Поклик пращурів - Джек Лондон
Але така нагода не виникала, й одного похмурого дня вони в’їхали до Доусона, продовжуючи відчувати наближення великої бійки. Там було багато людей та безліч собак, і Бак побачив, що всі вони працюють. Те, що собаки мають працювати, здавалося заведеним порядком. Увесь час вони піднімалися та спускалися головною вулицею у довгих запряжках, а вночі звуки їхніх дзвіночків усе одно проносилися мимо. Вони перевозили будівельний ліс та дрова, різні вантажі для копалень і здійснювали усю ту роботу, що її в долині Санта-Клара виконували коні. То тут, то там Бак зустрічав собак з Півдня, але переважно це була порода, яка походила від вовків і хаскі. Щодоби, о дев’ятій вечора, опівночі та о третій ночі вони починали свою пізню пісню, дивний та моторошний спів, до якого Бак із задоволенням приєднувався.
У час, коли над головою палав холодний вогонь полярного сяйва{13} або стрибали в морозному танці зірки, а земля лежала німа й замерзла під сніговим саваном, ця пісня хаскі була, мабуть, викликом життя, от тільки виконували її у мінорному ключі, з довгими завиваннями й напівсхлипуваннями, тож вона більше нагадувала скарги на життя і важкі муки існування. Це була стара пісня, стара, як сама порода – одна з перших пісень молодшого світу, співана тієї доби, що потребувала сумних пісень. Звучало горе незліченних поколінь, цей плач, що викликав такий дивний порух у душі Бака. Стогнучи та схлипуючи, він вихлюпував муки життя, наповненого старим болем його диких батьків, страх і таємницю холоду й темряви, які були для них страхом та загадкою. І те, що це мало його зворушити, було свідченням повноти, з якою він повернувся крізь віки вогню й даху над головою до первісних початків життя у ті дикі часи, коли народилося це виття.
За сім днів після в’їзду до Доусона вони спустилися крутим берегом повз казарми{14} до Юконського шляху і поїхали в бік Дайї та Солт-Вотер. Перро віз депеші, можна сказати, ще терміновіші, ніж ті, що доставив; його теж тримав запал мандрівника, і він задумав здійснити цьогоріч рекордну поїздку. Йому сприяли кілька чинників. За тиждень відпочинку собаки відновили сили і тепер були в повному порядку. Дорогу, якою вони їхали, добре утоптали попередні мандрівники. Крім того, в двох або трьох місцях поліція створила продовольчі склади для собак та людей, і Перро мандрував порожнем.
Першого дня вони дісталися Сіксті-Майл, пройшовши шістдесят миль; а другого вже наблизилися до Пеллі. Але такий чудовий успіх вартував Франсуа чималих клопотів та нервів. Підступний бунт, що підняв Бак, зруйнував єдність запряжки. Собаки більше не мчали у запрягу як одне ціле. Бак заохотив бунтівників, і вони чинили різноманітні дрібні капості. Шпіц уже не був лідером, якого боялися. Колишній трепет зник, і всі кидали виклик його авторитетові. Пайк одного вечора поцупив у нього пів порції риби, проковтнувши здобич під захистом Бака. Іншого вечора Даб та Джо побили Шпіца, змусивши його відмовитися від покарання, на яке ті заслуговували. Навіть добродушний Біллі став не таким добродушним і не скавучав так примирливо, як колись. Бак уже не проходив мимо Шпіца без гарчання й загрозливо наїжаченої шерсті. Його поведінка була фактично хуліганською, і він хвалькувато розгулював перед самісіньким Шпіцевим носом.
Спад дисципліни вплинув і на стосунки між собаками. Вони частіше сварилися та гризлися між собою, вили так, що табір інколи перетворювався на божевільню. Лише Дейв і Сол-лекс залишилися незворушними, хоча нескінченні сварки змушували їх дратуватися. Франсуа вигукував дивну варварську лайку, марно лютуючи, тупав ногами по снігу і рвав на собі волосся. Його батіг постійно гуляв собачими спинами, але користі від того було небагато. Щойно Франсуа повертався до них спиною, усе починалося знову. Він підтримував Шпіца батогом у той час, як Бак підтримував решту запряжки. Франсуа знав, що за усією цією проблемою стоїть Бак, і Бак це знав; але Бак був занадто розумним, щоб його спіймали на гарячому. Він чесно працював у запрягу, бо ця важка праця давала йому задоволення; і все ж іще більше задоволення пес отримував від того, що хитро прискорював боротьбу серед своїх напарників і заплутував сліди.
Одного разу після вечері, у гирлі Техіни, Даб натрапив на зайця-снігоступа, але не встиг його спіймати. За секунду уся запряжка побігла свіжими слідами. За сто ярдів від них був табір Північно-Західної поліції, з п’ятдесятьма собаками, усі хаскі, які приєдналися до погоні. Заєць побіг річкою вниз, звернув у маленький струмок, замерзла крига якого витримала його. Він легко біг сніговою поверхнею, тимчасом, як собаки прокладали собі шлях з великими зусиллями. Бак вів зграю із шістдесяти собак, долаючи поворот за поворотом, але не міг наздогнати здобич. Він мчав, завиваючи від задоволення, його розкішне тіло миготіло в тьмяному й білому місячному світлі. І так само, стрибками, ніби якийсь блідий морозний привид, попереду миготів снігоступ.
Уся хвиля давніх інстинктів, що у певні періоди виганяє людей зі шумних міст на ліси та рівнини вбивати живих істот спеціально виготовленими свинцевими кульками, жага крові, радість від убивства – все це зараз оволоділо Баком, тільки було йому набагато ближчим. Він біг на чолі зграї, гнав дичину, живе м’ясо, щоб убити його власними зубами і вмити писок у теплій крові.
Є екстаз, що позначає вершину життя, вище за яку воно не може піднятися. І таким парадоксальним є життя, що цей екстаз настає тоді, коли істота почувається найбільш живою, і заполонює у вигляді повного забуття про те, що ти живий. Цей екстаз, це забуття життя приходить до митця, оточуючи його вогняною стіною натхнення; приходить до солдата, який божеволіє від війни на полі бою й відмовляється йти на постій; цей самий екстаз спізнав і Бак, який вів зграю та, виючи по-вовчому, мчав за їжею, що була ще жива й утікала від нього у місячному світлі. Він вихлюпнув потаємне своєї природи, частини єства, що були глибшими
