Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Подивився на годинник.
— Почекаємо ще півгодини. ;
Минуло півгодини і ще півгодини, а Твердохліба не було. Неля взялася за ключ.
Відстукала позивні, зав ерла, вслухаючись. Та ось обличчя ії, напружене і зосереджене, повеселішало. Сяйнула на Андрія очима:
— Озвалися! — Й одразу ж згадавши про Твердохліба, сумно спитала: — Що передавати?
— Передай,— сказав Андрій,— передай, що старший сержант не повернувся з розвідки. Командування групи приймаю на себе і прошу дозволу на пошуки старшого сержанта.
За годину збирався в дорогу.
Майор, з яким перестукувалася Неля, і слухати не хотів про пошуки: були справи набагато важливіші, ніж вияснення долі старшого сержанта. Натомість Андрій мав сьогодні, не зволікаючи, вирушити в Хоролівку, розшукати Кузьменка Григорія Остаповича. Пароль майже такий самий: "Чи немає у вас шапки, щоб поміняти на хліб?" Відповідь: "Шапки не маю, маю хромові чоботи". Бути дуже обережним, бо можливий провал. Якщо Кузьменка нема — діяти на власний розсуд, але щоб не пізніше десятого січня були готові виконувати завдання.
Неля просила, прощаючись
— Ти ж недовго, чуєш?
Торкалася до нього рукою, заглядала у вічі:
— Та будь обережніший.
Поривалася йти з ним, переконувала, що вдвох безпечніше, але Андрій — невмолимий: хто його зна, що на нього чекає в Хоролівці. В разі чого — хоч вона залишиться, зв'яжеться зі штабом.
— Коли тебе ждати?
— Перед вечором,— сказав подумавши Андрій: дві години до Хоролівки, якщо добре йти, годину там, дві години назад,— до вечора можна й управитись.— Та ти не бійся: нічого зі мною не станеться!
— Ну, йди,— зітхнула сумно Неля.
Андрій востаннє повів зором довкола. Ніде нікого не було, телеграфні стовпи, що позначали путівець, здавалися звідси тоненькими паличками, до них добрий кілометр, і оцей кілометр найнебезпечніший: помітить хто — одразу ворухнеться підозра. Бо що людині робити в цю пору в степу, оддалік од дороги.
Тому Андрій весь оцей кілометр майже біг і вибрався на гостинець зовсім змокрілий.
Зупинився, щоб хоч трохи перепочити. Зняв шапку, витер мокре лице. Подивився туди, де лишилася Неля: стодола бовваніла ледь помітно в розмитому світлі похмурого дня. Так, він мусить повернутися за дня, якщо хоче втрапити додому: "Додому!" — аж усміхнувся сам із себе.
До містечка добрався за дві години двадцять хвилин. Стрічалися поодинокі люди, здебільшого жінки, з санчатами або з торбами за плечима: ідуть у села по картоплю, хліб. Навіть поговорив з однією жінкою, яка сама зупинила його, питаючи, де тут найближче село. Андрій відповів, що найближче Князівка, кілометрів із п'ять, не більше. Жінка тримала на руках закушкану дитину, а за нею йшов хлопчик років шести і мовчки плакав. Сльози замерзали на округлих щічках.
— Ти чого плачеш? — запитав, присівши, Андрій. Хлопчик мовчки дивився на Андрія, і з його великих очей
котилися й котилися сльози.
— Змерз,— відповіла за нього жінка.— Та й їсти захотів.— І вже звернулася до сина: — Не плач, скоро буде село, там і нагріємося. Ходимо-ходимо, й кінця-краю немає...
— А звідки йдете?
— З Полтави.
— Давно звідти?
— Скоро три місяці. Забирали жінок командирів, то я її в оберемок, а його за руку — ледве вирвалась... Отак і ходимо тепер од села до села. Спасибі, хоч люди хороші: вмерти не дають...
Жінка попрощалася, пішла. І хлопчик мовчки поплівся за нею.
Хоролівку знав добре: не раз бував там із матір'ю, коли провідували бабуню. Потім три роки навчався у середній школі. Знав і вулицю, на якій жила потрібна людина: для цього треба було пройти майже через усе місто. І він — будь що буде — рушив центральною вулицею.
Це була єдина вимощена бруківкою вулиця, що розрізала Хоролівку навпіл: із заходу на схід. Вози завжди торохтіли по ній, як несамовиті, а на возах підскакували селяни, які зЪкджалися щонеділі ярмаркувати. З-під кованих копит коней висікалися іскри, а корови, що їх гнали на продаж, розТіжджалися ратицями. Жінки щосили затискали горнята з молоком і сметаьою, кошики з яйцями й очі їхні аж стигли од напруги. Міські джиґуни, що виходили прогулятися на "централку", зверхньо поглядали на весь сільський отой люд, який трясся, підскакував, хапався за корзини й .горнята, і з висоти своїх модних на той час кепочок з куценькими козирками, шовкових сорочок і широчезних кльошів гукали:
— Тьотю, молоко он біжить!
Тітка перелякано оглядалась, а джиґуни реготали і ще веселіте кричали:
— Та не там: за возом біжить!
Вулиця була та і не та: бруківка, щоправда, та сама, присипана снігом; ті ж паркани й будинки, тільки без знайомих вивісок, і не торохкотіли підводи, не вешталися цивільні люди. Натомість ходили люди в зелених мундирах, стрічалися майже на кожному кроці, озброєні й неозброєні.
Андрій спершу йшов увесь напружений і кожен стрічний німець змушував його завмирати. Та згодом зрозумів — німці його просто-напросто не помічають, як не помічають решти мешканців, котрі поступаються перед ними дорогою.
Потрібна вулиця була аж біля залізничного вокзалу. Вона й називалася Залізничною, і жили на ній переважно залізничники: веселий, дружний народ, який ніколи не давав один одного на поталу. У свята виходили рівною колоною, всі, як один, у новеньких кашкетах, що виблискували чорними козирками. Весною, на Перше травня, забирали жінок, дітей і на цілий день ішли на луг до Хоролу: розстеляли рядна, вигортали, хто що приніс, і чаркувалися до самого вечора.
Перед війною Андрій навчався з їхніми дітьми, тож не раз бував на цій вулиці, забудованій переважно одноповерховими цегляними будинками ще до революції: водночас із залізницею. Двері кожної квартири виходили на вулицю. Колись Андрій не звертав на те уваги, зараз же з досадою подумав, що не зможе зайти непоміченим.
Проти четвертого будинку зупинився, оглянувся: на вулиці саме нікого не було. Швидко підійшов до перших од краю дверей, постукав.
Одчинила жінка. Підозріло глянула на Світличного.
— Вам кого?
— Кузьменка. Григорія Остаповича...
— Такого тут нема!
Двері грюкнули так несподівано, що ледь не вдарили його по обличчю. Що таке?
Андрій оступився — здавалося, потрапив не туди, куди треба.
— Ви до кого?
Світличний аж здригнувся. Оглянувся: бабуся. Низенька, опецькувата, пов'язана навхрест великою хусткою, розгляда його з безцеремонною цікавістю.
Андрій, повагавшись, назвав. В очах старої — переляк. Оглянувшись, зашепотіла:
— Утікай, синку, поки й тебе не схопили! Забрали антихристи його, забрали, голубчика Уже, кажуть, убили...
— То я піду,— розгублено Андрій.— Дякую вам.
— Іди, синку, іди. Сохрани тебе Мати Божа!
Що робити далі, Андрій не знав. Швидше б вибратися з цієї небезпечної вулиці. Завернув за ріг будинку й одразу ж прикипів до місця: перед ним стояв німець. Унтер пильно дивився на Світличного, він чекав, поки той підійде до нього.
— Ком!
"Все!" — подумав Андрій. Згадав про пістолет, але унтер, здавалося, пильнував кожен його рух, до того ж у нього на ремені висіла велика кобура.
— Шнель! Шнель!.. Появився ще гурт німців
Андрій повільно підходить. Унтер показує на відчинену хвіртку, біля якої стоїть, нетерпляче командує:
— Ком!
"Стрілятиму в дворі",— думає Андрій. Обережно, непомітно вивільняє руку з рукавиці, одстібає на пальті ґудзик за ґудзиком. "Дослав набій у патронник чи забув? Здається, дослав..."
Двір великий, просторий, очищений од снігу. Ліворуч — цегляний добротний будинок, навпроти хлів. Там лежать колоди, стоять козли, і біля них вовтузиться одинока постать. Туди і веде Андрія німець.
— Арбайтен! — тикає пальцем спершу на колоди, потім на козли.
Аж тепер Андрій розуміє, для чого затримано його. Довкола наче аж проясняється, Андрій зраділо киває головою, швидко бере пилку, що погойдується в напіврозпиляній колоді.
Якийсь час пиляють мовчки. Андріїв напарник — підліток років чотирнадцяти у засмальцьованій кацавейці з батькового плеча, на голові у нього — старенька шапка: одне вухо опущене, друге стирчить догори, від чого хлопець схожий на зайця. Він рудий, аж світиться. Червоне ластовиння всіяло густо лице, і на лиці тому — явна нехіть, ба, навіть відраза до роботи, яку змушений виконувати. Він не пиляє, а тільки водить пилкою, й
Андрій, який мусить швидше впоратись, щоб завидна вибратися
з міста, сердито питає: }
— Ти що, три дні не їв? Ану давай швидше!..
Та хлопчина не з ляканих. Б^има на Андрія неприязно, огризається:
— А твоє яке діло? Роблю як умію... І ще повільніше водить пилкою.
Андрій починає по-справжньому сердитись.
— Давай от що,— каже рішуче,— або ти пилятимеш, або я поскаржуся німцеві.
— І чого ти до мене прилип?! — у голосі підлітка бринять сльози, він з неприхованою ненавистю дивиться на Світличного.— А коли я швидше не вмію! — Однак починає пиляти заповзятіше. Лише бубонить під ніс — Старайся — медаль дадуть...
Андрієві смішно й досадно — хіба може признатися оцьому хлопцеві, хто він такий. Гора напиляних кругляків стає все більшою й більшою. Андрій уже й пальто скинув — так розігрівся, підліток теж употів, однак кацавейки не зняв.
Врешті Андрій дозволяє трохи собі перепочити:
— Перекур!
Витирає мокрий лоб, оглядається, де б напитися. Бачить колодязь, весь у кризі, запитує:
— Не знаєш: відро там є?
— Є,— відповідає підліток.— Іди пий.
Відро висить у колодязі на обледенілому зрубі. Андрій опускає його, притримуючи рукою відполірований барабан, потім, притопивши, тягне догори. Весело побрязкує ланцюг, дзвінко сплескує вода, проливаючись із відра. Андрій аж губи облизує — так хочеться пити. Виважив відро, поставив на цямрину, нахилився — і тільки доторкнувсь до води, як по голові хтось ударив, а відро донизу, на лід.
— Русіше швайне!..
Приголомшений, підбирає шапку, що злетіла від удару. В голові його аж дзвенить, а розлючений унтер штовха в спину:
— Век! Арбайтен!
І знову в Андрія аж запекло: вхопити пістолет, стрельнути в німця. Та не мав на те права. Надягнув шапку на голову, побрів до хліва.
На підлітковому обличчі ластовиння аж горить од утіхи.
— Ти знав, що там заборонено пити? — питає сердито Андрій.
— А хоч би й знав!
16 А Дімароо
481
— Чого не сказав?
— Кожному казати — то й дня не хватить...
Не сказали більше один одному й слова. Лише тоді, як допиляли останню колоду й вийшли на вулицю, як розійшлися в різні сторони, підліток гукнув Андрієві у спину:
— / що — смачна вода в німців?!
В Андрія, як не дивно, одразу ж поліпшився настрій.
