На крилах пісень - Леся Українка

Натуро-матінко! я на твоєму лоні

Дитячі радощі і горе виливала,

І матір’ю тебе я щиро звала,

З подякою складаючи долоні.

Ти іскру божую збудила в моїх грудях;

Надія,- їй же першу пісню я співала,-

Мені провідною зорею стала,

І з нею буду я добра шукати в людях.

Коли ж почую я, що промінь погасає

Надії милої,- тоді, Натуро-ненько,

Прийми моє знебулеє серденько,

І проміння нове нехай йому засяє!

Коханій мамі 11

Уже скотилось із неба сонце,

Заглянув місяць в моє віконце.

Вже засвітились у небі зорі,

Усе заснуло, заснуло й горе.

Вийду в садочок та погуляю,

При місяченьку та й заспіваю.

Як же тут гарно, як же тут тихо,-

В таку годину забудеш лихо!

Кругом садочки, біленькі хати,

І соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так красно в якій країні,

Як тут, на нашій рідній Волині!

Ніч обгорнула біленькі хати,

Немов маленьких діточок мати,

Вітрець весняний тихенько дише,

Немов діток тих до сну колише.

В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,

Втомленим о́чам моїм вельми дивна поява з’явилась:

Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі,

Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.

В світлі з’явилася генія темная постать.

Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала

І хвилювала в повітрі, як море в негоду,

Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;

Кучері чорні та довгі спадали на плечі.

В темних та гострих очах його погляд непевний світився,-

Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози.

Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:

Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,

В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,

Що у тім погляді жевріє,- і безнадійність,

Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.

Скована жахом, я погляд спустила додолу.

Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.

Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.

Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;

Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом

Легким крильцем повівав - і далеко, далеко

Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона.

Довгая біла стяга́ простелилась від срібного сяйва

В хаті моїй,- надто ясно вже світач рогатий

Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась,

Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.

Геній то був, але геній не той, що з’являвся

Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.

Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;

Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,

Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,

Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь;

Любо всміхався, від усміху того у серці

Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.

Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання

Кращої долі, яснішої,- той ідеал мені сяяв

В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.

Він подивився на мене журливо - і серцем я вчула

Що у небесні простори несила моя ще полинуть…

Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.

Зо́ря на небі рожева уже починала займатись,

Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона…

- На добридень, ти моя голубко!

«На добридень, мій коханий друже!»

- Що ж сьогодні снилось тобі, любко?

«Сон приснився, та дивненький дуже».

- Що ж за диво снилось тобі, мила?

«Мені снились білії лелії…»

- Тішся, мила, бо лелія біла -

Квітка чистої та любої надії!

«Мені снились білії лелії,

Що хитались в місячному світлі,

Мов гадали чарівнії мрії,

І пишались гордії, розквітлі.

І сіяли дивною красою,

Мов непевні, чарівничі квіти,

І блищали ясною росою,

Що горіла, наче самоцвіти.

Приступила я до квітів ближче,-

Всі лелії раптом затремтіли,

Почали хилитись нижче, нижче

Та й пожовкли, далі почорніли.

І з лелій тих чорних поспадали

Всі блискучі самоцвітні роси,

На травиці схиленій лежали,

Наче дрібні та ряснії сльози…»

- Дивний сон твій, любко моя гожа…

А мені червоні снились рожі.

«Тішся, милий, бо червона рожа -

То кохання квітка та розкоші!»

- Мені снилося: червоні рожі

Пломеніли в промені злотистім

І були на райські квіти схожі,

Запашнії, з листячком барвистим.

Так чудово рожі паленіли

Від кохання й радості ясної

І цвіли, тремтіли та горіли

Від жаги палкої, таємної.

Приступив я до одної рожі,

Пригорнуть хотів я до серденька.

Зблідли раптом рожі прехороші

І найкраща роженька ясненька.

Та й умилась буйною росою

Та моя найкраща рожа мила,

Мов підтята гострою косою,

Полягла мені до ніг, змарніла…

Засмутилась пара молоденька,

Зрозуміти снів своїх не може

І додому поверта смутненька.

Дай їм, боже, щоб було все гоже!..

Чи є кращі між квітками

Та над веснянії?

Чи є в житті кращі літа

Та над молодії?

Не всихайте, пишні квіти,

Цвітіть хоч до літа!

Пождіть літа, доля прийде,

Не тікайте з світа!

Двічі на рік пишні квіти

Та не процвітають;

В житті літа найкращії

Двічі не бувають.

Та ще ж квіти не посохли,

Рута зелененька,-

Не