На крилах пісень - Леся Українка

бі­ліє отам на роз­дол­лі?

Чи хма­ри­ноч­ка лег­кая, бі­ла

Геть по не­бі гу­ляє по во­лі?

Чи на чов­ні то бі­лі віт­ри­ла?

 

В мо­рі хви­ля за хви­лею ри­не,

Море на­че здій­мається вго­ру,

А скле­пін­ня не­бес­неє синє

Край свій яс­ний ку­пає у мо­рю.

 

Світло там прос­тяг­ло­ся від схо­ду,-

Очі ва­бить стя­га та іск­рис­та;

Корабель наш роз­рі­зує во­ду -

І до­ро­га бла­кит­но-пер­лис­та

 

Зостається ши­ро­ка за на­ми,

Геть да­ле­ко роз­ко­чує хви­лі,

Що сер­ди­то тря­суть гре­бе­ня­ми,

Наче гри­ва­ми огирі бі­лі.

 

А зда­ле­ка, отам на за­хо­ді,

Срібнокудрії хви­лі ки­ва­ють,-

«Нереїди» при со­няч­нім схо­ді

Промінь ран­ній та­ноч­ком стрі­ва­ють...

 

І тан­цю­ють хи­мер­но та лег­ко,-

Ось бли­зенько вже вид­но ту зграю,

Аж із­нов од­ко­ти­лась да­ле­ко,

Геть бі­ліє в ту­ман­но­му краю…

 

Море, мо­ре! Без краю прос­то­ре,

Руху пов­не і ра­зом спо­кою!

Забуваю і щас­тя, і го­ре -

Все на­зем­не,- з’єдна­тись з то­бою

 

Я жа­даю на час, на го­ди­ну,

Щоб не ба­чить ні­чо­го на сві­ті,

Тільки ба­чить осяй­ну до­ли­ну

І гу­би­тись в про­зо­рій бла­ки­ті!..

 

VII
«Ой високо сонце в яснім небі стало…»

 

 

Ой ви­со­ко сон­це в яс­нім не­бі ста­ло,

Гаряче про­мін­ня та й по­роз­си­па­ло,

По хви­лях бла­кит­них пли­ве чо­вен пруд­ко.

От і бе­рег вид­ко! при­бу­ли ми хут­ко.

 

Ой вже со­неч­ко яс­неє та ста­ло на ме­жі,

Освітило акер­манські ту­рецькії ве­жі.

 

Сі круг­лії ве­жі й ви­со­кії му­ри -

Страшні та су­во­рі, не­пев­ні, по­ну­рі,

І скрізь у тих му­рах стрільни­ці-бій­ни­ці,

При ве­жах тих сум­ні «тем­нії тем­ни­ці».

 

В сих тем­ни­цях ко­лись на­ші та прий­ма­ли го­ре,

Слали дум­ки кри­ла­тії че­рез синє мо­ре…

 

У тем­них тем­ни­цях не­ма ні ві­кон­ця,

Не вид­ко з них світ­ла ні яс­но­го сон­ця;

А світ та­кий крас­ний, хо­ро­ший, роз­кіш­ний!

Під яс­ним про­мін­ням ли­ман та­кий пиш­ний.

 

Його хви­ля край бе­ре­га яс­но так си­ніє,

А де­да­лі лед­ве-лед­ве, мов ту­ман, ле­ліє…

 

Глянуть на ли­ман той,- вті­шається око!

Колись йо­го хви­лі вкри­ва­лись ши­ро­ко

Тими бай­да­ка­ми, лег­ки­ми чай­ка­ми,

Що пли­ли на сей бік та за ко­за­ка­ми:

 

Швидко рід­них виз­во­ля­ти ко­за­ки ле­ті­ли…

За му­ра­ми ви­со­ки­ми во­ро­ги трем­ті­ли…

 

Славо, на­ша згу­бо! сла­во, на­ша ма­ти!

Тяжко за­жу­ри­тись, як те­бе зга­да­ти!

Кров’ю об­ки­пі­ла вся на­ша дав­ни­на!

Кров’ю за­то­пи­ла до­лю Ук­раїна.

 

Ой ли­ма­не-ли­ма­ноч­ку, хви­ле ка­ла­мут­на!

Де по­ді­лась на­ша во­ля, сла­ва на­ша смут­на?

 

Все ми­на!.. Від сла­ви давньої дав­ни́­ни

Лиш зос­та­лись ве­жі та ні­мії сті­ни!

Де хо­ди­ли лю­ті тур­ки-яни­ча­ри,

Там па­суться мир­ні ове­чок ота­ри…

 

Де по­ляг­ла ко­зацькая го­ло­ва дум­ли­ва,

Виріс там бу­дяк ко­лю­чий та глу­ха кро­пи­ва.

 

Виросла там квіт­ка у тем­ни­ці, в ямі,-

Ми її зір­ва­ли, не­хай бу­де з на­ми!

Квітка тая, мо­же, ви­рос­ла з яко­го

Козацького сер­ця, щи­ро­го, пал­ко­го?..

 

Чи га­дав той ко­за­ченько, йду­чи на чу­жи­ну,

Що вер­неться з йо­го сер­ця квіт­ка на Вкраїну?..

 

Сумно тут усю­ди, так пус­то, так глу­хо,

У ці­ло­му зам­ку не­має ні ду­ха,

Коло бра­ми тільки мі­на­рет то­ненький,

Там ку­рінь при­ла­див вів­чар мо­ло­денький.

 

Та в ку­ре­ні-мі­на­ре­ті вів­ча­ря не­має,-

Он він з ве­жі ви­со­кої на діл пог­ля­дає.

 

З ви­со­кої ве­жі вів­ча­ри­ку вид­ко,

Як ко­тяться хви­лі ли­ма­но­ві швид­ко,

А да­лі зни­ка­ють у синьому мо­рі…

Вівчарика пог­ляд блу­кає в прос­то­рі.

 

Має він прос­тор ши­ро­кий для ду­мок та га­док,

Що то він те­пер га­дає, ли­царський на­ща­док?..

 

VIII
«Вже сонечко в море сіда…»

 

 

Вже со­неч­ко в мо­ре сі­да;

У ти­хо­му мо­рі тем­ніє;

Прозора, гли­бо­ка во­да,

Немов ок­са­мит, зе­ле­ніє.

 

На хви­лях зе­ле­них трем­тять

Червонії іск­ри блис­ку­чі

І яс­ним ог­нем ми­го­тять,

Мов блис­кав­ка з тем­ної ту­чі.

 

А де ко­ра­бель наш про­біг,

Дорога там дов­га й ши­ро­ка

Біліє, як мар­мур, як сніг,

І лед­ве при­міт­не для ока

 

Рожевіє пі­нис­тий край;

То іск­ра заб­лис­не, то згас­не…

Ось про­мінь ос­тан­ній!.. Про­щай,

Веселеє со­неч­ко яс­не!

 

IX
«Кінець подорожі…»

 

 

Кінець по­до­ро­жі,-

Вже зі­роньки го­жі

Сіяють на не­бі яс­но­му,

І вже ви­со­ченько

Ясний мі­ся­ченько,-

Вже хут­ко при­бу­дем до­до­му!

 

Огні нез­лі­чен­ні,

Мов стріч­ки ог­нен­ні,

До мо­ря спус­ка­ються з міс­та,

А в прис­та­ні грає,

Огнями сіяє

Корабликів зграя бар­вис­та.

 

За час, за го­ди­ну

Тебе я по­ки­ну,

Величнеє мо­ре таємне!

І знов ме­не прий­ме,

Огорне, обій­ме

Щоденщина й ли­хо на­зем­не.

 

І в рід­но­му краю

Не раз спо­га­даю

Часини сі лю­бі та ми­лі!

Прощай, синє мо­ре,

Безкрає, прос­то­ре,-

Ви, гор­дії, вільнії хви­лі!

 

КРИМСЬКІ СПОГАДИ

 

Присвята братові Михайлові 15

 

 

ЗАСПІВ

 

 

Південний краю! як тепер далеко

Лежиш від мене ти! за горами крутими,

За долами розлогими, за морем,

Що вже тепер туманами густими

Укрилося, бурливе. Та не страшно

Моїм думкам осінньої негоди

На Чорнім морі. Швидше тої чайки

Вони перелетять у ту країну,

Де небо ще синіє, як весняне,

Де грає сонця проміння кохане.

Туди мої думки полинуть швидко

І привітають ту ясну́ країну,

Де прожила я не одную днину,

А не була щаслива й на годину…

Та я за те докірливого слова

Тобі не кину, стороно прекрасна!

Не винна ти, що я не маю долі,

Не винна ти, що я така нещасна!

 

1.
ТИША МОРСЬКА