Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
Меланія у своїм шовковім репсовім плащі, який, напевно, мав стільки років, скільки його хазяйка — подружнього життя, заледве привітавшись, заходилась разом з Онуфрієм викладати заховане під сидінням добро: мішечок білої муки, ще один з крупою, горщик з топленим маслом, бочівочку з бринзою, кошик з яйцями у січці, обгорнені шматтям слоїки з варенням, бідон з медом і ще якісь пакуночки та пакунчата.
Стало ясно, що як для подарунка, то продуктів забагато. Зрештою, Меланія не належала до щедрих. Вона б і сама не проти щось потягти, аби тільки вдалося безкарно, як з тією вишнівкою на похороні.
Можна було зробити припущення, що Меланія вибралась в Наше на тривалий час, хоч і не зрозуміло було, чого це вона витягла дівчат у місто саме у таку пору.
А втім, Меланія сама пояснила причину свого приїзду:
— Село… село заїдає мені дітей, Гелюню. Михайло нічого собі з того не робить. Я просто не знаю, як батько може бути таким байдужим. А мені серце крається, коли дивлюся на тих бідолашок. Просто в'януть, кажу тобі, в'януть на корені, а я дивлюсь на це і так, немов мені хто голкою в серце штрикає!..
— Мамо, хай мама не наговорює на нас, — обізвалась молодша Маруся і зразу ж затулила рот носовою хусточкою.
По ній дійсно не було видно, щоб вона в'янула на корені. Навпаки. Від часу похорону вона так розцвіла, що аж приємно було глянути.
Засмагла, з густим темним "селянським" рум'янцем на щоках, чорноброва, з чорними рухливими очима, в яких жевріли небезпечні вогники, вона усміхалась назустріч світу навіть при стулених губах.
Аврельця теж трохи поправилась. Бодай на спині не стирчали тепер в неї лопатки, ніби цурупалки обламлених крил. Тільки лице в порівнянні з Марусиним було бліде, без сліду літнього загару. Видно, не бувала ні на свіжому повітрі, ні на сонці.
Обидві вони, привітавшись з тіткою і сестрами, стали збоку і, не маючи що робити, натягували на долоні носові хусточки, м'яли їх і знову натягували, як швець шкіру.
— Тіточка хитрі, — вирішила Зоня шпигнути тітку. — Заздалегідь привезли своїх панєн у Наше, щоб протягом посту позаводили знайомства і потім на карнавалі мали б уже готових кавалерів.
Меланія не звернула б уваги на Зонині слова, якби вони були тільки вдвох. Але оскільки тут були і Олена, і Неля з Славою, то Меланія вирішила пояснити:
— На селі тепер стало неможливо жити. Інтелігентній людині нема що шукати тепер на селі, прошу я вас. Завмирає всяке товариське життя. Просто завмирає, ох, які ви щасливі, що живете в місті! Я не раз говорила Михайлові, але до нього говорити — однаково, що горохом об стінку кидати. Я говорила: подивись, постарайся, може б, яку хатчину придбали у місті… А тепер все пропало. Страшно, просто страшно стає, коли подумаєш, що то буде, як так далі піде. Колись, — сама знаєш, — ах, я забула, що ти в наших колах не оберталась, — шпигнула вона Олену так, мимоходом, — одні свята тривали цілими тижнями, — а тепер що? Там засів на парохії целєбс[168] там целєбс, а жонатим священикам не до забав сьогодні. Того борги тиснуть, той з "Сельробом" воює, тамтой бачить, які часи настають, і старається ще загодя придбати якийсь дімочок у місті… А я казала, давно вже казала своєму Михайлові, — та хіба він послухає? Я вже не раз собі думала, якийсь він відмінний від усіх Річинських…
— Та-бо вуйко Михайло з волинських Річинських, — втрутилась у розмову Слава, — а ті — романтики. Там природа так настроює…
— Так, так, — притакнула Олена. — Аркадій розповідав мені про якогось Альфреда з Ківерців. Власне, ми й… — і зніяковіло урвала. Ще трохи — і в неї вихопилося б уголос, що вони, власне, й не рідня. О господи, тепер, коли їм, сиротам, тільки й горнутись до родичів, як до маминої пазухи, бракувало на біду з Меланією посваритись.
На щастя, Меланія так була зайнята своїми справами, що цей ляпсус Олени не привернув її уваги:
— Інтелігентні панни не мають сьогодні що шукати на селі. Це страшне, Гелюню. Просто таке страшне, що не знаю, як тобі сказати…
І вона почала толкувати, що привезла дівчат у місто дихнути трохи культурною атмосферою, бо на селі вони просто нидіють.
— Колись, Гелюню, щоб дочці священика вийти заміж теж за священика, досить було мати славу доброї господині, а як до того ще вміла трохи на фортеп'яні грати, то вже могла бозна на кого вудочки закидати, — а сьогодні? А сьогодні все це торби січки не варте, — розумієш? "Як мені треба буде господині, то я собі найму служницю, а схочу музики, то куплю собі радіо", — чула ти таке, Гелюню? Сьогодні пішли в моду громадські діячки, а я питаю тебе: яку діяльність може розвинути інтелігентна дівчина на селі? Серед кого? Серед мужиків? І так уже хлопи стали такі зухвалі, що вже це вбачають різниці між Іваном і паном, а ти ще заведися з ними, то вже зовсім візьмуть тебе під ноги!..
І тому вона, Меланія, вирішила, хай коштує що завгодно, а вона таки вивезе трохи своїх дівчат у світ. Ануко, Славцю, Нельцю, Олюню, як вам подобаються сукеночки Марусі і Аврельці? Правда, нічого собі?
Сукенки були з дешевої шерсті малинового кольору, до того ж пошиті вже надто по-провінціальному. Проте малиновий колір гармоніював з Марусиним загорілим личком, і вона виглядала в тій сукенці, ніби суничка. Що ж до Аврельці, то вона на цьому яскравому фоні здавалася просто безкольоровою.
— Мені говорила Орися, — ти слухаєш мене, Гелюсю? — що тепер пішла простацька мода і пані стали ходити в босоніжках з голими литками. Світ кінчається, не
інакше! Кажуть, що тепер у Варшаві навіть на бали ходять з босими ногами. Просто не хочеться вірити, а втім — всяке може бути. Світ догори ногами обертається, і більш нічого! Я кажу до своїх: слава богу, що Наше не Варшава. А щодо того, що тепер діячки пішли в моду, то таки правда. Нащо нам далеко ходити? На що впіймала Орися Славка, як не на те, що десь і колись була в якусь політику вмішана?
— Йой тіточко! — запищала Слава. — Як ще такого, як Славко, треба ловити, то вже направду світ кінчається!
— Но, но… Диплома, правда, не має, але тридцять моргів поля під самим містом — то що, на дорозі валяється? І побачиш, і ще скажеш: "Добре тітка Меланія казала, що Орися побудує там скоро або броварню, або цегельню, або тартака, або ще щось…" Я, Гелюсю, сама сміюся в кулак з тих діячок, — бо хіба ж то матеріал на дружин і господинь? Але що поробиш, коли така мода пішла?
Зоня знову відізвалась, немов заповзялась в цей день досолити Меланії:
— Тіточко, ви зовсім не в курсі, що наймодніше. Мода на діячок вже минула. Тіточка не читають газет? Дуче і фюрер — не чули тіточка? — знову заганяють жінок до кухні. Три "K"[169] пам'ятають тіточка? Тепер наймодніше, тіточко, не діячки, а пан-муж і щонайменше шестеро дітей… І ополоник за поясом… Ха-ха-ха… Спізнились, тіточко, бо феміністки тепер не в ласці! Ха-ха-ха!..
— Не спізнились, слава богу, ще не спізнились! А щодо того, що призначення жінки — це діти, муж і церква, — я згодна. Та щоб займатись кухнею і дітьми, треба насамперед того мужа мати. Чи не так, Гелюню? А де на селі знайде інтелігентна панна мужа для себе? Найважливіше, аби дівчата… аби господь мені допоміг їх щасливо заміж повіддавати, бо не можу, кажу тобі, Гелюню, просто не можу дивитись, як вони, бідні, в'януть на корні…
Перед самим від'їздом Меланія призналась Олені ще в одній причині, з якої вивезла дівчат з села:
— Сотрудник Михайла, отой Голубінка, проходу не дає Марусі. Розумієш, Гелюню, коли б то інші часи, а він не був би целєбс, то я не мала б нічого проти, — а так?
Краще не говорити. Кажу тобі, досить дівчині ступити на подвір'я, так він як з-під землі виростає біля неї. Якось пішла до курника кури щупати — він і там її знайшов! Просто содом і гоморра, не інакше! А Михайло, як сліпий. Чи справді не бачить, що твориться, чи, до біди, не хоче бачити? Вже сама не знаю, що думати. І так, Гелюню, щоб ти знала все на моїй бідній голові: і коні, і свині, і корови, і телята, і дівчата. Все на моїй бідній голові…
На радість всієї родини, в тому числі й Марусі З Аврельцею, Меланія пробула в Нашому лише два дні, і то затримали її перш за все всякі господарські справи, що їх отець Михаїл доручив Онуфрієві.
За два дні Меланія поїхала.
Її проводжали куди сердечніше, ніж вітали, а Маруся з Аврелькою оселились в малій кімнатці, що за життя Аркадія називалася ванькирчиком.
Кладова поповнилась тепер новими запасами продуктів, що відразу ввело Мариню у добрий настрій. Вона, обізвавши в першу хвилину Меланію з дочками "татарами", тепер призналась, що не мала б нічого проти, коли б такі татарські наскоки на їх дім відбувались бодай щомісяця. Тим паче, що дівчата, особливо Маруся, проявили себе досить тямущими в господарстві, і їх невсипущі руки придалися в наведенні отих передзимових порядків.
Залишилося лише відкритим питання, хто вводитиме дочок у світ, і взагалі, що треба їм робити і як вести себе, щоб заслужити звання громадських діячок.
Якраз на той час кожна з сестер була зайнята своїми особистими справами, не говорячи вже про Катерину. Отже, цей обов'язок якось сам по собі ліг на малу господиньку.
Ольга погодилась на це заради душевного спокою матері. Відколи не стало Аркадія, Олена переживала вічний страх, що родина чоловіка може відвернутися від неї, і тому старалась, де тільки могла і чим тільки могла, догодити цій родині.
Ольга, признатись щиро, не знала з котрого боку приступати до цього нового обов'язку, тим паче, що вона сама стояла абсолютно осторонь так званого громадського життя, якщо не враховувати чайні вечори в товаристві "Союз українок" та свячене[170] у "Рідній школі".
На щастя (бодай раз у житті Нестор приніс щастя в дім!), приїхав Нестор і виручив Ольгу.
— Що це ви, пане добродію, сидите в місті і не знаєте, що у вас діється під носом? Я приїхав спеціально з села, а ці сидять, як цесарки, і очима кліпають. Ти, — щипнув він Ольгу за підборіддя, — не знаєш часом, приїхала Орися? Я послав по неї спеціального посланця…
— Але в чому справа, стрийку?
— Так ви таки направду нічого не знаєте? Це мені подобається, пане добродію! Сидите в місті і ніщо не знаєте? Таж завтра у Народному домі, пане добродію, має бути доповідь. Щось надзвичайне! Як я чув, то це буде не доповідь, а наукове відкриття… сенсація у світі науки.
