Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Щось придумати й з'їздити... Узнати, як провіряють документи, де стоять патрулі". На станції побувати, подивитися, скільки поїздів проходить, в яку сторону і з чим. Для першого разу вистачить. Ясно?

— Ясно то ясно, тільки ж боязко дуже.

— Ну, вовків боятися!"— Твердохліб презирливо.— Чи, може, роздумали?

— Та я хіба що... Я з дорогою душею! Я за вас, Володимире Васильовичу, у вогонь і воду!

— Не за мене — за владу радянську!

— А ви хіба не влада? Ви ж влада і є.

— Іще одне завдання,— обірвав Твердохліб Курочку.— Ось голки, нитки — на харч поміняйте. Хліба там, сала. Прийду — заберу.

— Коли ж вас чекати?

— Днів через три... Обернутися встигнете?

— Та якщо все буде благополучно."

— От і гаразд. Сьогодні у нас ща вівторок? Значить, чекайте в суботу. Або, в крайнім випадку,— в неділю. І харчів припасіть до того часу.

— Припасу, не сумнівайтеся,— пообіцяв господар— За нитку та голку у нас зараз і чорта з рогами виміняти можна, не те що харчі. Таке врем'я настало, що вистав у вікно сірника — все село збіжиться.

— Будуть і сірники — ви тільки своє діло робіть! Та глядіть: нікому анічичирк!

— Та що ви! Хіба ж я зовсім без голови! — забожився гаряче Курочка.— За мною — як за кам'яною стіною! Я що в одне вухо впущу, те в друге не випущу!

Тиердохліб же на всяк випадок ще раз попередив:

— Проговоритесь — перші на шибениці й загойдаєтесь. Ну, гаразд, треба вже йти.

Хоч не хотілося, ох, як не хотілося покидати хату! З тепла — на мороз, на сніг. Полежати б хоч годинку в м'якій теплій постелі, роздягнувшись до білизни,— не знати, що за те віддав би.

• — Піду! — наказує сам собі Твердохліб ті й зводиться рішуче з лавки. І запитує Курочку про те, про цо думав весь час, навіть тоді, коли цікавився іншим:

— Про моїх нічого не чули?

— А ви хіба нічого...— почав був господар, та одразу ж і замовк. І здалося Твердохлібові, що він аж рота собі долонею затулив. Охоплений лихим передчуттям, ступив до господаря, наказав, не впізнаючи власного голосу:

— Кажіть, що сталося! Ну!..

— їх до району забрано.

— Де вони? У тюрмі?

— Були наче в тюрмі... а тоді вивели й повбивали. Твердохліб аж застогнав. Помовчавши, попросив:

— Дайте води.

Нив, і зуби цокотіли об кухоль. Оддав порожній, глухо спитав:

— Хто виказав, знаєте?

— Та Івасюта ж Сам бачив, як віз до району. Ваша жінка отакечки сидить, а поруч неї — синочок, а дівчинка ваша — у неї на руках...

— Замовчіть! — крикнув Твердохліб, так страшно крикнув, наче Курочка полоснув його ножем по серцю. І ще раз води попросив.

Бракувало повітря. І хоч Курочка умовляв: посиділи б іще, поки він їсти щось налаштує,— не міг більше перебувати в хаті.

Здавалося: навалилася зверху стеля і тисне, тисне щосили: ось-ось звалить на долівку, роздушить, наче комаху. Поспіхом, утікаючи мовби від отієї звістки страшної, вискочив з хати, але й тут не було порятунку: щеміло, горіло, било у скроні, пекло в очі сірчаною сльозою. Ішов навмання, через сніг, не усвідомлюючи, куди йде, вже й не остерігаючись: усе Твердохлібові зараз стало байдужим, навіть власне життя.

Аж за селом зупинився. Хапав сніг, стогнав, бо перед очима, накликана нещадною рукою,— картина розстрілу. І як жінка тулиться до кам'яної стіни, і як син учепився в матір, а дочка вхопила маму за шию, пригорнулася, притулилась, щоб не бачити тих, які ціляться з автоматів.

Аж головою струсонув — сльози з очей і бризнули. Стікали по невмиваному обличчю, по вусах, бороді, а він не розумів навіть, що плаче, як ще не плакав ніколи: мовчки, безнадійно і гірко. І не легшало од того плачу.

Потім думав про помсту. ; Ішов і думав про помсту. Виколихував її, як дитину. Вона росла з кожним кроком, заіолоняла все його єство.

Івасюта! Ну, зачекай, Івасюто!

Зайде у хату до нього. У ще недавно свою хату, підніме з постелі, зібгавши сорочку на грудях, разом із шкірою. І, наблизившись лицем до лиця, очима до очей, щоб побачити, відчути, як заячить у його розширених очищах переляк, нещадно запитає:

— За що ти вбив моїх дітей і дружину?!

І потім — усі кулі, усі до одної — у ненависну роздерту криком пащеку!

Аж під ранок добрався до схованки. Стодола бовваніла серед поля, мов біла гора, в передранкових хистких сутінках вона здавалася занадто великою. Твердохліб навіть подумав, що заблукав. Та, підійшовши ближче, побачив утоптаний сніг, і дірку, і натрушену біля неї солому.

Три доби, що він їх сам визначив Курочці, тягнулися довго й нестерпно. Тричі міняли схованку, бо на одному місці було небезпечно,— і все ближче до Тарасівки. Весь час одмовчувався, слова дратували його, а на Андрійка бликав зовсім вороже: не міг із собою нічого вдіяти.

Вовча кров! Івасютине поріддя!

Йому було б легше, аби оцей молодий Івасютенко та був по той бік — у поліції. Всіх, всіх щоб зібрати докупи, а він вийшов би проти них — один проти всіх!

Здавалося, не дочекається тієї хвилини, коли піде у Тарасівку. Мусив щось робити, щоб хоч трохи забутися. Коли ж настав призначений час — і ночі не діждався: вийшов ще завидна. Поспішав на умовлену зустріч і не знав, що Курочка іще раз посидів у в'язниці, тільки тепер уже в німців...

А в цьому був винен начальник НКВС Королівського району,— людина дуже обережна й надміру обачлива. Все передбачив начальник, вжив усіх заходів, щоб не завалити наше підпілля, яке лишалося в тилу у гітлерівців. Сам навіть відстукав на тонкому цигарковому папері список нашої агентури, сам спалив і копірку, розтерши, развіявши попіл, а два тонкі папірці обгорнув довкола гранат, сам і вставив запали. Обгорнув, обв'язав: одну залишив собі, а другу віддав своєму заступникові, молодому лейтенантові, який перед війною закінчив училище: на той випадок, що коли з одним із них щось трапиться, то другий донесе вже на потрібну адресу. То ж, подаючи заступникові своєму гранату, наказував:

— Як що: гранату під себе і — за ручку! Живим не даватися!

— Єсть, не даватися живим! — хвацько відповів лейтенант і щоки його зарум'янились од готовності до подвигу (прочитав щойно про капітана Гастелло).— Будьте певні, товаришу капітан: і себе підірву, і фашистів на той світ спроваджу!

Та сталося так, що лейтенант не встиг смикнути за ручку гранати. їх зненацька оточили і перша ж куля поцілила лейтенантові в голову, а граната із списком потрапила до гестапо, і Куроччине життя загойдалося на тонкій волосинці.

Однак доля і тут зглянулася над Курочкою: замість того щоб висіти на шибениці поряд з іншими підпільниками, замордованими та закатованими, Курочка вийшов з в'язниці уже агентом гестапо, а щоб він не здумав обдурювати, на прощання йому пообіцяли: служитимеш вірою й правдою — житимеш, а спробуєш нас обдурити — проклянеш ту хвилину, коли й народився. І Курочка, тремтячи, схлипуючи, упав на коліна та й заголосив, що служитиме, ой, служитиме!

Так сталося ще одне гріхопадіння в багатій на хилитання і збочування Куроччиній біографії Не розумом — усією шкірою відчув Курочка нещадну силу нової влади, і поклявся про себе служити їй вірою й правдою. То ж не встиг за Твердохлібом і слід захолонути, як Курочка став збиратися в Хоролівку.

Начальник місцевого гестапо зажадав, щоб радянського агента взяв саме Івасюта. Хотів спершу послати своїх людей, та, подумавши, відмовився від того наміру: Твердохліб міг відвідати не тільки Курочку. І поява кількох незнайомих людей одразу ж його насторожить. Викликавши Івасюту в Хоролівку, він педантично й довго інструктував, як діяти, щоб захопити радянського агента живцем. Обов'язково живого! За його неушкодженість Івасюта відповідає головою.

Івасюта поштиво слухав начальника гестапо, кивав головою, намагаючись не дихнути в його бік: учора добряче випив і від нього несло, як із бочки. Наприкінці пообіцяв, що зробить усе як треба: доставить Твердохліба живого і теплого.

— Випустиш — гер Крамер накаже повісити тебе на першій же гілляці! — чи то вже од себе додав, чи то переказав слова свого шефа перекладач.

— Не випущу! — відповів Івасюта, і на брезклому обличчі по-вовчому зблиснули зуби.— У мене з ним свої порахунки!

Начальник, задоволений, кивнув головою. Навіть руку подав на прощання — рукавички, щоправда, не скинув. Зняв уже тоді, як Івасюта вийшов за двері, з бридливою гримасою кинув на підлогу — перекладачеві під ноги. Той догідливо їх підхопив, поніс наче до урни, але в урну не опустив, а, склавши акуратно, поклав до кишені: рукавички були майже нові, без жодної плями.

Івасюта ж, узявши з собою двох найнадійніших поліцаїв, на третій вечір зачаївся з ними в Куроччиних сінях. Господаря попередив: з хати нікуди ні ногою — щоб не наполохати жаданого птаха.

Поліцаї в схованці мерзли, боячись поворухнутися, в Івасюти теж бігали поза спиною мурахи — одягнувся ж легенько, щоб зручніше було брати. До того ж дуже хотілося самогону. Та одганяв чортячу спокусу: третій день до рота — ні краплі, тож потерпить іще, лишилось недовго. Прислухався насторожено, всіма нервами напружившись. До звуків надворі й поліцаї прислухалися, і Курочка у постелі не спав: уся хата, здавалося, дослухалась, а Твердохліба не було й не було. Чомусь запізнювався, може, й передумав приходити.

Та ось один із поліцаїв шепнув перелякано:

— Хтось іде. Чуєте?

Івасюта цитьнув люто на нього, навшпиньки підійшов до дверей, припав вухом. Спершу подумав, що поліцаєві вчулося, та ось і справді рипнув сніг, і серце в Івасюти лунко застукотіло. Аж одсахнувся у глиб сіней, щоб не видати себе отим стукотом, весь напружинивсь, завмер, ловлячи кожен порух по той бік дверей.

А там рипнуло раз... удруге... затихло, мов зупинилося... Теж прислухалося, певно... Івасюта аж дух затаїв, він боявся зараз лише одного: щоб хтось із поліцаїв не чхнув, не кашлянув. Потім ще раз рипнуло... ще... обережно і скрадливо... знову завмерло під самими, здається, дверима.

Тиша тривала довго й нестерпно, поліцаї аж спітніли, вслухаючись, а потім стукнуло тричі у шибку. Всі так і здригнулися, а в хаті одразу ж заляпотіло: Курочка босоніж біг до дверей. "Куди він біжить? — лютився Івасюта.— Налякає ж!.." І коли Курочка ускочив у сіни, спіймав його за груди, засичав у обличчя: "Тихіше, ти! Питай, хто..."

— Хто? — спитав той, і голос його був такий переляканий, що Івасюта подумав: "Ну, пропало! Догадається!"

Але по той бік не догадалося.