Поклик пращурів - Джек Лондон
Франсуа розсердився.
– Зараз я тебе виправлю, Богом клянуся! – крикнув, повернувшись із важким кийком у руці.
Бак згадав чоловіка у червоному светрі й повільно відступив; коли Сол-лекса знову поставили вперед, уже не намагався кинутися на нього. Відійшовши подалі від кийка, Бак колував і гарчав зі злобою та люттю; кружляючи, спостерігав, чи не кине Франсуа кийком, бо став мудрим щодо кийків.
Погонич узявся за роботу, а коли був готовий, то покликав Бака, щоб поставити його на старе місце перед Дейвом. Бак відступив на два-три кроки. Франсуа підійшов до нього, але пес знову відступив. Трохи згодом погонич облишив кийок, вважаючи, що Бак боїться побиття. Але пес демонстрував відкриту непокору. Він хотів не втекти від кийка, а отримати місце лідера. Воно належало йому по праву. Бак заслужив його і не бажав задовольнитися меншим.
Потім активно втрутився Перро. Вони ганялися за псом мало не годину. Кидали в нього кийки. Він ухилявся. Обоє проклинали і собаку, і його батьків, і усе його потомство до останнього коліна, кожну шерстинку на тілі та краплю крові у венах; а він відповідав їм гарчанням і тримався подалі. Бак не намагався утекти, а бігав навколо табору, чітко даючи зрозуміти, що коли з його бажанням погодяться, він повернеться і буде поводитися добре.
Франсуа сів та почухав потилицю. Перро глянув на годинник і лайнувся. Час летів, вони вже годину мали бути в дорозі. Франсуа знову почухав потилицю. Похитавши головою, він сором’язливо усміхнувся кур’єрові, який знизав плечима, натякаючи, що їх перемогли. Тоді Франсуа підійшов туди, де стояв Сол-лекс, і покликав Бака. Той засміявся, як сміються собаки, однак залишився на віддалі. Франсуа розв’язав посторонки Сол-лекса і поставив його на старе місце. Собаки вишикувались у запряжці, готові вирушити в дорогу. Для Бака не було іншого місця, крім як спереду. Франсуа ще раз покликав його, але пес засміявся і не рушив з місця.
– Кинь кийок, – наказав Перро.
Франсуа погодився, і тоді Бак підбіг підтюпцем, тріум фально гавкаючи, й повернув на місце лідера запряжки. Його посторонки закріпили, обоє чоловіків всілися на сани, і запряжка помчала до річкової стежки.
Погонич уже високо оцінив Бака, сказавши, що в ньому двоє дияволів, але тепер, коли день тільки-но почався, виявив, що насправді недооцінював собаку. Одним махом Бак перейняв обов’язки ватажка; там, де треба було поводитися розсудливо, швидко думати та швидко діяти, він показував себе навіть кращим за Шпіца, якому Франсуа ніколи не бачив рівних.
Але найкраще Бак зумів підкорити своїх чотирилапих друзів і змусити їх виконувати його вимоги. Дейв та Сол-лекс не заперечували щодо зміни ватажка. То була не їхня справа. Їхньою справою було потужно й важко трудитися в запряжці. Якщо їм не заважали, обом було байдуже, що відбувається. Ними міг керувати навіть добродушний Біллі, аби тільки був порядок. Але решта команди за останні дні правління Шпіца стала недисциплінованою і тому дуже здивувалася, коли Бак почав упорядковувати їхню поведінку.
Пайк, який тягнувся позаду Бака й ніколи не брав і на унцію більше потрібної ваги, вмить отримав своє за байдикування; і ще не встиг закінчитися перший день, як він тягнув більше, ніж будь-коли раніше. Першої ночі в таборі Джо, похмурий пес, дістав суворе покарання – цього Шпіцеві ніколи не вдавалося зробити. Бак просто навалився на Джо усією вагою і мучив, доки той не перестав кусатися і не почав скиглити, просячи пощади.
Загальний настрій команди одразу ж піднявся. Вона відновила свою колишню згуртованість, і собаки знову мчали у посторонках як один. Біля порогів Рінк-Репідс до команди додали двох чистопородних хаскі, Тіка та Куну; швидкість, з якою приборкав їх Бак, захопила Франсуа. Він вигукнув:
– Ніколи ще не бачив такого собаку, як цей Бак! Ні, ніколи! Їй-богу, він тисячі доларів вартий! Га? Що скажеш, Перро?
Той кивнув. Бак побив рекорд, і запряжка день за днем долала відстань.
Дорога була чудовою, добре втоптана і тверда, більше не падав сніг, з яким би довелося боротися. Погода стояла не дуже холодна. Температура знизилася до п’ятдесяти градусів і залишалася на цьому рівні протягом усієї поїздки. Чоловіки керували запряжкою по черзі, а собак тримали у постійному русі, але з нечастими зупинками.
Тридцятимильна Річка була порівняно добре вкрита кригою, тож упродовж одного дня вони здолали зворотний шлях, який раніше зайняв у них десять днів. За день зробили шістдесятимильний кидок від підніжжя озера Ле-Барж до порогів Вайт-Горс-Репідс. Через Марш, Тегіш та Беннетт (сімдесят миль озер) пролетіли так швидко, що той, чия черга була їхати, а не поганяти, ковзав за санями на буксирі, прив’язавши мотузку. І останньої ночі другого тижня вони здолали Білий Перевал та спустилися до вогнів Скагвея{15} й кораблів, що виднілися внизу.
Це був рекордний рейс. Упродовж двох тижнів вони щодня долали в середньому сорок миль. Три дні Перро і Франсуа гордо походжали головною вулицею Скагвея. Їх завалювали пропозиціями випити, тимчасом, як запряжка постійно перебувала в центрі уваги натовпу, що складався з піжонів та гонщиків на собаках. Потім трьох або чотирьох західних головорізів, які прагнули пограбувати містечко, прошили кулями, наче рукавички, і публіка зацікавилась іншими кумирами. Далі надійшли офіційні накази. Франсуа покликав Бака, обійняв і заплакав над ним. То був останній раз, коли пес бачив Франсуа та Перро. Як й інші люди, вони залишили у житті Бака хороші спогади.
Ним та його друзями став керувати якийсь метис-шотландець, і разом з дюжиною інших запряжок Бак вирушив назад, у важку подорож до того ж таки Доусона. Тепер уже не було легкої їзди та рекордного часу, лише щоденна важка праця з тяжким вантажем позаду; бо це була поштова запряжка, що везла звістки від світу до людей, які шукали золото у тіні Полюса.
Баку це не подобалося, але він добре витримував таку роботу, надихався нею, беручи приклад з Дейва та Сол-лекса, і бачив, що його товариші, незалежно від запалу, роблять свій внесок у справу. Це було одноманітне життя, що текло з машинною регулярністю. Кожен день нагадував інший. Щоранку певної години виходили кухарі, подорожні розпалювали вогнища, з’їдали сніданок. Опісля, поки одні розбирали табір, інші запрягали собак, і вони вирушали в дорогу. Зупинялися тільки за годину до настання темряви, що давала про себе знати заходом сонця. Увечері розбивали табір. Одні ставили намети, інші рубали дрова та соснові гілки для ліжок,
