — присяй-бо, хлопці, аби я осліп на оці двоє, коли брешу! — виходить ксьондз в рясі. Рудий зразу не те щоб злякався, а взагалі якось почув себе бентежно. Добре, що ще не вигукнув якої дурниці. Думав же, що то Ян. Коли оце ксьондз повертає обличчя до місяця, і він бачить перед собою покійного отця Аркадія Річинського. Рудий відчув, як йому чуприна наїжилася. Чогось подібного, хлопці, він ще не знав. Ну, стало волосся голками, аж шкіру стягнуло на голові!

А отець той, ну, викапаний вам Річинський. Навіть куточок рота піднесений злегка вгору. Тільки що не говорить. Ну, подумав Рудий, це або він збожеволів, або раптом дістав сорок один градус гарячки. А тамтой вийшов на світло і дивиться йому просто в лице, ще й головою похитує.

"Але чого це Річинський такий високий?" — спало на думку. Він дивиться, а ксьондз без ніг. Не стоїть, а пливе над землею. Цього, хлопці, було забагато вже навіть на його міцні нерви! А тут ще таке — хоче зробити знак хреста, а рука не ворушиться.