Історія одного життя - Вільде Ірина

Якось так сталося, що у плановому відділі нашої міськради я доводжусь начальником моєму чоловікові. Звичайно, він досить свідома, людина, щоб з цього приводу почувати себе морально погано. Іноді тільки вдома, як зайде між нами якась суперечка, він любить додати жартома:

— Не забувай, будь ласка, що ти мені можеш наказувати тільки на роботі. Тут, у хаті, ти моя дружина, і ми рівні…

Але я хотіла сказати про інше.

Сиджу оце в конторі і чую в суміжній кімнаті незвичний рух. Хтось вбіг до кімнати, кинув якісь слова і ще швидше вибіг. Зараз же після цього почулось шарудіння, наче хто похапцем перегортав папери, совання стільцями, одне слово — метушня. Я в цей час перевіряла виписані наряди на дрова для лікарень і потребувала спокою. Встала, щоб глянути в сусідню кімнату і закликати наших дівчат до порядку, як оце почулися кроки і, поки я отямилася, у дверях моєї кімнати з'явився високий русявий чоловік у чорних рогових окулярах. Чоловік був собі як чоловік — у пальті, з шаликом на шиї і з портфелем у руці, але я чомусь відразу відчула, що це людина не з нашої парафії, як то кажуть. За незнайомим з'явився наш директор і ще один чоловік, якого я досі знала як адвоката.

Директор звернувся до мене:

— Дозвольте вас познайомити, Олено Йосипівно. Це — англійський журналіст, містер Сміт, а це — наш перекладач, адвокат Кузьменко. Гість приїхав до Львова, щоб ознайомитися з досягненнями Радянської влади в нашому місті. Містер Сміт оглядає нашу установу.

Гість пильно поглянув на перекладача. Так багато було сказано, а він нічого з того не зрозумів. Адвокат Кузьменко передав йому слова директора. Тепер усміхнувся містер Сміт і в свою чергу заговорив щось до Кузьменка. Кузьменко переклав:

— Пан Сміт каже, що він хоче не тільки оглянути установу, але й познайомитися з людьми, причому новими, тобто місцевими українцями. "Старих" радянських громадян пан Сміт знає з часів свого перебування в Москві ще перед війною. Тепер йому цікаво пізнати галичан, їхнє ставлення до Радянської влади, їхню участь у творенні нового.

— Які ці чужинці цікаві до всього, що в нас діється! Ми, наприклад, — сказала я, — не дуже цікавимось, що їхні люди їдять на обід, — але, вкрай зніяковівши, враз прикусила собі язика.

Наш гість усміхнувся. Виходить, що він все-таки щось розумів по-нашому.

Директор запитав тепер його прямо, що хотів би він довідатись про людей? Виявилося, що пан Сміт хотів би… ну, хотів би почути хоч одну біографію звичайного галицького українця. Як йому жилося за Польщі і яке його ставлення до нової, Радянської влади? Це було б дуже цікаво для його газети. Зрозуміло?

Звичайно, зрозуміло. Тут нашому директорові, їй-бо, не знаю, що прийшло до голови, — він при всіх звернувся до мене:

— Та чого тут далеко шукати? Ви, Олено Йосипівно, і галичанка, і радянська громадянка, от і розкажіть панові Сміту вашу біографію.

* * *

Здається мені, що вже я не в конторі у Львові, а на селі, і не доросла жінка, а мала дівчинка.

Сиджу в нашій убогій хатинці на лаві і відганяю вербовою галузкою мух від хворого батька. Так мама наказала. Раптом чую якесь голосіння в сінях. Чужа, незнайома жінка бере мене за плечі й каже:

— Йому вже не треба твоєї допомоги, маленька. Йому вже нічого не треба.

Не пригадую сьогодні похоронного обряду. Залишилася одна в матері. Були в мене брати (потім дізналася, що їх було аж три), а тепер нема ні одного. І ніколи вже не буде. Розповідала мені потім мама, що над могилою останнього з братів заприсягалася вона докласти всіх зусиль для того, щоб таки послати мене до міста в школу, щоб колись у житті мала легший хліб її остання й наймолодша дитина.

— Слухайся мами, — сказала мені одного разу тітка, батькова сестра, — бо будемо тебе вчити на паню.

Хто б не хотів замінити погане на добре?

От і я, дитина ще, лежу, було, на толоці, втупивши очі в небо, пасу свою худібку — гусей, і роздумую, як то буде, коли я там, у місті, закінчу школу й приїду до своїх, як мама каже, панею.

Може, це буде влітку. Так, краще, щоб це сталося влітку. Мама братиме льон на городі, і… раптом знімається курява над дорогою. Мама собі байдуже бере далі льон, коли оце гуркіт стихає проти наших воріт. Мама глип: ой падоньку, та це ж бричка зупинилася біля воріт, а на тій бричці сидить якась пані, уся в білому шовку. Кидає мама льон брати, витирає руки об фартушину і біжить до воріт. Думає собі: може, це хтось до попа приїхав і дороги питає? Підбігає ближче і тільки руки заламує: ой лишенько, таж ця пані в білому шовку не хто інша, як її дочка!

— Гей, дівча, гуси в шкоді!.. Стривай, стривай, скажу я твоїй мамі, — будить мене з мрій сердитий голос.

Схоплююсь, забуваю про свої білі шовкові шати й лечу за гусьми. І так за мріями й пастушенням пробігає одне, за ним і друге літо.

Минає й третє. Цієї осені я маю поїхати у місто до школи. Але де зупинюся, де знайду я притулок там, у місті? Скільки це коштуватиме?

Мені одинадцятий рік, і я вже дещо розумію. Розумію й те, що ми з мамою бідні люди. Правда, тітка й хрещена мати обіцяють допомогу, але чи вони зможуть?

Розумію й те, що мої три брати померли від виснаження на роботі у пана. Не було корови, як вони були малі, і тому здоров'я у них було поганеньке. Кажуть, що я теж — квола і блідненька. Мабуть, мама боїться, що і я не витримаю двірської роботи. Еге. Тільки де ж бідному заробити, як не в дворі?

Хтось порадив мамі: мовляв, у місті є гуртожитки для селянських дітей, що хочуть учитися.

Зраділа мама: буде її дитина хоч дах над головою мати!

Таки другого ж дня пішла вона, хоч то й далеченько від нас, до міста. Вертає вночі додому, бачу — якась сумна.

Вже навіть не розпитую. Сама розповідає:

— Є в місті, щоправда, одна бурса, яку самі селяни для своїх дітей утримують, але тільки для хлопців.

— Не може цього бути! — аж вигукнув сусід, що чекав у нас мами, бо вона мала йому якихось там цвяхів купити в місті. — Цілком твердо знаю: в нашому місті є і дівоча бурса. Сам читав оголошення в газеті. Вона десь на вулиці королеви Ядвіги.

Через два дні, відпочивши трохи, мама збирається знов у місто. А сусід уже навмисно очікує її. Надвечір повернулася мама. І знову якась невесела.

— Правду ви казали, — мовить до сусіда, — є бурса для дівчат, зветься "інтернат", але там приймають тільки панських дітей… Зрештою там така висока плата, що й шкодувати нема за чим.

Не було іншої ради, як іти на приватну квартиру. Підшукав мені її в сім'ї одного шевця кум мого покійного батька. До полудня — школа, а після обіду — наука вдома й догляд за меншими дітьми господарів. А діти ці ніби ніколи не виростали, бо тільки одне з колиски, як друге в колиску.

І допіру як пожила я на тій квартирі, поволі-поволі почала в мені меркнути надія на моє панство.

Вже не вірилося мені, що приїду колись до воріт своєї змученої роботою матері парою вороних, уся в шовках. Тепер я вже розуміла, що це тільки дитячі нездійсненні мрії.

Мої надії стали тепер іншими. Хотілося стати вчителькою в нашому селі. Ох, як хотілося цього! Може, ще палкіше, ніж білої шовкової сукні в дитинстві.

Коли я перейшла до учительської семінарії, мені стало неможливо жити далі в шевця. Треба було тепер більше вчитися, більше спокою, треба було свого кутка для книжок.

Того, що могли мені прислати мама, тітка (хрещена мати дуже скоро забула про свою обіцянку), не вистачало, аж ніяк не вистачало на квартиру, харчування й одяг.

Що робити?

Щасливий випадок прийшов мені на допомогу.

Якось одного разу зустрічає мене товариш і без зайвих слів питає:

— Чи ти погодилася б учити синка доктора Скалозуба?

— Котрий клас? — питаю, затамувавши подих.

— Перший.

Промайнула надія на порятунок.

— Добре, — кажу і сама чую, як мій голос з радості стає іншим. — Але чи буде ще вільне те місце?

Товариш мій лукаво мружить очі:

— Місце буде вільним, бо, власне, я вчу тепер того хлопчиська.

— І відмовляєшся від заробітку? — нічого вже не розумію я.

— Ти здивована? — сміється він. — Так уяви собі, що я справді відмовляюся від двадцяти злотих місячно за лекції в доктора.

— Чому? — питаю несміливо. Мимоволі згадується прислів'я: "На тобі, небоже, що мені негоже".

— Чому? А тому, що хлопчисько зіпсований мамунцею до крайніх меж, а тут ні посварити, ні покарати одинака не можна, бо то панська дитина. І мені платять за те, щоб я терпів усякі химери того панича.

Ми умовилися, що я дам згоду стати на його місце.

Ні, ніколи не забуду я першої зустрічі з панею докторовою. Пізніше я довідалась, що ота докторова — дочка якогось бориславського комерсанта-вискочня, яка ледве підписатись уміє.

Тоді стала передо мною присадкувата, з високими грудьми, з примруженими очима, вся в якомусь яскравому жінка (страшенно хочеться сказати "баба") і промовила гортанним голосом:

— То паннунця буде мого Юльця вчити?

Кров ударила в обличчя. Яка я для неї "паннунця"? Я була ученицею семінарії і мала право вимагати, щоб до мене ставилися з повагою. Та ба! Все вирішували двадцять злотих, які мали допомогти мені досягти моєї мети — стати вчителькою в рідному селі, і тому треба було, як то кажуть, сховати гонор до кишені.

— Мій Юльцьо вчиться вдома, бо я не хочу посилати його до школи, щоб він не набрався там поганих звичок від різної голоти. Паннунця розуміє мене?

— Розумію.

— Мій Юльцьо дуже хороша дитина, але любить попустувати. Та дитині й належить трохи подуріти. Чи не так?

— Так.

Так, бо мені конче потрібні щомісячні двадцять злотих. І тому я буду все "розуміти", всьому притакувати, шановна пані.

— Я гадаю, що під час того, як дитина читатиме, ви зможете, скажімо, допомогти служниці у церуванні панчіх чи латанні білизни. Для вас це нічого, а для нас буде допомога. Згода?

— Добре.

Двадцять злотих… Двадцять злотих…

— За це паннунця одержуватиме, як і попередник її, підвечірок і п'ятнадцять злотих.

— П'ятнадцять? — мимоволі вихоплюється у мене з уст.

Докторова всміхається єхидно:

— О, я бачу, паннунцю вже хтось поінформував, що пан Зелений одержував по двадцять злотих. Зате Юльцьо мав студента за вчителя.

— А яка тут різниця? — спитала я. Все в мені вже кипіло і бунтувалося проти несправедливого, дикого поділу людей.

Докторова мало не образилася:

— Та хіба ж паннунця не розуміє різниці? Студент — то мужчина, якась повага, а дівчина, нема чого ображатися, — тільки дівчина.

Сльози обурення виступили на моїх очах.