Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

- Все од­но, якою мо­вою вчи­ти­муть… аби вчи­ли доб­ре, - ска­зав Се­лаб­рос. - Я й в цьому ділі кос­мо­політ. Аби шко­ли бу­ли, аби шко­ли! аби вчи­ли доб­ре, а мо­ва… це… бо­дай не ка­зать.

- Одначе ви грек, і не втра­ти­ли, як я ба­чу, своєї національності? - спи­та­ла На­дя.

- Я й грек і не грек: я оде­сець, гро­ма­дя­нин усього світу. Я кос­мо­політ і ста­нов­лю прин­цип кос­мо­політиз­му ви­ще од усього.

- Я з ва­ми зовсім згод­жу­юсь і навіть не ро­зумію національних мол­давських, ук­раїнських тен­денцій. Цих пи­тань я ще не вто­ро­па­ла доб­ре, - ска­за­ла На­дя.

- І доб­ре зро­би­ли! - аж крик­нув Се­лаб­рос. - Я був зійшов­ся з ук­раїнця­ми… та… й…

Селаброс мах­нув ру­кою й на­су­пив бро­ви. Він тер­ся ко­ло ук­раїнсько­го круж­ка, бо доб­ре вмів го­во­ри­ти по-українській. Але ук­раїнці пос­те­рег­ли, що він лю­ди­на лег­ко­дум­на, що в йо­го си­ла тільки в сло­вах, а не в вчин­ках і ро­боті, що він грається на сло­вах прин­ци­па­ми, мов ди­ти­на цяцька­ми, ще й до то­го він на язик ле­пет­ли­вий. Гор­дий своїм ро­зу­мом та крас­но­мовністю, він хотів бу­ти скрізь при­вод­цем. Од йо­го од­кас­ну­лись, і він ду­же зо­би­див­ся. Тер­ся він і ко­ло «крайніх», але й ті не йня­ли йо­му віри й од­кас­ну­лись од йо­го.

- Національне пи­тан­ня, національні спра­ви - нісенітни­ця, - ска­зав Се­лаб­рос. - Чесність, прав­да, вільне сло­во, вільні дум­ки, - які ви­сокі всесвітні, все­людські прин­ци­пи! Що мо­же бу­ти ви­ще за їх? Хто не мо­же при­вер­ну­тись до їх ду­шею, сер­цем, по­лю­би­ти їх, жи­ти й радіти ни­ми?

І го­лос в Се­лаб­ро­са став м'який, співу­чий. Він го­во­рив, не­на­че по­чут­ли­ву для сер­ця пісню співав. На­дя не зво­ди­ла з йо­го очей, ми­лу­ва­лась йо­го чер­во­ни­ми ус­та­ми з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині, блис­ком йо­го чор­них очей. Во­на зітхну­ла.

«Тягне він до се­бе мою ду­шу і дум­ка­ми, і очи­ма, й ус­та­ми. Він на­шо­го та­бо­ру лю­ди­на, - ду­ма­ла На­дя, при­ча­ро­ва­на йо­го кра­сою. - Сер­це моє чо­гось стри­во­жи­лось, за­ки­да­лось в гру­дях…»

Легкий, делікат­ний рум'янець роз­лив­ся по її ма­то­вих що­ках, не­на­че од­лиск од бу­ке­та чер­во­них рож впав на білу лелію. Радість блис­ну­ла в її очах. Очі заг­ра­ли. Світ на­че зай­мав­ся в їх по­ма­леньку, за­ми­готів і блис­нув промінням.

Селаброс примітив вплив і си­лу сво­го сло­ва, своїх прин­ципів і го­во­рив, не­на­че за­ча­ро­ву­вав зна­хурст­вом мо­ло­ду пал­ку ду­шу дівчи­ни.

Зоя внес­ла чай і пос­та­ви­ла на столі. Во­на поп­ро­си­ла двох греків до сто­лу. Роз­мо­ва ста­ла за­гальною. На­дя вий­шла до своїх под­руг.

- Ну, що там за сон­це з Смир­ни? - спи­та­ла в Наді Са­ня.

- Наша лю­ди­на - кос­мо­політ. Але ж і ро­зум­ний-ро­зум­ний! А як він вміє го­во­ри­ти! Який він ора­тор! Прав­да, ча­сом го­во­ре так зви­со­ка, що я ма­ло йо­го ро­зумію. Він тро­хи чванько­ви­тий, як усі гре­ки. Вар­то, Са­ню, з ним поз­най­оми­тись, - ска­за­ла На­дя.

- Нехай іншим ча­сом, бо те­пер мені час до­до­му. Ма­чу­ха, ма­буть, розішле за мною гор­нич­них по всьому місту. Вже ве­чоріє, - ска­за­ла Са­ня й поп­ро­ща­лась з На­дею. Усі пан­ни поп­ро­ща­лись і по­роз­хо­ди­лись.

Од то­го ча­су Се­лаб­рос при­хо­див до Му­раш­ко­вої сли­ве щод­ня на вечірній чай. Зоя Полікарпівна по­лю­би­ла йо­го, як си­на, го­ду­ва­ла «дульче­ца­ми», не зна­ла, де й по­са­ди­ти. Во­на сподіва­лась, що Арис­тид бу­де сва­та­ти На­дю.

Настав вечір. Ма­ти й доч­ка вже звик­ли жда­ти Се­лаб­ро­са сли­ве щод­ня. Са­ня й усі її то­ва­риш­ки зійшли­ся з Се­лаб­ро­сом, зго­див­шись з ним в усьому як з кос­мо­політом. Він зовсім при­ча­ру­вав мо­ло­дих паннів своєю крас­но­мовністю, своїми пог­ля­да­ми… на­пус­тив ту­ма­ну своїми буцімто ви­со­ки­ми абст­ракціями, йо­му по­до­ба­лась роль про­во­ди­ря в круж­ку мо­ло­дих, роз­ви­тих ро­зу­мом паннів. Ти­ха, по­тай­на, але пал­ка на вда­чу На­дя за­ко­ха­лась в йо­му га­ря­че й щи­ро.

Минув тиж­день, ми­нув і дру­гий. Арис­тид Се­лаб­рос щод­ня за­хо­див до Зої на вечірній чай, а після чаю На­дя, Са­ня й Махнівська хо­ди­ли з ним на про­гу­лян­ня в міський парк. Од­но­го ве­чо­ра прий­шла до Наді Са­ня, прий­шла й Махнівська. Се­лаб­ро­са не бу­ло. Зоя по­да­ла чай. Са­ня й Махнівська пи­ли чай і жар­ту­ва­ли з ве­се­лою Зоєю. Од­на На­дя сиділа мовч­ки ко­ло сто­лу й за­ду­ма­лась. Чай дов­го сто­яв не­по­ча­тий, вже й про­хо­лов.

«Не прий­шов сьогодні, - ду­ма­ла На­дя. - Що це з ним ста­лось? Мо­же, в йо­го якесь діло тра­пи­лось в бан­ку? Але в цей час діла не бу­ває в бан­ку: я доб­ре цьому відо­ма».

- Чом ти, На­дю, не п'єш чаю? - пи­та­ла в неї Са­ня.

Надя не­на­че про­ки­ну­лась і ме­ханічно по­ко­ло­ти­ла чай ло­жеч­кою. Сьорбну­ла во­на зо дві ло­жеч­ки, а її дум­ки знов по­ли­ну­ли десь да­ле­ко.

«Не дур­но де­які мої то­ва­риш­ки на­тя­ка­ли йо­му при мені за мол­да­ван­ку, кра­су­ню панію Лу­по­рес­ко… Сміялись йо­му нею… Щось є. Мо­же, він те­пер си­дить в неї за сто­лом, п'є чай, роз­мов­ляє з нею. Во­на гар­на, не­на­че ма­дон­на: очі карі, ясні, бро­ви, ус­та ко­кетні… А він мо­ло­дий, пал­кий. Він ме­не упо­до­бав: це я доб­ре знаю. Лю­бить го­во­ри­ти зо мною за вищі прин­ци­пи. Ми зійшлись в прин­ци­пах, не так, як Са­ня з Ко­маш­ком… все зма­га­ються. Ні! йо­го ду­ша якось од­ра­зу прис­та­ла до моєї душі… А сьогодні він не прий­шов. Нев­же кра­су­ня Лу­по­рес­ко одіб'є йо­го в ме­не? Нев­же я вте­ряю йо­го?» - ду­ма­ла На­дя.

Вона по­чу­ти­ла, що іздриг­ну­лась од тієї дум­ки, не­на­че на неї повіяв хо­лод­ний мок­рий осінній вітер. І не­доб­рохіть во­на чо­гось од­ра­зу зне­на­виділа ту панію Лу­по­рес­ко.

- Надю, пий-бо чай, бо вже усі ви­пи­ли! Тре­ба по­суд ми­ти, - ска­за­ла Зоя.

Надя ви­пи­ла на­хильці ста­кан чаю й дру­го­го не схотіла.

- Не прий­шов Се­лаб­рос, - ска­за­ла Са­ня. - Піде­мо сьогодні не в міський парк, а в са­док Ро­ман­ди­на.

Саня, Махнівська й На­дя пішли в са­док Ро­ман­ди­на. Той са­док був роз­ки­ну­тий в кінці міста, на горі і по Бо­юканській до­лині. На бо­ках го­ри й на­ни­зу до­ли­ни зе­ленів ви­ног­рад­ник. Кар­ти­на з сад­ка на Бо­юканську до­ли­ну бу­ла од­на з най­кра­щих в око­ли­цях Ки­ши­не­ва. Пан­ни увійшли в са­док і сіли на лавці над самісінькою го­рою. Во­ни мовч­ки од­по­чи­ва­ли, за­ди­вив­шись на до­ли­ну. Кру­гом не ду­же ши­ро­кої до­ли­ни сто­яли го­ри, пе­ре­тяті узеньки­ми щіли­на­ми. На дні до­ли­ни зе­леніли ого­ро­ди й бли­ща­ли два ма­ленькі ста­воч­ки, не­на­че дві склян­ки, ки­нуті між вер­ба­ми. По­ло­ви­на до­ли­ни вже по­то­ну­ла в тіні попід го­ра­ми і не­на­че за­си­па­ла; дру­га по­ло­ви­на бу­ла освіче­на сон­цем і жевріла чер­во­ним світом. Під го­ра­ми в тіні біліло се­ло Бо­юка­ни, біліла цер­ков­ця. На го­рах і попід го­ра­ми зе­леніли ви­ног­рад­ни­ки, сад­ки з во­лоських горіхів, аб­ри­косів, че­ре­шень, біліли не­ве­личкі мол­давські ха­ти, роз­ки­дані в ви­ног­рад­ни­ках. Над до­ли­ною повіва­ло спо­коєм та свіжістю май­сько­го ве­чо­ра.