Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

Мурашкова по­чу­ва­ла, що гнів при­ли­ває до її сер­ця, ду­шить в гру­дях. Во­на гля­ну­ла в вічі Се­лаб­ро­сові, і її очі блис­ну­ли блис­кав­кою. Се­лаб­рос оче­ви­дяч­ки ми­лу­вав­ся тим гост­рим блис­ком її очей, як ар­тист ми­лується тон­ки­ми сутіня­ми на кар­тині.

- Ви знаєте, за чиї очі я оце го­во­рю? - спи­тав Се­лаб­рос пе­ре­го­дя.

- Ні, не знаю! - обізва­лась На­дя, не­на­че про­ше­потіла.

Селаброс за­мовк. Во­ни йшли далі по алеї. Од ста­рих гілляс­тих горіхів по­на­ви­са­ло дов­ге не­об­ру­ба­не гілля. По­дов­жас­тий свіжий лист, не­на­че краплі, по­на­ви­сав ма­са­ми й зачіпав їх по що­ках, по пле­чах, їх го­ло­ви по плечі бу­ли ніби опо­виті зе­ле­ним па­ху­чим лис­том. Алея пірна­ла в тінь од го­ри.

- Ви хіба не знаєте, за чиї очі я оце го­во­рю? - знов спи­тав Се­лаб­рос.

Він зу­мис­не роз­па­лю­вав її сер­це, щоб вра­зи­ти нес­подіван­кою.

- Почім я мо­жу зна­ти? Хто знає чу­жу ду­шу? - ска­за­ла На­дя вже сер­ди­то.

- За ваші очі! - ска­зав Се­лаб­рос, і з ти­ми сло­ва­ми він об­няв її за стан і по­чав га­ря­че цілу­ва­ти в очі, в ус­та, в що­ки.

Надя ніби зде­ре­веніла, сто­яла на од­но­му місці.

- Ходім далі, моя лю­ба, моя до­ро­га! - ска­зав Се­лаб­рос, взяв­ши На­дю за ру­ку, й хотів вес­ти її далі по алеї. На­дя сто­яла на од­но­му місці; во­на ще не опам'ята­лась га­разд.

- Ходім далі! - ска­зав Се­лаб­рос.

- Не піду! пустіть ме­не! - за­ше­потіла во­на, й, озир­нув­шись на­зад, во­на аж тоді зовсім опам'ята­лась. В алеї не бу­ло вид­ко й душі.

- Ходім мерщій! там нас ніхто не вгля­дить! - ска­зав Се­лаб­рос і си­ломіць по­тяг На­дю за ру­ку. Во­на по­да­лась за ним, мов не­жи­ва.

Алея густіша­ла. Не­об­ру­бані гілки позвішу­ва­лись низько й зачіпа­ли їх обох за го­ло­ву, за ру­ки. Тре­ба бу­ло на­хи­ля­тись, щоб прой­ти далі. Стеж­ки не бу­ло далі: там ніхто ніко­ли не гу­ляв. За алеєю бу­ло вид­но гу­ща­ви­ну з кущів, оп­ле­те­ну здичілим ви­ног­ра­дом. В алеї бу­ла гус­та тінь. Гус­те ру­но зе­ле­но­го лис­ту та гілок зас­ло­ня­ло алею звер­ху до­ни­зу, як гус­та зе­ле­на завіса. В кінці алеї, в гу­ща­вині, бу­ла не­на­че тем­на ніч.

- Не піду далі! - ска­за­ла На­дя.

- Ти ме­не не лю­биш? - спи­тав Се­лаб­рос.

- Люблю, але далі не піду, - ска­за­ла На­дя й по­ча­ла пру­ча­тись.

- Йди або не ча­руй ме­не очи­ма! Твої очі - гост­рий ніж для мо­го сер­ця! Я од­дам за їх усе жи­вот­тя. Не пе­чи ме­не очи­ма!

Селаброс знов наг­ло об­няв її й об­си­пав га­ря­чи­ми поцілун­ка­ми її очі, що­ки, ус­та. На­дя вип­ру­ча­лась з йо­го обнімоч­ку. Гілка за­че­пи­ла бри­ля на го­лові в Се­лаб­ро­са й зби­ла йо­го. Він на­хи­ливсь, щоб підня­ти бри­ля. На­дя знес­тям­ки крут­ну­лась і швид­кою хо­дою мерщій пішла на­зад без тя­ми в го­лові, ніби засліпле­на. Се­лаб­рос роз­лю­ту­вав­ся, пог­нав­ся за нею слідком і лед­ве встиг її наз­дог­на­ти.

«Ні, це не мол­да­ван­ка! До кінця ро­ма­ну з нею не швид­ко дійдеш. До­ве­деться або мудріше хит­ру­вать, або при­ки­ну­тись, що бу­ду сва­тать її. Без неї не мо­жу жи­вотіти, не мо­жу ди­ха­ти», - ду­мав Се­лаб­рос, поспіша­ючи навз­догінці за Му­раш­ко­вою.

Надя по­вер­ну­ла з алеї до ви­хо­ду. З од­но­го бо­ку ріс цілий гай гілляс­тих оц­то­вих акацій з го­ли­ми стов­бу­ра­ми, з ши­ро­ки­ми пуч­ка­ми лис­та­то­го верхів'я. Між акаціями бу­ло вид­ко лав­ки; на ла­воч­ках сиділи якісь панії. На­дя вгляділа їх і пішла по­руч з Се­лаб­ро­сом зви­чай­ною хо­дою. Во­на вже зовсім опам'ята­лась, і їй по­чу­ва­лось, що ніби десь бу­ла по­же­жа й во­на бігцем вибігла з по­жежі, ніби опе­че­на ог­нем. Се­лаб­рос довів її до­до­му. Обоє й сло­ва не про­мо­ви­ли між со­бою. Про­ща­ючись з На­дею, він по­ди­вив­ся на неї пильним, дов­гим пог­ля­дом, не­на­че хотів наб­ра­тись то­го вог­ню, що па­лав в її очах.

Надя прий­шла до­до­му й зас­та­ла там Са­ню й Махнівську.

- А що пак ка­зав тобі Се­лаб­рос? - спи­та­ла в неї Са­ня.

- Ат! все за прин­ци­пи! - зне­хо­тя ска­за­ла На­дя.

- Ви ж, здається, зовсім по­го­ди­ли­ся в нап­рям­ку та в прин­ци­пах, - ска­за­ла з не­до­мис­лом Са­ня.

- Де там по­го­ди­ли­ся? - ска­за­ла На­дя.

Од то­го ча­су На­дя бо­ялась са­ма ви­хо­дить на гу­лян­ку. Се­лаб­рос слідку­вав за нею, не­на­че її тінь. Швид­ко після то­го Са­ня з ма­чу­хою та з сест­рою зби­ра­лись виїха­ти до Оде­са ку­па­тись в морі. На­дя на­ду­ма­лась і собі поїха­ти з ни­ми, щоб утікти й схо­ва­тись од нас­тир­ли­во­го й на­хаб­но­го Се­лаб­ро­са. Во­на од то­го ча­су бо­ялась, як ог­ню, йо­го пал­ко­го сер­ця, бо­ялась стріну­тись з ним на­са­моті.

«Нехай ми­не тро­хи ча­су; мо­же й моє сер­це вти­хо­ми­риться, ко­ли я йо­го не ба­чи­ти­му, - ду­ма­ла На­дя, од'їжджа­ючи до Оде­са. - Або при­гас­не моє сер­це, або зго­рить од сво­го вог­ню».

III

В по­ло­вині черв­ця до Оде­са приїха­ли ку­па­тись в морі два ки­ши­невські мо­лоді вчи­телі гімназії: Віктор Ти­то­вич Ко­маш­ко та Ми­хай­ло Фе­до­ро­вич Мав­родін. Був ти­хий душ­ний вечір. Ко­маш­ко та Мав­родін ску­па­лись в морі і йшли по­бе­реж­ною ву­ли­цею, що ви­ла­ся по­над мо­рем кру­гом за­ли­ву. Од складів вугілля підніма­лась чор­на лег­ка ку­ря­ва й об­си­па­ла по­ли­ту, мок­ру ву­ли­цю. Мос­то­ва з те­са­но­го каміння чорніла од чор­но­го по­ро­ху, не­на­че рілля. Повітря бу­ло га­ря­че, на­че в на­топ­леній хаті. Тхну­ло ду­хом пор­ту: важ­ким ду­хом теп­лої морської во­ди, смо­ли, зем­ля­но­го вугілля, ди­му од па­ро­виків залізної по­бе­реж­ної до­ро­ги. З по­ли­тої мок­рої мос­то­вої піднімавсь опар. Па­ничі дійшли до ши­ро­ких кам'яних сходів, що спус­ка­ються з спа­дис­тої не­ви­со­кої го­ри, не­на­че ши­ро­ке розс­те­ле­не по­лот­ни­ще. Всю­ди по схо­дах веш­та­лись па­ни з прос­ти­рад­ла­ми в ру­ках, об­ви­тих ремінця­ми, панії з гар­неньки­ми пле­те­ни­ми ко­ши­ка­ми в ру­ках, з кот­рих ви­ти­ка­лись ви­ши­вані руш­ни­ки та тонкі прос­ти­рад­ла. На верхніх східцях вгорі сиділи гус­ти­ми ряд­ка­ми няньки з дітьми, мам­ки та усякі міща­ни, не­на­че ку­ри на сідалі. Па­ничі вий­шли на верх сходів, не­на­че вилізли на якусь баш­ту: во­ни аж об­ли­ва­лись га­ря­чим по­том.

- Сідаймо тут ко­ло ко­фей­ні та нап'ємось чаю, - ска­зав Мав­родін, - не­ма спро­мож­ності йти до­до­му.

- То й сідай­мо, - обізвав­ся йо­го то­ва­риш Ко­маш­ко, од­са­пу­ючи, - в ме­не усе тіло розімліло.

Вони сіли ко­ло сто­ли­ка, що сто­яв з са­мо­го краю не­да­леч­ко од сходів, ко­ло самісінько­го кам'яно­го низько­го па­ра­пе­ту. Па­ра­пет сто­яв над му­ро­ва­ною стіною, а під стіною на те­расі го­ри ко­ло самісіньких сходів розс­те­ляв­ся парк з мир­ша­вих акацій; в сад­ку жовтіли доріжки й стеж­ки, що ви­ли­ся до літнього де­рев'яно­го те­ат­ру. Ко­маш­ко впав на стілець, спер­ся на ши­ро­кий му­ро­ва­ний па­ра­пет і ди­вив­ся вниз на те­ра­су, за­сад­же­ну акаціями, на лю­дей, що веш­та­лись вни­зу по