Я, Богдан - Загребельний Павло

Заповзявся не йти звідси, поки не оберуть короля. Проголосив про це і назвав свого кандидата. Перед цим мав дивні видіння про потребу стати не тільки за людей, але й за Бога. Легко змирився з тим, хоч душа й бунтувалася і я докоряв небесному Владиці: "Невже ти хочеш, щоб ми завжди проливали свою кров, а ти не пролив і сліз?" Може, й король потрібен мені для докорів і оскаржень? Бо ж інакше всі вони впадуть на мене, а я ще не почувався в спромозі взяти на свої плечі такий тягар незносний. Ще вчора нікому не відомий сотник з Чигирина, чоловік кондиції коли й не мізерної, то принаймні не вельми знатної — і вже вождь, дукс, герос і повелитель. Несила так легко перейти з невідомості в славу і владу. Хотілося мати й надалі тарчу99, яку б виставляв наперед себе, затуляючись од невдач, лих, загроз, поговору. Хто міг послужити такою тарчею? Король і Бог? Король лежав мертвий, Бог мав промовити до мене хіба що в Києві. Отож, я намірився здобути тут короля, а вже тоді Бога.

Вибирати, власне, не мав з кого. Міг би вважатися претендентом на престол семиградський князь Ракоці, та він вмер саме перед елекційним сеймом, а його син Жигмонт нікому ще не був знаний. Жоден з братів покійного Владислава не дорівнював йому своїми гідностями, я став за Яна Казимира тільки тому, що він бодай зовні стримувався досі і нічим не виявляв ворожнечі до мене й до козацтва, як то робив Кароль Фердінанд. Знав я королевича вельми добре, стояв він мені перед очима, ніби щойно вчора з ним бачився, — низький, дрібний, вутлий, засняділа щкіра, обличчя невродливе й простацьке, однак міну мав завжди королівську і добре презентувався, коли хотів. На противагу Каролю Фердінанду, який ще в молодості обручився на все життя з церквою, Ян Казимир намагався виробити в собі марсову натуру, служив полковником у армії австрійського імператора, був учасником Лотаринзької кампанії, коли в 1637–му Владислав одружувався з австрійською принцесою Цецілією Ренатою, Ян Казимир їздив до Відня за нареченою для свого монаршого брата.

1638 року Ян Казимир вирушив у подорож по Європі. З Відня добрався до Генуї, там сів на корабель "Діана" і поплив до Іспанії товаришем посла польського Яна Конопацького. На Іберійському півострові ждало його становисько віце — короля Португалії і адмірала іспанського флоту. Але в Тулоні й Марселі королевич надто дорго затримався, кардинал Рішельє запідозрив його в шпигунстві на користь Іспанії і звелів арештувати. Два роки просидів Ян Казимир у французьких темницях. За нього просили папа Урбан, король англійський Карл, Венеція і Генуя, тільки Фердінанд Австрійський, швагер і союзник, не ворухнув і пальцем. Аж у лютому 1640 року посольство воєводи. смоленського Криштофа Госевського добуло Яну Казимиру свободу. Король Людовік прийняв польського королевича в спальні монаршій згідно з церемоніалом для принців другого ряду. Згодом Владислав випросив для нього в папи кардинальську мантію, і Ян Казимир став ще й кардиналом.

І ось тепер екс — шпигун міжнародний, екс—єзуїт і екс — кардинал мав стати королем польським. Батько його Зигмунд Ваза ніколи не відповідав на поклони плебсу. Ян Казимир у своїй зневазі посунувся незмірно далі. "Волію дивитися на пса, ніж на поляка", — то були його слова.

Однак королів обирають не за здібності, а за походження. Полиск крові королівської важить тут, а більше нічого.

Мені й потрібен був король безвиразний, безхарактерний, щоб можна попхнути його, куди захочеш. Саме таким ввдавався мені Ян Казимир. (Може, й Виговський видався мені таким, аж я настановив його писарем генеральним, не вміючи прозирнути в його душу? Невміння таке — найтяжча й найзагрозливіша з вад, надто в чоловіка, що має високу владу в руках. Та чомусь вважається вада ця незначною, на неї не зважають, за неї не судить навіть суддя наш найсуворіший — історія. Шкода говорити!)

І все ж не я перший подав руку Яну Казимиру. Не зважив і на дивну пригоду з Немиричем, що прибився до мене під Збаражем, мовби як посланець королевича, а може, тільки щоб вивідати мої наміри. Я очікував од Яна Казимира посла справжнього, ждав його під Львовом, ждав під Замостям, і своїх послів на сейм спорядив тільки тоді, як прибув з Варшави королівський секретар, давній мій знайомець nobilis roxolanos100 Якуб Смяровський. Звався він, як і Немирич тоді, послом од "шведського короля", але був послом справжнім, бо привіз лист од Яна Казимира з корейськими печатями.

Не козак вклонявся королеві — король схиляв голову перед козаком! Таки ж недаремно виказував я нелюдське впрост терпіння в розсваволенім морі пристрастей, обурень, домагань і непослуху.

Я прикликав до Лабунків генеральних старшин і Полковників, погрів їх у своїй теплій хаті, згадавши, як то панству нині незатишно у Варшаві на елекційнім полі101 під вітром і снігом, потрактував кожного чаркою горілки з гетьманських рук, поспитав не без лукавства:

— То як будемо стрічати королівського посла — в пишноті чи неувазі?

Старшини завбачливо промовчали, озвався тільки Кривоніс:

— Роби, як знаєш, гетьмане, я ж усуваюся, бо з паном Смяровським у мене обрахунки ще з Полонного.

— У нас обрахунки з цілою Річчю Посполитою, — зауважив я.

— Та, бач, у мене тут трохи не так. В Полонному була тоді родина пана Смяровського, а хлопці мої озвіріли, бо вже ж так палило в нас панство з гармат. В душу кожному цілилися! Ну, а вже як ускочать мої Хлопці туди чи туди, то за руку ж не вхопиш. Нещастя сталося й з родиною секретаря королівського.

— Шкода, Максиме. Не знав я про це. А хотів, щоб ти зустрів посла королівського перед Лабунками та попровадив до мене. Привчати вже слід панів шляхту до нашого козацького маєстату. Тоді як? Хай стрічає пана посліа генеральний обозний Чарнота? Чи він ще не викричався? Як, Чарното?

Регіт покрив мої слова.

— Таж пан Чарнота в сідло сісти не здатен! — крикнув Головацький. — Хіба стоятиме в стременах, як останній пахолок.

— І постою для нашого гетьмана! — огризнувся Чарнота, який після свого дурного поранення досі не міг присісти. — Чого б я ото реготав? Я хоч крикливий, та зате вірний. Хочу бути другим чоловіком після гетьмана — так і кажу, бо про більше й у гадці не маю. Ти ж, гетьмане, бійся отих потайних, що низько згинаються, а голосами грають так тихо, що й павутина не зворухнеться. Нутрячки! Гнуться перед тобою в три погибелі, а очима, як татарин на здобич, — так і ріжуть! І все на булаву гетьманську! А Чарнота крикнув раз та двічі — ото й уся його вздрячка102.

— Он булава на столі, — сказав я спокійно. — Хоче хто — лиш простягни руку. Взяти — не штука. Утримати — ось клопіт.

— Гей, пане гетьмане, — махнув рукою Чарнота. — Добре твоє серце, коли такої гадки про людей. Хто б же там думав, як утримати? Думка одна: як ухопити! А вже там — що Бог дасть.

Я припинив ту розмову, нагадавши про посла, та, власне, й не маючи охоти вести її далі, бо й навіщо?

Не було для мене таємницею, що старшини гризлися між собою, готові мене в ложці води втопити, і кожному лиш булава сяяла, а що за булавою — ніхто не вмів бачити, ніхто не знав, яка вона тяжка, скільки за нею праці, дум, напруження, вичерпаності серця й мук душевних. Скупий свічки в церкві не поставить. О душі рогаті, о персть земна!

Сиділи, мовчали, пили, аж чуби їм диміли, і ніхто й не здогадувався, що бачу їх усіх наскрізь. Шкода говорити!

Смяровський прибув у супроводі сотні вершників з королівської гвардії, я вислав йому навстріч шість тисяч кінних козаків. Під звуки сурм і бубнів його провели мимо стін Замостя, і обложені, гадаючи, що принесено вість про обрання короля, висипали на стіни і стрічали пана Смяровського віватами. Перед Лабунками виїхав зустрічати посла генеральний обозний Чарнота, і він, і його почт на пишно вбраних конях, всі в дорогій зброї, в хутрах, з хоругвами, в золотім шитті й з бунчуками.

Я вітав посла у дворі своєї хати, так що міг він згодом похвалитися, мовляв, бачився з гетьманом in solemni forma103. Стріляно з гармат густо, бито в бубни, кричано вівати й славу.

— З милістю і миром приїхав я сюди, — сказав Смяровський.

Я повів його до хати. Був я тоді в скарлатнім жупані з срібними петлицями, в ферезії, підшитій найкращими соболями, із золотою шаблею при боці, — не для величання пустого все те, а для маєстату належного. Булава гетьманська лежала край столу, я скинув її на підлогу.

— Не тримаюся за сю булаву, пане Смяровський, — мовив до посла. — На першу вість про вибір Казимира відпояшу шаблю, і лук відложу, і належну покору йому віддам. Якби ж королем став не Казимир, якому я хочу служити і кров за гідність його проливати, то пішов би просто на Краків і, взявши в скарбниці корону, дав би тому, кому б знав.

Стали входити мої генеральні старшини Виговський, Чарнота, Зарудний, осавули Демко й Іванець, я називав кожного, Смяровський приглядався до них уважно, мовби шукав когось, аж я не стримався, спитав:

— Маєш когось знайомого в нас, пане Якубе?

— Ліпше й не мав би! Праву руку твою — Кривоноса. Мова у нас про нього, що він гетьман неназваний. Не дай мені його бачити, бо, хоч би мали мене на шматки розрубати, я в нього шаблю свою встромлю!

— Щось там між вас було, і він, як чоловік гречний, усунувся, — мовив я заспокійливо.

— Кажеш "щось", гетьмане? — спалахнув Смяровський. — У Полоннім жону мою й дітей Кривоніс побив, сина восьмилітнього орді продав, побрав майна мого на сорок тисяч!

— Не він же сам — то його хлопці, мабуть. Ти ж, пане Якубе, де тоді був? До Варшави від козаків утік? Сам утік, а жону з дітками покинув? Що ж то за шляхетство таке? Таж не для того ти прибув, аби ми дорікали один одному.

Смяровський передав мені лист од Яна Казимира з королівськими печатями, я звелів Виговському читати той лист, зламавши печаті власноручно.

Казимир повідомляв про запевнене своє обрання, радив козакам уступати "на звичайні місця", просив мене не йти на Варшаву і не перешкоджати елекції, обіцяв на випадок обрання повну амністію козакам і примноження вольностей.

Смяровський од себе додав, що Кароль Фердінанд зрікається боротьби за престол, вже є домовленість між братами про це, Казимир відступив братові біскупства Опольське і Раціборське і обіцяв отримати від Речі Посполитої згоду на два абатства.