Поклик пращурів - Джек Лондон
Коли дісталися Гуталінгви{10} та хорошого льоду, Бак виснажився. Решта собак були у подібному стані, але Перро штовхав їх уперед з ранку до ночі, щоб надолужити згаяний час. Першого дня вони проїхали тридцять п’ять миль до Біг-Салмона; наступного дня – ще тридцять п’ять до Літтл-Салмона; третього дня – сорок миль, що привело їх до Файв-Фінгерс{11}.
Ступні Бака не були настільки щільними і твердими, як у хаскі. Упродовж багатьох поколінь, що народилися відтоді, як його останнього дикого предка приручив мешканець печери або річкового берега, вони розм’якшилися. Увесь день він кульгав від болю і коли одного разу розбили табір, упав, наче мертвий. Хоч яким був голодним, а не зміг підійти за порцією риби, котру Франсуа довелося принести йому. Щодоби після вечері погонич пів години розтирав Бакові ступні й пожертвував верхню частину своїх мокасин, щоб зробити чотири мокасини для собаки. Це було велике полегшення, й одного ранку Бак викликав усмішку навіть на зморшкуватому обличчі Перро, коли Франсуа забув про мокасини і пес ліг на спину, зворушливо дриґаючи чотирма лапами та відмовляючись іти без взуття. Згодом його лапи звикли до дороги і зношені мокасини викинули.
Одного ранку в Пеллі, коли їх запрягали, Доллі, яка ніколи себе не проявляла, раптом сказилася. Вона сповістила про свій стан довгим, моторошним вовчим виттям, від якого у кожного собаки шерсть стала дибки, а потім стрибнула просто на Бака. Він ніколи не бачив скажених собак і не мав причин боятися сказу, але відчув страх і в паніці рвонув з місця. Стрімко помчав, а за ним, задихаючись і розкидаючи піну, бігла Доллі, відстаючи на стрибок; вона не могла наздогнати його, настільки сильним був його жах, а він не міг від неї відірватися, настільки Доллі оскаженіла. Бак пірнув у лісисті нутрощі острова, добіг до найнижчого краю, перетнув заповнену крижинами протоку і забіг на сусідній острів, потім дістався ще одного, звернув назад до головної річки й у відчаї почав переправлятися через неї. І увесь цей час, не озираючись, чув, як вона гарчить, тримаючись на відстані лише одного стрибка. За чверть милі позаду від нього почувся крик Франсуа, і пес повернувся власними слідами, все ще на стрибок попереду, задихаючись та всім серцем вірячи, що Франсуа його врятує. Погонич тримав у руці сокиру, і коли Бак пробіг мимо нього, сокира розтрощила божевільну голову Доллі.
Бак, хитаючись, підійшов до саней, виснажений, засапаний, безпомічний. Шпіц зрозумів, що це його шанс. Він стрибнув на Бака, і зуби Шпіца двічі вчепились у ворога, який не опирався, порвавши плоть до кістки. Потім хльоснув батіг Франсуа, і Бак із задоволенням побачив, як Шпіца відшмагали більше, ніж будь-кого з упряжки.
– Диявол цей Шпіц, – зауважив Перро. – Одного клятого дня він таки вб’є Бака.
– У Бака два дияволи всередині, – заперечив Франсуа. – Я за ним дивлюся і впевнений у цьому. Послухай мене: одного чортового дня він збіситься так, що пережує цього Шпіца і виплюне на сніг. Повір мені, я знаю.
Відтоді між цими псами почалася війна. Будучи лідером та визнаним господарем упряжки, Шпіц відчував, що дивний південний собака загрожує його владі. Бак був для нього дивним, бо з усіх собак з Півдня, яких Шпіц знав, жоден не поводився гідно у таборі та в дорозі. Усі вони були занадто зніжені й гинули від важкої праці, морозу та голоду. Бак виявився винятком. Він єдиний витримав і досягнув успіху, зрівнявшись із хаскі у силі, жорстокості й хитрості. Крім того, Бак був майстерним собакою, а те, що кийок чоловіка у червоному светрі вибив з нього усю сліпу відвагу та необережність, залишивши тільки бажання влади, зробило його небезпечним. Він був, насамперед, хитрим і міг з первісною терплячістю чекати слушного моменту.
Між ними неминуче мала статися сутичка через владу. Бак хотів цього. Він прагнув цього тому, що то була його природа, тому, що його міцно тримала ця безіменна, незбагненна гордість, яка змушує собак важко працювати до останнього подиху, спокушає весело помирати у запряжці й розриває їхні серця, коли вони виходять із неї. Це був запал Дейва, стернового собаки, Сол-лекса, який тягнув з усіх сил; гордість, що охоплювала їх, коли вони вирушали в дорогу, перетворюючись із невдоволених та похмурих звірюк на вкрай напружених, енергійних й амбітних істот; гордість, що пришпорювала їх увесь день і залишала увечері, дозволяючи їм повертатися до похмурого неспокою та невдоволення. То була гордість, що підтримувала Шпіца і змушувала його бити їздових собак, які робили помилки й вислизали з посторонків або ховалися під час запрягання вранці. Цей самий запал змушував Шпіца боятися Бака як можливого лідера. І той самий запал відчував Бак.
Владу свого суперника він ставив під загрозу відкрито. Бак ставав між ним та собаками, які ухилялися від роботи та яких він мав карати. І робив це свідомо. Одної ночі трапився сильний снігопад, і вранці Пайк, симулянт, не з’явився. Він надійно сховався у кубельці під снігом. Франсуа кликав його і шукав, але марно. Шпіц не тямився від гніву. Він лютував по всьому табору, принюхуючись і риючи землю в кожному можливому місці, гарчав так страшно, що Пайк почув його й затремтів у сховку.
Але коли його нарешті розкопали і Шпіц кинувся карати лінивця, Бак з такою самою люттю метнувся між ними. Це було вчинено настільки неочікувано та спритно, що Шпіц відлетів назад і не встояв на ногах. Пайк, який принижено тремтів, набрався мужності від цього відкритого бунту й кинувся на поваленого лідера. Бак, для якого чесна гра стала вже забутим правилом, так само кинувся на Шпіца. Але Франсуа, посміюючись і здійснюючи правосуддя під час інциденту, з усієї сили вперіщив Бака батогом. Це не змогло відволікти пса від поваленого суперника, і тоді у хід пішов товстий кінець батога. Напівоглушений ударом, Бак відлетів назад, і батіг ходив по ньому знову і знову, тимчасом, як Шпіц голосно знущався з Пайка.
У наступні дні, коли Доусон{12} усе бли́жчав і бли́жчав, Бак продовжував втручатися між Шпіцем та порушниками; але робив це вміло, коли поруч не було
