Я, Богдан - Загребельний Павло

Чи я мав намір здобувати се місто? На мене хотіли справити враження під Пилявцями панове шляхта, тепер враження хотів справити я сам. Обступило моє військо Львів circum circa90, окрило всі поля і гори. Міг би взяти цей город одним приступом, але не велів того робити. Послав полковника з шляхтичів Головацького, який передав нам недавно Острог, з листом до городян, обіцяючи їм мир і злагоду і радячи відчинити брами своїм братам єдинокровним. Вишневецький хоч звіявся з міста, однак залишив комендантом старого артилериста Арцішевського, який воював і в Європі, й на антиподах, а тепер повернувся додому, щоб доблесно вмерти. Тож пан Арцішевський сказав міщанам, що не поступиться козакам, і мені була дана відповідь ухильна. Мовляв, ми не відтручуємо вашої дружньої руки, коли вона щира, та не можемо входити в спілку з Військом Запорозьким, поки не буде обраний король Речі Посполитої.

Хоч відповідь була несприятлива, душа моя грала, я звелів своєму конюшому Петру Дорошенку засідлати білого коня і з старшиною рушив в об’їзд львівських стін, і ось тут хтось стрельнув з тих стін, і куля вдарила під ноги моєму коневі.

— Гаразд, — мовив я. — Коли так, то полякайте трохи львівських міщухів, товариші—браття!

Я став за милю від Львова в Лісеницях, а полки козацькі злегка натиснули на місто. Одні на Гончарній вулиці коло кармелітів, другі на Галицьку браму, треті на бернардинів. Можна було б узяти город в один приступ, та я відкликав полки і послав під мури міські трубача, який лишив на списі лист з умовами почесної здачі. Я не дозволив війську нищити передмість, узяв під опіку водоводи, стримував орду від приступів. То й що ж? Бернардини стали розпускати чутки, ніби козаків стримало видіння в хмарах святого Яна з Дуклі (мовби ми не мали власних святих!), тоді вислано з міста найманих підпалювачів, які в одну ніч з четверга на п’ятницю запалили всі передмістя. Зроблено те нерозважливо й без потреби. Мовляв, щоб не дати притулку козакам, які вривалися в незахищені доми й храми, лили священикам на плечі горілку, підпалювали, вимагали скарбів. Писатиме згодом про те міський голова Зебринович, харчуючись чутками, геть забувши про те, що той, хто бере до рук перо, має слугувати правді, а не марним пересудам і чорним наклепам.

Хотіли спалити козаків, а спалили своє добре ім’я. Скільки зрозпачених, нещасних людей, скільки смертей, убозтва! Стогони, зойки, жах. Чорні птиці металися над пожарищами, мов чорний попіл пекельний. Тільки дощ згасив те, що не догоріло, люди ж металися то до козаків, то до міста, не було їм ніде притулку, рятувалися в церквах, у монастирях, так набилося повно і до отців бернардинів, і ті влаштували трапезу для нещасних. Католики саме справляли піст, у православних він мав бути згодом. Тож бернардини поставили два столи — один з скоромним, другий з пісним. Хто русин, хай їсть м’ясо, хто католик — для нього трапеза з рибою та олією. Тоді стали викликати русинів по одному ніби для якоїсь розмови. У дворі монастирському був глибокий колодязь, званий бердиш. Монах підводив туди чоловіка й казав йому: "Глянь у бердиш, русине". Той нахиляв голову, а бернардин, що стояв з другого боку колодязя, рубав його по шиї. Тіло вкидали в колодязь і кликали наступного. Нарешті ті, що за столом, схаменулися, хтось підглядів, що коїться біля колодязя, всі кинулися геть, перебралися через стіну, прискочили в козацький табір, сказано було про сю подію мені, і я в страшному гніві готов був спалити все місто. Та згодом опам’ятався і послав попередити всіх православних, щоб ховалися в своїх церквах, а не в католицьких. Кривоносові ж, який стояв перед Високим замком і рвався здобути його, сказав, що може тепер се зробити. Кривоніс вигнав з Високого замку нікчемну залогу, яка там зоставалася, встановив гармати, і тепер козаки могли б курей на міському ринку стріляти, та я велів гарматам мовчати або ж пострілювати тільки для пам’яті, бо у Львові одне вікно дорожче якого — небудь іншого українського міста.

Я спорядив отця Федора з листом до львівського магістрату, вимагаючи окупу в двісті тисяч червінців для вдоволення орди, яка прийшла з калгою — султаном, Тугай — беєм і Пін — агою. В городі вже не було грошей, всі забрав Вишневецький з своїми пилявцівськими втікачами, ледве налічили 16 тисяч золотих. Отоді просити за Львів прибув до Лісениць мій колишній навчитель риторики з єзуїтської колегії отець Андрей Мокрський.

Дивно, як вік зрівнює людей! Тоді, багато літ тому, для нас, недорослих, отець Мокрський видавався мало не старим, а тепер виходило, що мало не дорівнюється мені віком. Чи то вже отці—єзуїти заволоділи й таємницею молодості, як заволодівали вони всіма таємницями душ і світу? Коли вісім років тому випустили вони до століття свого ордену книгу "Картини першого віку Товариства Ісусового", то взяли до неї гаслом слова Ісайї: "Царі й цариці лицем до землі будуть кланятись тобі. Ти будеш насичуватися молоком народу і груди царські смоктати будеш. І народ твій навіки успадкує землю".

Про отця Мокрського мав я спогади не найгірші. Ясна річ, він примушував тоді нас учити тексти Квінтіліана і Августина, однак знаючи, що нудьгою сердець не завоюєш, знайомив з великими язичниками: Цицероном, Горацієм, Сенекою, навіть з Овідієм. Мабуть, за ці роки Мокрський став уже професором чотирьох обітниць (тоді ще був лиш духовним коад’ютором), бо ж члени ордену твердо дотримувалися свого девізу "Amplius! Amplius!" — "Далі! Далі!" За своїми учнями вони стежили все життя, раділи за них навіть тоді, коли не вдавалося навернути в свою віру, бо ж однаково вважали, що сума успіхів у світі величина стала, отож покористатися з них можуть тільки мудрі й спритні, а себе залічували до наймудріших.

— Що ж, отче, — після повітань з своїм давнім навчителем мовив я до Мокрського, — хоч і виприснув я з — під опіки вашого товариства, та, бач, справдив сподівання, які покладалися на нас, новіціїв. Маю найвищу владу! А до влади ж єзуїти рвуться більше, ніж до багатства, і незмірно більше, ніж до знання. Хоч вам я завдячую саме знаннями.

— Сину мій, — прикрив очі повіками Мокрський. — Найбільша влада — в свободі. А хіба ти нею володієш? Вся в руках черні, що бушує, як море, а ти лиш утлий човник на розбурханих хвилях. Хіба, коли б мав справжню владу, став би так утискувати нещасне місто наше?

— Свобода — це право сміливо ставити запитання, як Іов! — вигукнув я. — Таємниця свободи не в Божій мовчазній всемогутності, а в людському крику незгоди. Народ подає голос, а я — його уста, В народі виникають потреби — я їх називаю. Чи це вже так зле? Хіба не узгоджується з прийнятим у вас терміном gratia safficiens — достатня благодать?

Отець Мокрський несподівано заплакав. Цей високий, суворий чоловік, що, здавалося мені, в сухих очах своїх ніколи не мав і сльозини, плакав одверто, невміло, мовби по — дитячому, аж мені зашпигало в носі, і я взявся заспокоювати старого.

Він став розповідати про бідування Львова. Про те, як обідрав Вишневецький вірменів і євреїв, витягуючи гріш ab intimus, просто кажучи з — під душі, як збирали срібло й золото з церков і монастирів, як перебивали на гроші безцінні чаші сакральні, дарохранительниці, оклади книг. Як діти, осиротілі в час пожежі, і всі оті нещасні погорільці частково per inopiam victus91, частково від холоду і негоди на вулицях вмирали і по сей день вмирають.

Я теж плакав, слухаючи отця Мокрського, однак відав гаразд вельми, що ні мій приятель Тугай — бей, ні мої старшини не відступлять звідси, поки не отримають те, що хочуть.

— Не вмію запомогти вам, отче, — сказав Мокрському. — Дам тобі універсал охоронний, хай пришле місто до мене депутацію для переговорів, а я покличу старшин своїх на раду. Що з того буде — ніхто не зможе сказати.

Отець Мокрський завів ще раз мову про церкви й вівтарі, та я не дав йому докінчити. Сльози мої вже висохли, в душі пекло, стала перед очима вся земля наша.

— Не докоряй мені вівтарями, отче, — попросив я Мокрського. — Багато хто мені докоряє нині, а я стою безборонний і приступний для слів всіляких. Пан сенатор Кисіль писав мені нещодавно під Пилявці: "Невже для тебе немає на небесах всевидящого Бога? Чим винна ойчизна, яка тебе виховала? Чим винні доми й вівтарі того Бога, який дав тобі життя?"

А я хотів спитати і пана Киселя, і всіх інших, хто мене тепер звинувачує в гріхах. Де ж були ви всі, коли мордовано мій народ? Чом не згадували тоді про доми і вівтарі?

28

В тій самій простій селянській хаті, що стояв я в ній під Львовом, була в мене безсонна ніч, одна з багатьох таких ночей, коли я замкнувся від усіх, сів на лавку, підперши двері спиною, співав, приграючи собі на кобзі, Думи давні й мною складені, а тоді якось зачепився за слова:

А котрий чоловік отцеву й матчину молитву чтить — поважає,

Того отцева — матчина молитва зо дна моря винімає.

Де те море тепер? Віддалявся од нього більше й більше, роками й відстанями, — чи й забачу ще колись, чи заграє воно мені крутою хвилею.

Та зачепився думкою розтривожено не за море, а за оті слова про молитву отцеву — матчину.

Віра народна.

Отець Федір, коли повернувся з міста, то сказав:

— Помисли, гетьмане, чом не отворили тобі брами єдиновірці. Православних там більше, ніж схизматиків латинських, отже ж, переважили не вони. Чом би то?

— А ти що скажеш, отче? — спитав я його.

— Сказав уже, а ти помисли. Прийшов під Львів, стоїш, і брам тобі не отворяють. А Київ одчинив би всі ворота, таж ти його обминаєш.

Думати припадало гетьману. Привілей, обов’язок і кара. Львов не всякому здоров. Не всякому. Не помогли мої запевнення. Город не відкрив мені брам, душі теж не відкрив. Біг до мене люд звідусюди, з усієї України, з Білорусі, з Дону і від московських воєвод, бігло так багато, аж треба було щоразу перекроювати полки, побільшувати їх число, наставляти нових та нових полковників, вже й не знав їх усіх у лице, чув самі наймення. У Львові вже не біг до мене люд. Стояв я на межі світу католицького і православного, і вже не досить тут було того, з чим ішов досі. З одною правдою навпростець не підеш. Козацьке безбожество помогло мені очистити Україну від шляхти, і я гадав, що в тім найперше поміг мені розум народу, до якого я звертав свої слова.