Біль і гнів - Дімаров Анатолій

"Чорт, а не хлопець!" — і весело закрокував по вулиці.

За Хоролівкою нагнала підвода — у ній повно озброєних поліцаїв.

— Ти, йди сюди!

Поліцай, який кликав Андрія, був, певно, старший. Вусате обличчя по-начальницьки суворе, на рукаві кожуха — біла перев'язь з орлом, фашистською свастикою. На поясі — кобура, з неї випирало руків'я нагана.

— Ану швидше воруши ногами!

— А хіба що?

— Пощокай мені!.. Хто такий?

— Людина, не бачите!

— Документи!

Андрій розстібає пальто, дістає посвідку на прізвище Івасюти. Вусатий бере "аусвайс", підносить до очей — почало ж темніти. Решта поліцаїв зацікавлено поглядає на Андрія, від червоних, розпалених пик віє горілкою і ситістю.

Дочитавши довідку, старший уже іншим тоном запитує:

— Івасюта Іван — часом не родич?

— Брат. А що?

Обличчя вусатого приязнішає:

— Сідай, підвеземо. Нічого терти підошви.

— А ви звідки? — обережно Андрій.

— З Князівки. До повороту підкинемо. А там — один скік.. Андрій сідає в сани: стіг, де чекає його Неля, недалеко од

того повороту.

— Ви що, знаєте брата? — запитує вусатого, коли підвода рушила.

— Хто його зараз не зна... Отак поталанило: парашутист сам йому до рук приплив. Німці тепер його золотом обсиплють..

— Який парашутист? — холоне в Андрієвих грудях.

— Та звісно ж який: диверсант од червоних. Голова колгоспу колишній. Ще й стріляла, зараза!.. Добре, що не вцілив ні в кого — собі тільки в ногу.

Далі вусатий розпитував, як там у і зборах, чи багато полонених. Прицмокував: німці порядок кругом наведуть! Андрій відповідав неохоче, скупо: звістка про Твердохліба його приголомшила, гнітила все більше) і більше. Хоча й до цього був переконаний, що з командиром щось стряслося, та все ж, наперекір усьому, не полишала надЦ а може, просто затримався... Ось поЕернеться й побачить обох — Твердохліба і Рієлю...

— їгти хочеш?

— Що? — аж здригнувся Андрій.

— їсти, питаю, хочеться? Хлопці, а подайте, що там лишилося!

Лишився добрячий окраєць житнього хліба, шмат сала й цибулина. Все те так смачно пахло, що в Андрія, який із самого ранку крихти в роті не мав, аж зассало під ложечкою. Хотів, однак, відмовитись, але одразу ж уявив, які в оцих поліцаїв були б пики, якби довідались, кого підвозили та вгощали. Передумав — узяв сало, хліб. А старший ще й пляшку дістав, потрусив у повітрі:

— Ковтни та зігрійся. Жалко, що мало...

Андрій не відмовився й від самогону. Приклався, потяг смердючу рідину, закашлявся. Допив, однак, усю, вп'явся зубами в окраєць.

Уже зовсім стемніло, коли добралися до повороту на Князівку. Зіскочивши з саней, Андрій зачекав, поки поліцаї пірнули в пітьму, а потім повернув назад.

Десь кроків за кількасот мав повернути до стодоли. Та пройшов кроків сто і двісті, пройшов з кілометр, а вранішніх слідів своїх не бачив, як не вглядався у сніг. І вже починало здаватися, що шукає зовсім не там, де треба шукати. Андрій майже бігає, шукаючи, бо темнішає з кожним кроком і нічого не видно.

Врешті стає, заплющує очі, пригадує. Ні, таки недалеко од повороту! Коли вибрався вранці на дорогу, то добре бачив темненьку смужку дороги, що вела на Князівку.

Повернувся і майже одразу наткнувся на сліди.

Стодола виросла перед ним так несподівано, що мало не ткнувся у неї обличчям. З-за стодоли виглядає Неля. І в руці пістолет.

— Ти що?!

Неля ще якусь мить не опускає зброю, наче не вірить, що перед нею — Андрій, а потім схлипує і припадає до нього.

Цілує в щоки, лоб, у губи, тремтить і плаче, питає з докором і тривогою:

— Де ти був? Де був так довго? — І Андрій, ошелешений, не знає, що й сказати.

16*

483

— Ти не знаєш, що я тут передумала!..

Неля вже трохи заспокоїлась. Ховає непотрібний тепер пістолет, а лівою все ще тримає Андрія за руку. Наче боїться, що, як тільки відпустить, він знову щезне.

— Я нікуди більше тебе одного не відпущу!

І вже у стодолі, в тісній печері, коли Андрій усе розповів (не сказав тільки про Твердохліба), коли вже полягали й напружено відчували взаємну присутність, Неля перша поворухнулася і тихенько, мовби їх хто міг підслухати, спитала:

— Андрійку, не спиш? — Одразу ж покликала: — Йди до мене.

Андрійко повернувся. Нелині руки обхопили його, і вона припала до нього.

— Знаєш, чим ти пахнеш? Яблуком,— сказала по тому Неля. І ще додала: — Обійми мене... І поклади сюди руку... А тепер спи.

Андрій прокинувся од того, що було жарко. Жарко й незвично. Нелина рука лежала в нього на шиї — вона й сонна тримала його, горнулася, тулилась, поклавши голову йому на плече. Нелине волосся пахло чимось теплим і милим, чимось таким, що в Андрія аж серце защеміло од ніжності. Захотілося погладити її, приласкати, але боявся її розбудити. Тому непорушно лежав, хоч у нього й німіло плече. Потім, коли зрозумів, що так і не засне, обережно підняв ліву, вільну руку, глянув на світлі цифри.

Сьома година, незабаром, світатиме.

Неля поворухнулася, ще тісніше притулилась до нього. І Андрій завмер, боячись дихнути. Потім, коли вона заспокоїлась, став думати про неї, про себе і про те, заради чого їх і скинули на парашутах.

Він уже знав, що має робити.

Ще по дорозі сюди, як довідався, що Іван став начальником поліції, після того, як пересвідчився, що довідка не викликає жодної підозри, і як почув, хто схопив його командира, надумав навідатись у рідне село. Була надія побачити матір і брата, якщо вони не евакуювалися, а головне: придивитися, відшукати своїх товаришів, щоб з їхньою допомогою розвідати залізницю й вокзал у Хоролівці. А вже потім викликати наші літаки й подати їм сигнал ракетами.

Це було те основне завдання, що перед ними поставив майор: наші літаки раптовим бомбовим ударом мали паралізувати рух на залізниці, і не тільки паралізувати, а й знищити якомога більше живої сили і техніки ворога. Тож Андрій і

Неля мали викликати літаки саме тоді, коли станція буде забита

ешелонами, викликати після того, як приймуть із центру

умовний сигнал. '

Андрій тепер знав, що Хоролівка забита німецькими військами, бачив здаля й ешелони, що йшли на схід, і зрозумів — зараз, після провал-/ Твердохліба, не має він права діяти наосліп, попастися до рук ворогові. Найкраще було б, аби вони пішли у Хоролівку всього раз, щоб звести до мінімуму всі шанси на невдачу, в оту ніч, коли повинні прилетіти літаки. А для цього потрібна допомога. Треба було розвідати підступи до станції, дізнатися, як її охороняють, в які години на ній скупчується найбільше ешелонів, звідки найкраще підкрастися і де залягти, щоб непоміченими діждатись своїх літаків і подати умовний сигнал. Тож Андрій надіявся, що в рідному селі він знайде потрібну людину.

Іще одна думка не давала спокою: він мав вияснити, як попався Твердохліб, хто його зрадив. І насамперед покарати Івана. Як не застерігали від незапланованих акцій, Андрій знав, що не стримається: застрелить Івана за першої ж нагоди.

Тож коли стало світати, Андрій став збиратись у Тарасівку.

Неля спершу і слухати про те не хотіла:

— Хочеш, щоб тебе схопили? Тебе ж там усі знають!

Після того як Андрійко розповів про Івана (раніше, до цієї ночі, не признався б нізащо!), вона завагалася. Потім сказала, що коли так, коли треба йти, то підуть обоє: вона нізащо не лишиться в оцій стодолі.

І Андрій змушений був нарешті піддатися. Порвав тільки довідку, згідно з якою Неля доводилася йому сестрою, а натомість дістав іншу. Тепер Неля була вже вчителькою з Полтави, і їй дозволялося йти міняти продукти для тяжкохворих батьків. Познайомилися ж по дорозі, й Андрій запросив її в рідне село.

Радіопередавач, три автомати, ракетницю переховали в інший, що стояв ще далі од дороги, стіг. Там же лишили й речовий мішок з консервами. Із собою взяли тільки пістолети, та в НелІ за плечима торба з сірниками і парою майже нових жіночих чобіт для обміну.

Все довкола повнилося білим мороком, здавалося, що то плавають замерзлі частинки повітря. Сонце ледь пробивалося крізь білу завісу, від його світла було мовби ще холодніше, сніги аж посиніли, на вії, на брови, на щоки лягла паморозь. Вони йшли дуже швидко, щоб хоч трохи зігрітися; зупинилися лише тоді, коли попереду, внизу, завиднілось село.

— Тарасівка? — спитала тихо Неля і торкнулася Андрієвої руки: всю дорогу доторкувалась до нього — то плечем, то рукою, і Андрій відчував, яка вона стала близька.

Андрій лише кивнув головою: говорити не міг. Дивився на білі хати, повітки, сараї, на пр.імокутники дворів, одгороджені утопленими в снігах тинами, на вулиці, що, наче замерзлі ручаї, розбігалися врізнобіч, і в нього бухало в грудях, і гарячий, підступний клубок пік йому горло. Він ще не знав, що його чекає в селі і хто на нього чекає, але вже знав, що зараз немає на світі сили, яка змусила б його завернути назад, що б там не сталося. І Андрій, узявши Нелю за руку, швидко став спускатися донизу.

Василь Ганжа навідався в Тарасівку одразу ж, як тільки почув про Твердохліба. Той, хто приніс оцю звістку, розповів, що Твердохліба чи то вбили, чи то поранили, а де він зараз, що з ним — ніхто до ладу не знає. Одні кажуть, лежить в управі тарасівській, інші — ніби його забрано до району в гестапо, а були й такі, що клялися-божилися, буцім Твердохліб, коли везли зв'язаного селом, гукав, щоб готувалися стрічати наших, які незабаром повернуться. Отже, Твердохліб появився з того боку, од наших, бо чого б ото так йому кричати?

І Ганжа, схвильований, вирішив навідатись у Тарасівку.

Світличний не перечив. Він і сам би охоче подався, та треба ж було комусь лишатися в загоні. Лише попросив, проводжаючи Ганжу за хутір:

— І до сестри навідайся. Дізнайся, чи не чула чого про моїх.

Бо Олеся з синами мов під воду пішли. Як розсталися в оту суботу, напередодні війни, так ні слуху ні духу. А їхала ж до Тетяни — в Тарасівку.

Ще наприкінці листопада, якраз по першому снігу, змушені були залишити яр і землянку, викопану вже гуртом, бо хтось таки нанюхав їхній притулок та й доніс про це німцям. Світличний, Ганжа й Пекельний (їх тоді було троє) саме палили в сусідньому районі збіжжя, що його звезли німці до залізниці. Не встигши повернутись затемна до своєї "домівки", пересиділи день в одного знайомого в клуні на хуторі.

Коли ж наступної ночі повернулися в яр, побачили зруйновану землянку.

— Оце й повечеряли,— мовив похмуро Ганжа, роздивляючись продірявлений кулями казан.

Федір же, посмикавши вуса, відповів, що біс із нею, з вечерею,— добре, хоч самі ВЦІЛІЛИ.

Треба забиратися, поки фріци не додумались вернутися.