Біль і гнів - Дімаров Анатолій
А отут вигин. І берег високий. Ото ви за цим вигином і сховаєтесь, поки поліцаїв пов'яжуть. А тоді по кризі — під міст. Тільки бережіться, щоб поїзд не застукав — там же охорона: підніме тривогу.
— Та то вже побережемося,— посміхнувся скупо Ганжа і, прощаючись, додав: — Ти ж гляди, переговори з отими двома. Та дивись там — хто його зна, що в них на душі...
Тепер, ідучи в санях, пригадував, чи не забув що сказати. Наче домовилися про все. Ганжа задоволено думав: ось і починається справжня боротьба. І нетерпеливилося чимскоріше добратися до загону.
Сигнал, на який усі так нетерпляче чекали, було прийнято того ж вечора: Андрій мав засигналити нашим літакам ракетами завтра ввечері, о двадцять другій нуль-нуль.
Вирушали завидна. Майже всіх партизанів повів за собою Ганжа, у Світличного ж лишалося два бійці й Андрій з Нелею.
— Вистачить? — непокоївся Ганжа.— Узяв би ще кількох хлопців.
— Вистачить, вистачить,— з: спокоював його Федір: він розумів, що Ганжі буде набагато валче, й нізащо не погоджувався одірвати од нього хоча б одного партизана. До того ж Ганжа вирушає завидна. І хоч їхатимуть степовою цілиною, далеко оминаючи села, хто його зна, що може статися в дорозі.— Ну, ні пуху тобі ні пера, як говорять мисливці! Та бомбу не загубіть по дорозі!
Бомба лежала на легеньких ґринджолятах, що їх мала тягти пара коней. Важка, стокілограмова, прикрита брезентом, а в кишені в Ганжі — запал і більше метра бікфордового шнура. Ніхто ще не знав, скільки треба для того чортячого мосту,— вперше ж ішли на таку справу,— тому й дістали бомбу найбільшу: якби знайшли в тонну — повезли б і ту.
До річки добралися перед заходом сонця. Ще далеко перед вигином Ганжа наказав спішитись, залишити коней на двох партизанів. Далі мали йти пішки, тягнучи за собою санки. Закушкані, замерзлі бійці так і посипалися з коней, одразу збилися в гурт — покурити. В Ганжі в самого все аж зсохлося в роті, але він не прилучився до гурту, а подерся вгору, на високий правий берег, хапаючись за верболіз.
Наверху було ще холодніше. Стругав такий східняк — аж очі хололи. Увесь небокрай, де зайшло щойно сонце, залито червоним: на мороз. Довкола —засніжена, вигладжена вітрами цілина, й ріка вгадувалася лише по вербах,— голі, вони тягнулися звивистим ланцюжком на схід аж до самого мосту.
Ганжа скинув рукавиці, дістав бінокль — поки що єдиний на весь загін, дістався від німецького офіцера, який випадково наразився на партизанів. Ганжа аж не втримався од усміху, пригадавши, який ошелешений вигляд мав німець, коли його затримали. "Партизани? Тут? Не може цього бути!" Він навіть став кричати на них: як вони, мовляв, насмілилися затримати німецького офіцера, поки Світличний не дав йому в зуби: "Ти, гнидо, на кого кричиш?!" Аж тоді офіцер замовк.
Ганжа підніс бінокль до очей, і міст одразу ж насунувся на нього — наче різьблений на кривавому фоні, що заливав небокрай — чорнів, як обвуглений. Виразне мереживо ферми, чорна лінія основи, перекинута між двох берегів, і два опецькуваті зруби під нею — там, де колись стояли бетонні бики. Ганжа водив біноклем, шукаючи вартових поліцаїв. Урешті побачив одного, потім і другого: два чорненькі стовпчики, непорушно застиглі по обидва ібоки мосту. Повів біноклем праворуч, виглядаючи підсвідомо дрезину, хоч знав, що ще рано: хлопці виїдуть пізніше. Із-за крайніх будинків Хоролівки виткнувся паровозик і, пухкаючи Зілим димком, покотив у бік мосту, тягнучи платформи з силуетами танків. Ганжа довго стежив за тим поїздом, рахуючи про себе платформи, стежив з почуттям досади і невдоволення, хоча й розумів — тут він нічого вдіяти не міг: ще не настав його час.
Одірвавшись од бінокля, знову глянув на небо. Швидко згасало, од червоного буйства не лишилося й сліду. Лишень вузенька рожева смужечка тремтіла над горизонтом: із сходу вже повзли сутінки, і нещодавно червоні сніги вже покривалися розмитими фіолетовими тінями. Ганжа ще раз глянув у бік мосту — здавалося, ешелон повз просто на нього.
До останнього вигину добралися, коли стало смеркати. Лишивши бійців унизу, Ганжа одразу видерся нагору й заліг у кущах: міст майже поряд, У бінокль одразу ж побачив вартового: у кожусі, валянках, з гвинтівкою на плечі, поліцай стояв обличчям до нього. Високий зведений комір покрився білим інеєм. Ганжа повів біноклем праворуч, у бік Хоролівки, й побачив дрезину.
Дрезина весело бігла по рейках, дві постаті, що були на ній, хилиталися то вперед, то назад, як заведені. Дрезина котилася все швидше і швидше, ось уже й поліцай почув — вайлувато повернувся до неї. Ганжа підтягнув карабін, щоб у разі чого вистрелити, але поліцай лише стояв і дивився, навіть не знявши з плеча гвинтівки.
Дрезина підкотилася до нього впритул, постаті зіскочили на рейки. Ганжа не зводив очей, чекаючи, що зараз зчиниться бійка, але там наче точилася мирна розмова — хлопці щось розповідали, а один із них навіть показував рукою в бік вигину, де заховалися партизани. Потім вони скочили на дрезину й покотили через міст, поліцай же лишився на місці, з гвинтівкою за плечима. "Вони що, подуріли?" — спантеличено подумав Ганжа, в ньому вже ворухнулася підозра, чи не зрадили оті два оточенці.
А хлопці тим часом уже були коло другого поліцая. Теж щось почали казати, показуючи у бік партизанів, але цей поліцай повівся зовсім по-іншому: став зривати з плеча гвинтівку. Тоді один із хлопців штовхнув його в груди. Заплутавшись у кожусі, поліцай упав навзнак, а хлопці одразу ж навалилися на нього, довго борюкалися, потім нарешті звелися, й гвинтівка вже була в руках одного з них. Поліцай же все ще лежав — Ганжа подумав, що вони його вбили. Та ні, не вбили: ось поліцай повільно й неохоче звівся, потім, навіть не наг-гувшись за шапкою, побрів до дрезини й ліг упоперек неї. Дві постаті знову захилиталися, женучи дрезину назад, до першого поліцая, який стояв так непорушно, мов нічого не бачив, і вже звідти заблимали ліхтариком, подаючи умовний сигнал.
Ганжа звівся, помахав карабіном у відповідь і швидко побіг до своїх.
Партизани очікували в напруженні. І коли Ганжа появився на березі, всі, як один, повернулись до нього, а він гукнув: "За мною!" — і перший побіг, ковзаючись по слизькій чорній кризі.
Оті двоє оточенців стріли їх унизу, під мостом, з відібраними у поліцаїв гвинтівками. Обоє були в шинелях, у черевиках і обмотках, тільки замість пілоток чи шоломів мали старенькі смушкові шапки. Один із них ступив назустріч Ганжі, виструнчився, голосом, що зривався од хвилювання, відрапортував:
— Товаришу командир, ваше завдання виконано: ворожу варту знешкоджено! Доповідає сержант Колотов!
— Добре, хлопці, добре! — відповів їм тепло Ганжа і потиснув обом руки. Повернувся до партизанів, що підбігали, тягнучи сани, скомандував: — Туди, хлопці, до середнього!
Посмолені шпали були аж сиві од інію. Щільно викладені, міцно збиті товстими залізними прогоничами, вони піднімалися вгору колодязною цямриною; на цих опорах трималося полотнище мосту. Партизани, підтягнувши сани впритул, стали поквапом вивантажувати бомбу. Нахололе залізо прикипало до шкіри, важка кругла бомба вислизала з рук; партизани обліпили її, як мурахи, стягаючи із саней на кригу.
— Обережно, хлопці, обережно, бо ще й кригу проб'є! — Ганжа зірвав уже дерев'яну кришку од нашої протитанкової міни, вставляв у неї запал з наживленим бікфордовим шнуром. А бомба лежала під зрубом, привалившись важко до шпал.
Ганжа зачистив кіне.ць шнура, дістав запальничку.
— Ану, хлопці, бігом за вигин! Усі до одного!
— Товаришу командир, а як же з ними?
Запитував Колотов: він усе ще тримав гвинтівку напоготові — стеріг поліцаїв.
— З цими? — Ганжа глянув на дві постаті в кожухах і валянках, запитав того, що не боронився: — Ти чого не стріляв, коли твого напарника повалили'4
— Так ми ж у нього затвор висмикнули! — пояснив Колотое.— І сказали, шо ви в нього цілитесь: як поворухнеться, так кулями й прошиєїе.
Аж тепер Ганжа зрозумів, чому так дивовижно поводився поліцай. "Молодці, хлоп'ята!"
— А ти чого одбивався? — запитав у другого, що стояв набурмосений, тільки злизував кров із розсіченої губи.
Той блиснув на Ганжу, відповів затято:
— Хіба зараз не однаково: все одно ж розстріляєте!
— Розстріляємо? — перепитав Ганжа.— Ні, ми на вас тратити кулі не будемо: німці й без нас вас обох розстріляють.— І вже до оточенців: — Поміняйтеся, ХЛОПЦІ, ІЗ НИМИ шинелями, та й обувкою, і хай забираються на всі чотири. Та швидше, якщо не хочете в небо злетіти!
Перед самою війною якась добра душа викопала три довжелезні, в зріст людини, рови. Рови тягнулися один за одним метрів за сто п'ятдесят од залізниці; їх зрівняло, по вінця засипавши снігом, і були б вони зовсім непомітні, аби не викопана земля, схожа на вали стародавньої фортеці. Обдуті, обстругані вітрами, вони виразно чорніли серед снігів, і до них, пригинаючись, скрадалися Світличний Федір, Андрій і Пекельний Корній.
Позаду, в ярку, лишилися коні з одним партизаном. "Чуба попогріємо, як доведеться драпати!" — сказав Федір, звертаючись до племінника. Корній же тільки сопів, пручи в мішку запасні диски до кулемета. Андрій дивувався двожильності дядьковій, який ішов попереду, протоптуючи їм дорогу, та ще й ніс на реміняці важкий танковий кулемет дулом уперед, був готовий вмить стріляти. Андрій аж змокрів у кожусі, що йому дали замість пальта. Коли німці й справді натиснуть, то доведеться кидати важку оцю одежину: далеко в ній не забіжиш. Та ще до того в кишені важко погойдувалася ракетниця з ракетами, а в другій — дві гранати "лимонки", а через плече висів автомат, що його Андрій ніс так само, як і дядько,— стволом уперед. Бо не вірилося, що за отими чорними валами нікого немає, що ніхто за ними не стежить, підпускаючи на вірний постріл. Андрій внутрішньо аж стискався, вдивляючись у ті вали, що підіймались над снігом — таємничі й загрозливі. Але німці, мабуть, і справді почувалися як удома. їх не сполошив навіть вибух бомби по той бік Хоролівки, а якщо й сполошив, якщо насторожив, то настороженість та була спрямована туди, в бік висадженого Ганжею мосту: і досі там нервово пострілювали, а трасуючі кулі згасаючими іскорками повільно пливли над завмерлим містечком.
Отак і добралися до валів непомічені, і тут Корній, який тюпав позаду, оступився і з брязкотом, гуркотом полетів сторч головою в яму.
