Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

стеж­ках. Мав­родін пок­ли­кав служ­ни­ка, кот­рий вибіг з ко­фей­ні, гар­ної, як мав­ри­танська кап­лич­ка. Слу­га приніс чай. З-під нап­ну­тої над сто­ли­ка­ми та стільця­ми па­ру­си­ни бу­ло вид­но усей бульвар по­над го­рою, на кот­ро­му веш­та­лась по­де­ку­ди публіка. Че­рез па­ра­пет бу­ло вид­но усей за­лив, ши­ро­ку да­леч синього мо­ря, обид­ва пор­ти; з од­но­го бо­ку за­ли­ву бу­ло вид­но плис­ко­ва­ту Пе­ре­сип над мо­рем, з дру­го­го бо­ку за­ли­ву підніма­лась ви­со­ка го­ра Лан­же­рон, кот­ра вга­ня­лась в мо­ре.

Комашко та Мав­родін мовч­ки ди­ви­лись на ши­ро­ку кар­ти­ну за­ли­ву та мо­ря. Сон­це впа­ло в степ за плис­ко­ва­тою Пе­ре­сип­пю. Не­бо горіло. Во­да в за­ливі чер­воніла. Між чер­во­ним не­бом та во­дою чорніла дов­га смуж­ка не­ви­со­ко­го бе­ре­га, що десь да­ле­ко-да­ле­ко то­ну­ла в імлі й бу­ла не­на­че на­мальова­на пенз­лем на чер­во­но­му про­зо­ро­му склі. Бу­ла го­ди­на й су­ша. Над­ворі бу­ло ти­хо. На морі сто­яв ве­ли­кий ко­ра­бель, спус­тив­ши білі вітри­ла, не­на­че кри­ла, й ніби дрімав, мов лебідь на воді, а за ним на обрії вид­но бу­ло сму­гу си­зо­го ту­ма­ну, в кот­ро­му во­ру­шив­ся па­ро­ход, а над па­ро­хо­дом пас­мо чор­но­го ди­му ніби плу­та­лось в то­му ту­мані, не­на­че чор­на нит­ка в білій тканці… За­лив, пор­ти, ряд­ки ко­раблів в пор­тах ніби дріма­ли й за­си­па­ли, вкриті синім шат­ром не­ба, об­литі чер­во­ним га­ря­чим од­лис­ком од не­ба та во­ди.

Трохи од­по­чив­ши, Ко­маш­ко по­чав пи­ти чай. Публіка все густіша­ла на бульварі. Ко­маш­ко при­див­ляв­ся й вваж­ли­во слідку­вав очи­ма по бульварі, бо на­пев­но знав, що Са­ня Нав­роцька дійсно поїха­ла до Оде­са ку­па­тись в морі. Нес­подіва­но він вхо­пив стільця за спин­ку й при­хи­лив до сто­ла.

- Для ко­го це ви го­туєте місце? - спи­тав Мав­родін. - Пев­но, для Сані Нав­роцької?

- Та вжеж! - ска­зав Ко­маш­ко. - Во­на те­пер в Одесі.

- Мабуть, вий­де на бульвар на про­гу­лян­ня, - обізвав­ся Мав­родін.

Комашко був один з най­луч­чих пе­да­гогів в гімназії. Він був ви­со­ченький на зріст, тон­кий ста­ном, з смуг­ля­вим ма­то­вим ли­цем і не ки­дав­ся в очі кра­сою. Тільки йо­го ве­ликі гострі карі очі ви­яв­ля­ли й гли­бо­ку ду­му, і ве­ли­ке зав­зят­тя. По батькові й ма­тері він був ук­раїнець, але од­на йо­го ба­ба бу­ла гре­ки­ня: йо­го ве­ликі гострі очі бли­ща­ли, як у гре­ка. Ко­маш­ко ро­див­ся й зріс на бе­ре­гах Дністро­во­го ли­ма­ну. Чес­ний, прав­ди­вий, ду­же нер­во­вий на вда­чу, він прос­то й сміли­во ви­яв­ляв свої дум­ки, свої гад­ки, не здер­жу­вав­ся в сло­вах ні пе­ред ким. Тоді, ко­ли він го­во­рив за будлі-який неп­рав­ди­вий, не­чес­ний вчи­нок, в йо­го ру­ки тру­си­лись, го­лос тремтів, на очах вис­ту­па­ли сльози. Пе­ред не­чес­ни­ми людьми він більше од усього не міг вдер­жа­ти течії крас­но­мов­но­го сло­ва, й го­во­рив сміли­во, й прос­то нех­ту­вав ни­ми, й не­на­видів їх.

Комашко, син не­ба­га­то­го батька, зріс в сте­пах, лю­бив свої сте­пи, лю­бив на­род, був на­ро­дов­цем, лю­бив ук­раїнську мо­ву, ба­жав щас­тя й доб­ра своєму на­ро­дові. Для йо­го як для де­мок­ра­та бу­ли до­рогі інте­ре­си як сво­го на­ро­ду, так і інших слов'янських і навіть нес­лов'янських на­родів.

Мавродін був ро­дом з-під Маріупо­ля, з од­но­го міста ко­ло Азовсько­го мо­ря. Йо­го батько був грек, а ма­ти ук­раїнка. Він вмів го­во­рить по-українській, зріс се­ред ук­раїнсько­го на­ро­ду й звик до йо­го. Як на­ро­до­вець він прис­вя­тив се­бе на служ­бу ук­раїнсько­му на­ро­дові. «Не за­во­дить же мені Греції над Азовським мо­рем! Бу­ду пра­цю­вать для то­го на­ро­ду, се­ред яко­го жи­ву», - го­во­рив він Ко­маш­кові. І він прис­тав до ук­раїнців. Мав­родін дер­жав­ся та­ко­го са­мо­го пог­ля­ду та пе­ресвідченнів, як і Ко­маш­ко, але був ти­хий, смир­ний чо­ловік, обач­ний та обе­реж­ний в сло­вах, навіть тро­хи хит­рий. З йо­го уст не зліта­ло ні од­но­го зай­во­го сло­ва пе­ред людьми нез­най­оми­ми, чу­жи­ми й не­без­печ­ни­ми. Він тільки піднімав го­лос тоді, ко­ли йо­го прой­ма­ла до сер­ця яка-не­будь ви­ко­ха­на ідея, а най­більше ідея за національну са­мостійність, за ук­раїнське письменст­во та доб­ро­бут ук­раїнсько­го на­ро­ду…

Випивши чай, Ко­маш­ко знов по­вер­нувсь до мо­ря й за­ди­вив­ся на ши­ро­кий морський простір. За­ду­ма й жаль засвіти­лись в йо­го ве­ли­ких ви­раз­них очах.

- Що ви та­ке вгляділи на морі, що так за­ди­ви­лись на йо­го? - спи­тав­ся в Ко­маш­ка з осміхом Мав­родін.

- Задивився на мо­ре, - ска­зав Ко­маш­ко, - бо люб­лю ве­личність в на­турі: люб­лю мо­ре, ви­сокі го­ри, стрімкі скелі. Хотілось би мені по­ба­чи­ти ви­сокі го­ри, що вер­ха­ми до­ся­га­ють до хмар, здо­рові ріки, ши­рокі, без кінця прерії. Ве­личність бу­дить в моєму ро­зумі вищі ду­ми, ви­со­ко піднімає ду­шу. Як мені хо­четься по­ба­чить ве­ликі євро­пей­ські го­ро­ди, пос­те­рег­ти їх жит­тя, не ма­теріальне тільки, а й жит­тя ви­ще: прог­ре­сив­ний рух ду­мок, соціальний рух, що прок­ла­дає стеж­ки до но­во­го прог­ре­сив­но­го жит­тя в нас­ту­па­ючих ча­сах.

- А ме­не зовсім не кор­тить по­ди­ви­тись на те ди­во, - обізвав­ся Мав­родін, - до­волі з ме­не й на­ших хер­сонських прерій та над­морських на­ших го­родів.

- Люблю усе ве­лич­не, грандіозне в усьому; люб­лю чи­та­ти за славні ве­ликі істо­ричні події, за ве­ли­кий рух на­родів, за ве­ликі ре­фор­ми, за ви­сокі ро­зу­мові пи­тан­ня, що за­па­лю­ва­ли, мов іскри, жит­тя на­родів і підніма­ли йо­го хви­ля­ми, як бу­ря піднімає ча­сом страшні хвилі на морі. Ко­ли чи­таю за ве­ликі події, моє сер­це швид­ше ки­дається в гру­дях, дух піднімається ви­со­ко. Здається мені, не­на­че я сам жи­ву в ті ча­си, пе­ре­бу­ваю усю тур­бо­ту то­го ча­су. Ко­ли чи­таю про заг­ра­нич­не сього­час­не жит­тя, про заг­ра­нич­ний будь-який рух, то ніби чую пульс то­го ру­ху, чую од­гомін йо­го в своєму серці. Сер­це ожи­ває, ду­ша чо­гось радіє. Надія світить мені. Люб­лю жит­тя, люб­лю во­руш­ню, люб­лю заг­ля­да­ти упе­ред, сподіва­тись чо­гось кра­що­го, жду з не­терп­ляч­кою. Летів би ту­ди, злив­ся з тим жит­тям, та… люб­лю ду­же рідний край… А на­ше жит­тя? мерт­во­та, од­на­ковість, од­но­тонність… Ні ру­ху, ні свіжої дум­ки: бу­день, усе бу­день, - і не знаю, ко­ли те свя­то бу­де? Усе мерт­ве, не­на­че ріки, ско­вані льодом.

«Знаю те­бе доб­ре; знаю твої си­ли і пал твоєї душі; знаю, що ти приз­на­че­ний на щось ви­ще, але знаю, що грім б'є у ви­со­ке де­ре­во в лісі», - по­ду­мав Мав­родін і здих­нув.

Йому ста­ло жаль сво­го при­яте­ля.

- Правда ва­ша; сум бе­ре, як по­ду­маєш, - ска­зав Мав­родін, - але чи ми ж то­му винні?

- Знаю, хто ви­нен, хто за­ку­вав в кай­да­ни на­шу мисль, але од то­го мені не лег­ше - ска­зав Ко­маш­ко, - а як би хотілось пе­ре­жи­ти но­ву фа­зу людсько­го жит­тя, пе­ре­жи­ти мис­ля­ми, взя­ти га­ря­чу участь в ділі!.. Я хо­чу діла і діла доб­ро­го, на ко­ристь людськості і… му­шу зос­та­тись тільки з мис­ля­ми, з за­дав­ле­ною енергією. Важ­ко, не­ви­мов­не важ­ко! на­че камінь ле­жить на душі. Чую, що якась тем­на, гру­ба, не­культур­на си­ла насіла на нас і ду­шить, як кам'яна го­ра! Але чую, що ме­не і сам чорт не