На крилах пісень - Леся Українка

В час гарячий полудневий

Виглядаю у віконце:

Ясне небо, ясне море,

Ясні хмарки, ясне сонце.

Певне, се країна світла

Та злотистої блакиті,

Певне, тут не чули зроду,

Що бува негода в світі!

Тиша в морі… ледве-ледве

Колихає море хвилі;

Не колишуться од вітру

На човнах вітрила білі.

З тихим плескотом на берег

Рине хвилечка перлиста;

Править хтось малим човенцем,-

В’ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем,

Стиха весла підіймає,

І здається, що з весельця

Щире золото спадає.

Як би я тепер хотіла

У мале човенце сісти

І далеко на схід сонця

Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схід сонця,

А від сходу до захо́ду,

Тим шляхом, що проложило

Ясне сонце через воду.

Не страшні для мене вітри,

Ні підводнії каміння,-

Я про них би й не згадала

В краю вічного проміння.

Євпаторія,

1890 р. 16 серпня.

Досить невільная думка мовчала,

Мов пташка у клітці замкнута од світа,

Пісня по волі давно не літала,

Приборкана тугою, жалем прибита.

Час, моя пісне, у світ погуляти,

Розправити крильця, пошарпані горем,

Час, моя пісне, по волі буяти,

Послухать, як вітер заграв понад морем.

Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая,-

Вона не питає, куди вона плине;

Линь, моя пісне, як чайка прудкая,-

Вона не боїться, що в морі загине.

Грай, моя пісне, як вітер сей грає!

Шуми, як той шум, що круг човна вирує!

Дарма, що відгуку вітер не має,

А шум на хвилиночку погляд чарує!..

Серед чистого моря 1890 р. 17 серпня.

Цілу ніч до зорі я не спала,

Прислухалась, як море шуміло,

Як таємная хвиля зітхала -

І як серце моє стукотіло.

Ночі темної дивні почвари

Заглядали в безсоннії очі,

І страшніші, ніж сонні кошмари,

Ті привиддя безсонної ночі.

Думки-гадки, мов птахи нічнії,

Налетіли, тяжкі та суворі,

Ох, непевні ті думи страшнії,

Наче хвилі у північ на морі!

Хто одважиться в північ на море

Своє хибке човенце зіпхнути?

Хто поважиться людськеє горе

Світове́є серденьком збагнути?

Той у північ на море поплине,

Хто не думає ранку діждати…

Хай же думка моя вільно лине,-

Я не буду на ранок чекати.

Серед мороку, бурі-негоди

Цілу ніч буде човен блукати;

Як зійде сонце правди та згоди,

Я тоді вічним сном буду спати.

Буде шарпати буря вітрила,

Пожене геть по темному морю.

Ох, коли б мені доля судила

Хоч побачити раннюю зорю!

Євпаторія, 1891 р.

Нічко дивна! тобі я корюся.

Геть всі темнії думи сумні!

Не змагаюся вже, не борюся,

Потопаю в сріблястому сні.

Люди сплять, спить і людськеє лихо,-

Лихо сили не має в сю ніч.

Тихо скрізь, і на серденьку тихо,

Десь журба з нього згинула пріч.

Може, тільки сховалась глибоко?

Може, зараз прокинеться знов?

Та дарма! поки ясне ще око,

Не здіймаймо журливих розмов!

Глянь, як хвилі від срібла блищаться!

Глянь, як небо сивіє вгорі!

Вабить хвиля на море податься,

Кличе промінь ясної зорі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Плине білий човник, хвилечка колише,

Хвилечка гойдає;

Плине білий човник, вітер ледве дише,

Ледве повіває.

Білії хмаринки, лебедині крила

Угорі гуляють,

Довгою стягою, що зорю покрила,

Місяця сягають.

Місяченько світло і рожеве й срібне,

Кида-розсипає,

І ряхтить, і сяє світло теє дрібне,

Як вогонь палає.

Геть далеко в морі кораблі видніють.

Бачу здалеченька,

Як виразно щогли тонкії чорніють

Проти місяченька.

Плиньмо геть за теє корабельне місто,

Там, де нам прекрасна

Доріженька сяє, де пала огнисто

Stella maris 16 ясна.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На човні нас було тільки двоє.

Хвилі скрізь вколо нас коливались,

І такі ми самотні обоє

Серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мій брате;

Що гадала,- не вимовлю зроду;

Чим було тоді серце багате,

Поховала я в тихую воду.

Може, хвиля тобі розказала

Все, що думала я в тую мить?

Ні! вона те глибоко сховала…

Хай же там моя думонька спить!

Думка спить, і серденько спочило;

Я дивлюсь на обличчя твоє;

Тихе море спокою навчило

Невгамовнеє серце моє…

Євпаторія, 1891 р, 8 липня.

В темний вечір сиджу я в хатині;

Буря грає на Чорному морі…

Гомін, стогін, квиління пташині,

Б’ється хвиля, як в лютому горі.

Там на березі мріє кілками

Морський човен, розбитий, нужденний,

Наче звір, що в пустині пісками

Його вихор засипав південний;

Мов у неба рятунку благають

Ті останки сумні, нещасливі,

А з туману на них набігають