Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

Не встиг­ли пан­ни сісти на лавці й на­ди­ви­тись на кар­ти­ну, як по­зад їх по­чув­ся го­лос.

- А ви он де? Доб­ри­вечір! - ска­зав го­лос­но Се­лаб­рос. - По­езія! кар­ти­на при­ро­ди! май!

Панни озир­ну­лись. На­дя аж жах­ну­лась, аж ки­ну­лась.

- А я вглядів, як ви йшли ву­ли­цею, й мерщій по­вер­нув сю­ди в са­док. Швид­ко ж ви йде­те! Гнав­ся, гнав­ся, та й не наз­дог­нав вас. Прудкі ніжки маєте, - ска­зав Се­лаб­рос.

Опізнившись на чай до Му­раш­ко­вої, Се­лаб­рос став за вуг­лом од­ної улиці й кмітив, ку­ди піде гу­лять На­дя. Він завж­ди слідку­вав за нею, де сту­па­ли її но­ги: це в йо­го бу­ла звич­ка - слідку­ва­ти або засіда­ти на засідки на паннів.

Надя по­чер­воніла. Во­на не­ви­мов­но зраділа, і в неї очі заб­ли­ща­ли й заг­ра­ли. Се­лаб­рос за­ди­вив­ся на її очі. Він сів на лавці й мов­чав.

Саня по­ча­ла роз­мо­ву. Во­на пе­ре­го­во­ри­ла своє й за­мовк­ла. Ніхто не обізвав­ся й сло­вом. Се­лаб­рос мов­чав, На­дя мов­ча­ла. Махнівська по­ча­ла роз­мо­ву, але їй роз­мо­ва ніби рва­лась і до кінця не до­хо­ди­ла.

Саня пос­те­рег­ла, що во­на й Махнівська тут зайві.

- Ходім, Махнівська: маю ро­бо­ту, а ти мені по­мо­жеш в то­му ділі, ро­бо­та ма­ла - за од­ним присідом і зро­би­мо, - ска­за­ла до­гад­ли­ва Са­ня й вста­ла з лав­ки.

Махнівська й собі вста­ла, і во­ни пішли з сад­ка. Се­лаб­рос дов­генько мов­чав і ди­вив­ся на до­ли­ну. Мов­ча­ла й На­дя. І во­на ди­ви­лась на до­ли­ну, але нічо­го не ба­чи­ла. В неї сер­це ду­же три­вож­но тріпа­лось: во­на по­чу­ва­ла кож­ний рух йо­го, чу­ла кож­не тріпан­ня.

Селаброс пог­ля­дав на Му­раш­ко­ву ско­са, крадько­ма, не по­вер­та­ючи до неї го­ло­ви. Він примітив, що в неї що­ки на­че зай­ма­ли­ся й зго­дом ніби за­па­ла­ли.

Селаброс по­мов­чав і знов ско­са гля­нув на На­дю.

Він був ду­же досвідний і знав усі зміни діво­чо­го сер­ця; вмів чи­тать по ви­ду, по рум'янцях, по очах, як по книжці, і знав усі звив­ки сер­ця, усі зміни по­чу­ван­ня. Очі в йо­го ста­ли хитрі, по-азійсько­му хитрі, не­на­че в кра­ма­ря, кот­рий пос­теріг, що вже нас­тав час ос­танній раз за­бо­жи­тись - і по­ку­пець пой­ме йо­му віри, і він підду­рить по­куп­ця…

«Час нас­тав; тре­ба прис­ту­па­ти. Во­на моя. Який ціка­вий ро­ман! І як швид­ко дійшов він до щас­ли­во­го кінця!» - по­ду­мав Се­лаб­рос.

- Ви так за­ди­ви­лись на до­ли­ну? Яка пиш­на до­ли­на! Є на що за­ди­ви­тись, - ска­зав Се­лаб­рос. - Як­би ще тут по один бік до­ли­ни бу­ло мо­ре… Я люб­лю мо­ре, мо­же тим, що я зріс над мо­рем.

- І я люб­лю мо­ре, - обізва­лась Му­раш­ко­ва, лед­ве вга­му­вав­ши своє сер­це. - Я не люб­лю тих дріб'язків кра­си при­ро­ди, тих лис­точків та квіто­чок. Люб­лю ве­ли­ке мо­ре, як люб­лю ви­сокі по­еми генія.

- Ви лю­би­те ве­ликі ду­ми, ви­сокі по­ри­ван­ня людсько­го ро­зу­му? палкі по­ри­ван­ня сер­ця? Чи так? - спи­тав у Наді Се­лаб­рос.

Надя по­мов­ча­ла й по­ду­ма­ла.

- Люблю і ви­сокі по­ри­ван­ня людсько­го ро­зу­му, і ви­сокі по­ри­ван­ня людсько­го сер­ця, - ска­за­ла На­дя, - але більше за все люб­лю ро­зум­не й ко­рис­не діло.

- Одначе ви слу­жи­те в бан­ку й порп­ляєтесь в нуд­них циф­рах? - спи­тав у неї Се­лаб­рос.

- Ця служ­ба зовсім не­го­дя­ща, су­шить ме­не, не­на­че літня спе­ка зем­лю. Але му­шу слу­жи­ти, хліб за­роб­лять, - ска­за­ла На­дя.

- Душить во­на й ме­не. Я по­чу­ваю, що я пок­ли­ка­ний до якоїсь шир­шої й ви­щої діяльності, - ска­зав Се­лаб­рос.

- До якої? чи ро­зу­мо­вої, чи по­етич­ної, чи прак­тич­ної? - різко пос­та­ви­ла пи­тан­ня Му­раш­ко­ва.

Селаброс тро­хи-тро­хи не про­хо­пив­ся: «До прак­тич­ної, ма­теріальної», - до чо­го він і справді мав при­род­же­ний хист, але сха­ме­нув­ся й тільки ру­кою мах­нув: ро­зумій, мов, як­най­кра­ще.

- Ходім та тро­хи по­хо­ди­мо, - ска­зав Се­лаб­рос і встав з лав­ки. На­дя вста­ла й собі. Во­на тро­хи зас­по­коїлась. Рум'янець тро­хи при­гас на що­ках.

- Як пиш­но роз­ви­лась оця алея! Ходім по алеї, - ска­зав Се­лаб­рос.

Вони пішли по алеї з ста­рих во­лоських горіхів, що сто­яли дов­ги­ми ряд­ка­ми по­над самісінькою го­рою. Горіхи зовсім роз­ви­ли­ся. Уся алея бу­ла про­ни­за­на вечірнім чер­во­ним сон­цем і світи­лась наскрізь. Мо­ло­де лис­тя пах­ло нар­ко­тич­ни­ми па­хо­ща­ми.

- Величність! Ой, ве­личність! - по­чав Се­лаб­рос. - І я її люб­лю в усьому: і в житті, і в по­езії, і більш за все - в по­езії людсько­го сер­ця. В красі людській, в красі дівочій, в діво­чо­му серці є ба­га­то ви­со­ко­го, по­етич­но­го.

Надя по­чу­ла, що в неї сер­це ніби за­ми­рає.

- Краса діво­ча - це най­ви­ща кра­са в світі, най­ви­ща по­езія. Усі ве­ликі ут­во­ри геніїв тим ве­ликі, що генії най­кра­ще пос­те­рег­ли ту кра­су: і кра­су ли­ця діво­чо­го, і кра­су душі, делікат­ної, по­чут­ли­вої, - го­во­рив Се­лаб­рос, сту­па­ючи ти­хою хо­дою попід ши­ро­ки­ми на­вис­ли­ми гілка­ми ста­рих горіхів.

- Ви лю­ди­на да­ле­ко­го Схо­ду, син кла­сич­ної Греції, - несміли­во обізва­лась На­дя, і її го­лос на­си­лу бу­ло чу­ти.

- Бачив я на своєму віку дівочі ус­та: кла­сичні, ви­разні, звив­часті, з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині, чер­воні, як польова маківка, пов­ненькі, со­ко­виті, як стиг­ла че­реш­ня. Осміхнуться во­ни, з-під їх блис­нуть білі дрібні зуб­ки, не­на­че два ра­зоч­ки перлів. Щось па­ху­че єсть в тих ус­тах; якимсь аро­ма­том пах­нуть во­ни, не­на­че пу­чок май­ської рожі в біло­му бу­кеті кон­валій. А як роз­го­ряться во­ни па­лом, ко­хан­ням, як розк­ри­ються од жа­до­би ко­хан­ня, чуєш од їх ніби дух тропічних квіток, со­лод­кий і п'яний, як па­хощі цвіту по­ме­ранців, ту­бе­ро­зи, да­ту­ри…

Надя прис­лу­ха­лась, її заціка­ви­ла по­етичність і крас­но­мовність Се­лаб­ро­са. «Але за чиї це ус­та він го­во­ре? - по­ду­ма­ла во­на. - Десь-то він їх ба­чив… пев­но, в Одесі. На­що ж він го­во­ре мені за чужі ус­та, а не за мої…»

В Му­раш­ко­вої зда­ви­ло в гру­дях. Сер­це на­че за­мер­ло.

- Бачив я дівочі очі, і не мо­жу їх ніко­ли за­бу­ти, - по­чав знов Се­лаб­рос, - в їх є ніби од­лиск кра­си й пиш­ності на­ту­ри, і ра­зом з тим в їх ви­яви­лась уся кра­са людської душі: в тих очах то світе ве­се­лий світ ранньої зорі, то смут­ний блиск вечірньої зірки, то го­рить га­ря­чий промінь сон­ця… Зли­не радість на сер­це, - і з очей ллється ве­се­лий світ, сип­леться іскра­ми, дри­жить ма­ре­вом; впа­де сму­ток на сер­це, і вис­ту­пить в очах сльоза, - світ ми­го­тить, на­че промінь сон­ця в крап­лях ро­си; ко­ли за­па­лає сер­це ко­хан­ням, - тоді очі зай­ма­ються, го­рять ог­нем. Ті очі ма­нять, як мрія, і ча­ру­ють, як по­езія, і ве­се­лять ду­шу, не­на­че май­ський день, і пе­чуть по­лум'ям літа. Віка блис­кучі, ро­жеві; вії довгі… Ой очі, очі! хто вас ба­чив раз, той повік вас не за­бу­де.

Селаброс за­мовк і ско­са пог­ля­нув на На­дю.

«Про чиї