Поеми - т. 4 - Франко І. Я.
Розгульно нищить, що му в путь зайшло,
Реве, тріщить, но скоро прошаліє,
Конає звільна і мутить чоло.
Життя! В мутних і ясних своїх хвилях
Злинь в піснь мою на силі творчій крилах.
Утіха! Чи ж то не вона нас вводить
Мов ангел тихий в світ на тяжкий путь?
Чи ж не вона щасливі сни солодить
І в річах матері дається чуть?
Чи ж не вона з побідов в парі ходить?
Щаслив, кому обі ся усміхнуть!
Щасливий нині кождий Древи житель,
Бо втішний, вільний, бо він - побідитель!
Ось на широкім лузі між лісами
Серед чаровной зелені вінка
Ляг Іскоростень,- вкруг вали і брами,
Мов сторожі, що сплять тут од віка;
Круг них спокійно межи берегами
Крізь очерети ледве в’єсь ріка.
А перед містом рівний луг широко
Життям весни чарує серце й око.
Пестрієсь луг: не древами лісними
Не мотилями, духами Весни,
Не травами і цвітами рясними,-
Не лебеді се поле залягли,
Не дике птаство гурмами такими
Розсілось густо-шумно на землі.
Древляни се зійшлись на вільне віче,
Где князь їх і добро родини кличе.
Гей, віче ж нині! Віча ще такого,
Відай, не тямить деревлянський ліс!
Звір лісний ніколи ще тут так много
Не мав поживи! Що за лютий біс
Тебе, о Ігорю, безмаль самого
По здобич і по смерть в край Древи ніс?
Тепер лежиш ти, смирний і спокійний,
В могилі мир знайшовши незатійний.
Тепер лежиш, а над тобов ликує
Древлян народ. Чи ти, варяг гордий,
Не стогнеш ще й в могилі, сли там чує
Твій труп на собі камінь-гріб твердий,-
Сли зриш, як верх могили ся красує
Рицарська стать,- князь Древи молодий.
Хоть Мал і звесь, та ріст, і сила, й ум
Пішли тій назві навпірки, на глум.
Чи ти не рвешся, лютий льве, з могили,
Коли чутні ти Малові слова,
Як він, убійця твій і враг постилий,
Говорить гордо, як, немов трава
Пред вітром, клониться народ пред силов
Тих слів, простуєсь буйна голова
У не одного молодця, а кров
Кипить аж в жилах, волю рве з собов.
«Древляни, браття,- мовить Мал удалий,-
Свобідні ми! Погиб грабитель наш!
Всі, що були з ним, голови поклали,
З могили їм не встати против нас;
Но днесь розважте, чи вже ми зділали
Все, чи не прийде знов ще гірший час,
Чи месть варягів не нагряне громом
І знищенням над мирним нашим домом?
То правда - радість нас в нас днесь панує,
Вона побіди наймильша сестра,
Но мудрий радуєсь, а все міркує,
Чи не веде та радість горя й зла;
Міркує те й наперед ся варує,
Щоб го недоля нагло не найшла;
То днесь розважмо, як мужам пристало,
Щоб нас і зло готовими застало!»
Скінчив князь Мал - жар мужеський іграє
Легенько по його лиці,- він сів
На свій престол, що золотом сіяє
На Ігоря могилі. Загудів
Народ, і видимо, що одобряє
Розумне слово, що князь Мал повів.
Лиш вкруг могили тихо. Там засіли
Старці і важать все, що чули й зріли.
Ось Ратислав встає, чоло схиляє
Перед князем, потім дажбожий люд
Трьома поклонами чтить-почитає
І зачинає (а слова пливуть
Йому із уст, немов ріка гуляє,
Коли ся води їй веснов розллють,
Бо Велес в серце жар великий влив
Старцю й розумом слово насталив).
«Вітаю тя, народе чесний, нині
В ім’я Перуна й Лади золотой!
Вітаю тя, наш княже, в сій годині,
В годині втіхи й радості святой,
Котра ясніє сонцем в сій країні!
Розумне слово рек єси! Бо той,
Хто в щастю рад, а зла не сподіваєсь,
То як дитя, що то з огнем іграєсь.
Така утіха мужам не пристала!
Нам і гадати що о тім нема,
Щоб надовго та радість нам остала,
Щоб враг-варяг не мстився за князя.
Як та весна, що по зимі настала,
Так нас конечно жде тяжка війна,
Бо вам незвісно, може, як ся мстить
Народ, котрого князь от нас убит!
Послухайте, я вам скажу, якою
Проклятов штуков в край наш мирний, той
Народ поганий, враг дружби й спокою,
Діставсь! Послухайте моєй важкой
І сумной повісти,- а чень такою
Ненавистю перейметесь к цілій
Тій розбійничій дружині, як я,-
І згодитесь, що лік на них: війна!
Ви знаєте,- та як же вам не знати! -
Над Ільмером великий Новгород.
Ви знаєте, який се град багатий,
Який там бравий і буйний народ.
На той-то град увзявся позирати
Найперше злобний рід варязький тот!
Вкінці підступно поночі толпами
Вломились в город, розламавши брами.
Я молодий тогди ще був,- возив
У Новгород дрова, і шкіри, й рибу,-
Коли то сталось. Дармо боронив
Рицар Вадим твердині. Тиждень вибув
Замкнений, но вкінці і отворив
Твердині брами,- не оперсь. Коби був
Народ весь сміло на врага напав,
Не знаю, чи б не був, як раз пропав.
Но так не сталось. В городі незгоди
Були, народ піддався сам врагам.
Все ліпше, каже, сли один всіх водить,
Як сли у свій бік кождий тягне сам.
Но не минули й два короткі годи,-
Народ пізнав, як тяжко чужинцям
Служити, хищних наситити львів
І бути посміховищем врагів.
Пізнав народ варягів тяжкі руки,
За давною свободов затужив.
Тогди Вадим
