Поклик пращурів - Джек Лондон
Поглядом він благав, щоб його там і залишили. Погонич був спантеличений. Його товариші заговорили про те, як у пса може розірватися серце, коли йому не дають займатися своєю справою, згадували випадки, коли собаки, застарі для важкої праці або поранені, помирали через те, що їх не допускали до запряжки. Та ще й вони вважали, що раз Дейв усе одно має померти, то нехай помре у запряжці, задоволений та з легким серцем, і це буде милосердям. Тож його знову запрягли, і він з гордістю потягнув сани, хоча й не раз мимоволі кричав од внутрішнього болю. Кілька разів пес падав, і його тягнули інші, а потім нарти наїхали на нього, і після того він кульгав на одну із задніх лап.
Але йому вдалося втриматися, доки не розбили табір, а тоді погонич підготував для нього місце біля вогнища. Вранці Дейв був настільки слабким, що вже не міг іти. Під час запрягання він спробував підповзти до погонича. Конвульсивними зусиллями зіп’явся на ноги, спіткнувся і впав. Опісля повільно поповз уперед, туди, де на його товаришів надягали збрую. Спираючись на передні лапи, він ривками підтягував тіло, проповзаючи по кілька дюймів. Сили Дейва танули, і коли товариші побачили його востаннє, він лежав на снігу, важко дихаючи й тужачи за ними. Але вони чули його жалібне виття, доки не зникли з виду за смугою лісу біля ріки.
Там валка зупинилася. Шотландець-метис повільно пішов власними слідами до табору, який вони залишили. Люди перестали розмовляти. Пролунав револьверний постріл. Чоловік швидко повернувся. Заляскали батоги, весело задзеленчали дзвіночки, сани помчали вперед; але і Бак, і всі собаки зрозуміли, що сталося за смугою прибережних дерев.
VВажка праця в дорозi
Через тридцять днів після від’їзду з Доусона поштова валка зі «Солт-Вотер мейл» із Баком і товаришами попереду прибула до Скагвея. Вони були у жалюгідному стані, виснажені та втомлені. Бакові сто сорок фунтів зменшилися до ста п’ятнадцяти. Решта його друзів, хоча й були легшими, втратили більше ваги, ніж він. Пайк, симулянт, який раніше успішно вдавав, ніби пошкодив лапу, тепер кульгав по-справжньому. Сол-лекс теж кульгав, а Даб мучився через вивихнуту лопатку.
Усі вони дуже стерли лапи. У них не залишилось і краплі жвавості. Собаки важко пересувалися, здригаючись усім тілом та подвоюючи накопичену за день втому. Для них не мало значення нічого, крім смертельної втоми. Це була не та втома, що настає від недовгих і надмірних зусиль, а очуняти від неї можна за кілька годин; ця смертельна втома настає від повільної та тривалої втрати сил упродовж місяців тяжкої праці. У них не залишилося сил для одужання. Вони використали всі свої запаси, до останньої краплі. Кожен м’яз, кожне волокно та клітина відчували втому, смертельну втому. І мали на це причину. Менш як за п’ять місяців собаки пройшли дві з половиною тисячі миль, а останні тисячу вісімсот мали тільки п’ять днів відпочинку. Коли прибули до Скагвея, то ледве не падали. З великими зусиллями натягували посторонки, а на ухилах просто намагалися йти так, щоб не потрапити під сани.
– Вперед, хворі лапи, – підбадьорював їх погонич, коли вони, хитаючись, ішли головною вулицею Скагвея. – Це вже востаннє. Потім у нас буде довгий відпочинок. Га? Точно. Чудовий довгий відпочинок.
Погоничі впевнено очікували довгої зупинки. Вони здолали тисячу двісті миль, лише два дні відпочивали і з погляду розуму й загальної справедливості заслужили на паузу, щоб побайдикувати. Однак чоловіків, які помчали на Клондайк, було дуже багато, а коханих, дружин та родичів, які залишилися і не поїхали, – стільки, що пошту перевантажили гори листів; а були ще й офіційні розпорядження. Свіжі партії собак з Гудзо нової затоки мали зайняти місця тих, від кого у дорозі вже не було жодної користі. Цих непотрібних собак треба було позбутися, а оскільки вони небагато важили порівняно з доларами, їх мали продати.
Минуло три дні, протягом яких Бак і його товариші зрозуміли, наскільки вони втомлені та слабкі. Потім, на ранок четвертого дня, прийшли двоє чоловіків зі Штатів і купили за безцінь їх усіх разом із упряжжю. Ці люди називали один одного Гел і Чарльз. Чарльз був чоловіком середнього віку, блідим, з водянистими очима і хвацько закрученими вусами, що відкривали безсило обвислу губу. Гел – молодик років дев’ятнадцяти або двадцяти, з великим револьвером «кольт» та мисливським ножем, прикріпленим до ременя, напханого набоями. Цей пояс був найпомітнішою його річчю. Він рекламував незрілість Гела – незрілість справжню і невимовну. Обидва чоловіки були явно не на своєму місці, й чому вони вирушили за пригодами на Північ, залишалося таємницею поза людським розумінням.
Бак почув, як вони торгуються, побачив, як чоловік передав гроші урядовому аґентові, та зрозумів, що шотландець-метис і погоничі поштового потяга йдуть із його життя услід за Перро, Франсуа й іншими, які пішли раніше. Коли Бак разом із друзями прибув до табору нових власників, то побачив, що там панують безлад і бруд, намет наполовину натягнутий, а посуд немитий; також він уздрів жінку. Чоловіки звали її Мерседес. Вона була дружиною Чарльза та сестрою Гела – мила сімейна вечірка.
Бак боязко спостерігав за ними, коли вони взялися розбирати намет і завантажувати нарти. Усі троє витрачали багато зусиль, але не мали жодної практичності. Тент скрутили у незграбний згорток, утричі більший, аніж мав бути. Бляшаний посуд запакували немитим. Мерседес постійно метушилася перед чоловіками і раз у раз пхалася з протестами та порадами. Коли вони поклали мішок з одягом у передню частину нарт, сказала, що його слід перемістити назад; а коли перенесли його назад і накрили парою інших тюків, Мерседес виявила забуті речі, які конче треба було покласти на місце цього самого мішка, і довелося знову розвантажувати.
Із сусіднього намету вийшли троє чоловіків і спостерігали за ними, посміхаючись та підморгуючи один одному.
– Чималенький у вас вантаж, – сказав один з них, – не мені вам казати, але на вашому місці я б не віз із собою той намет.
– Нечувано! – вигукнула Мерседес, перелякано і ґраційно піднявши руки. –
