Я, Богдан - Загребельний Павло

— Добре слово ліпше м’якого пирога.

То їхали цілі дні пустелею безлюдною або ж натрапляли на вмираючих з голоду, на попалені хутори, горілий ліс на цілі милі довкруж, чорні попелища, жах. Побачив на дорозі при кінськім стервиську. дитя чотирирічне і пса при нім, хтось кинув його тут не знати й коли, було мовби здорове, нічого не боялося і в тім стерві, де пес шарпав, греблося й собі, та коли дали йому теплої полевки пивної, одразу вмерло, бо вже не їло, мабуть, тиждень або й більше і було опухле, а мені видалося здорове.

Збожеволілі од горя жінки стрічали мене на околицях лісових сіл, заступали дорогу, кидали слова не м’які — твердіші за камінь:

— То оце ти, гетьмане великий?

— А де ж наші діти? Де мужі наші?

— Хай би під тобою земля запалася!

Джури хапалися за шаблі, я давав знак не чіпати вдког го. Людям треба дати вишумітися, викричати мені в лице свої муки, ненависть, впокорення й почуття вини, яке несуть з собою ще з дитинства і радо передають його тому, хто зможе взяти на свої рамена. Тільки тоді можуть мене слухати, чути, розуміти.

Суворо й тяжко на сім світі, немає місця навіть для людини, не те що для справ остаточних.

Я плакав од горя, пив і знову плакав, а тоді їхав далі й знов бачив те саме або й гірше і слухав слова образливі й несправедливі, та ось з лісових нетрів виповзав обідраний смолокур, подивовано протирав очі, сміявся, бачачи козаків, випивав піднесену кварту, вигукував:

— Воля ж яка! Пана не побачиш од моря аж до Києва. Ніякий біс тобі не вказує, що хоч, те й роби!

— Чи ти хоч знаєш, де той Київ? — питав його Демко.

— А хто б же й знав, як не я! У нас тут будник оден був, то ходив аж у Киюв.

— Покажеш дорогу?

— Та що показувати? За оболонню повернеш на бір, доїдеш до коронастої сосни, держись бором аж до підчухраної сосни, а там виїдеш через мохи й березняк, так і ступай весь час чорнолісом попід ольхами На верболіз і по гатці. Як доїдеш до річки, держись проти води, бо загрузнеш, а там на звоз та знов верболозом і гаткою держи прямо на розсохувату сосну, а далі майдан і все пісками та пісками.

— І так до Києва?

— До Киюва ж.

Старшини мої пишалися в дорогих хутрах, вигравали на баских конях, а я знов надягнув усе темне й непоказне, хоч упізнавали мене люди й так, упізнавали, не так для повітань, як для прокльонів, і я їхав безкінечними зимовими дорогами, мов той Велізарій у лахмітті жебрака, і перед очима в мене стояли мої перемоги й недоля людська, чубаті голови козацькі і всі, що служили Богу й вітчизні — гусарія, панове шляхта, чужоземні найманці, в Смішних плюдрах, хлопи в серм’ягах, баби в товстих хустках, гетьмани коронні й польові, кунтуші, делії, паси слуцькі, покинуті при втечі карети з срібною заставою і труни з героями. Fiat voluntas tua104.

Іноді стрічалися покалічені Вишневецьким люди, що чудом якимсь вижили. Відрубані права рука і ліва нога. Перехрещені. Вельможний катюга хотів, може, так перехрестити весь народ наш? А тепер пише, що зостається невідмінно при своїм афекті до Війська Запорозького. Кровопрагнитель! Мало йому покатоличенім й унії, він ще клав свій кривавий хрест на людей. Не міг добратися дегдущі, то знущався хоч над тілом. Коли прийняв католицтво, двадцятилітнім будучи, у тисяча шістсот тридцять другому році, то всі листи з Лубен навіть у православні монастирі відсилав тільки польською мовою. А тим часом сам король слав на Україну листи тільки мовою руською. Ось тобі й нобіліс роксоляніс наші!

Проїздили маєтності пана Киселя. Отець Федір допитувався в посполитих, чи не переслідується тут грецька віра, чи оберігає її чистоту пан сенатор.

— Та де, отче! — чухали потилиці дядьки. — Сам же пан сенатор донедавна був уніатом, а вийшов з уніатства — то ж однаково тут вони так і пасуться. Попи ваші, мовляв, грецької віри заволоки, люди темні, п’яниці. А що мені по тому, як піп непитущий? З ним ні поговорити, ніщо. А пан сенатор як? Уфундував, правда, православний кляштор у себе в Низкиничах, а тоді мерщій дав фундуш і на католицький костел в Свойчеві. Двом Богам служить, а нам хоч пропадай…

Сумне видовище, сумна дорога, сумні голоси. Які ж малоприступні для добра і самі собою побуджувані до зла панували тут! І тепер кривди від них падали щоразу на мене, хто виступив проти всіх тих кривд. Яка несправедливість! Та треба вміти вловити голос не одного чоловіка (бо він кінечний), а голос буття, над яким вічна зміна часів і непорушність вічності: Я прислухаюся до всіх слів людських і до всіх думок світу про мене — тільки тоді я безкінечний, вічно живий, незавершений і вільний, і в цьому чудо і одкровення.

Може, й до Києва я прагнув, щоб зачерпнути вічності у цього вічного города?

Увечері 23 грудня зблизився мій поїзд до Києва Волинським шляхом од Білгородки. В тисячу коней виїхав сам патріарх єрусалимський Паїсій з міста мені навстріч разом з митрополитом Косовим. Вітав мене пишною промовою, величав пресвітлим володарем — іллюстріссімус прінцепс, дав місце в своїх санях по праву руку від себе. Весь Київ вийшов за місто, щоб зустріти гетьмана свого в полі. Академія приймала ораціями й акламаціями, привітними мовами й кантами, називаючи мене Мойсеєм, спасителем, збавителем і визволителем народу руського, Богом даним, тому й Богданом названим. Коли зблизилися до замку, бито з усіх гармат на віват, їм відповідали гармати менші з долішнього міста. Козаки заплакали, побачивши красу церков київських, доли й пагорби священні, пишноту й руїну славного міста князів наших давніх.

І я теж плакав, і суму в душі було більше, ніж радості.

На учті в архімандрита печерського Йосипа Тризни дано мені перше місце серед духовних. Тризна виголосив доволі довгу промову, яку годі й згадати всю, хіба що навести самий кінець.

"Что єсть человек, яко помниши его! — р?че пророк ко Небесному Царю. Аз же, недостойнейши и скотом Вифлеемским уподобитися не дерзаяй, что есмь, яко ваше гетьманское пресв?тлое величество помниши мя! Сам Царь Небесный память сотворил есть чудес своих пищу дал есть болящим его, не забы об?д послати Даниилу, сутцу в рове. А ваше гетьманское пресв?тлое величество не забы мя во смирении и недостоинстве моем. И что воздам! Разве чашу спасения у престолу Господня, молитвуя доживотие за ваше гетьманское пресвтлое величество, прииму и имя Господне призову, да той сам, хл?б животный, купно же и лоза истинная, укрепляет и увеселяет ваше гетьманское пресв?тлое величество при мири на земли и благоволении вс?х в?рно повинующихся, заздравствующаго в долготу дний и насыщающего славою своею все православное свое земное царство, потом же и в славе во вышних блажен, иже сн?сть об?д во царствии Божии. Сие воздаяние да получищи!"

Я відповів Тризні такою мовою:

— Віддаю шану й низько вклоняюся всім вам, хранителям сього втечища духу народу нашого, які здоблять дух сей і примножують всіляко на славу, могуття й безсмертя. Без духу влада не існує, а який він у землі моїй споконвіку? Ще від князів київських — отці чесні сих монастирів і храмів, в руках у яких літописи, патерики, переписування й тлумачення книг, житія, історія сама. В кого в руках історія писана, той володіє також історією живою. Слово — доля народу. Народ без слова свого — попихач, чужий наймит, заволока темний. Хто махнув мечем, хто заскородив землю, хто зрубав деревину, хто поставив дім, хто смачно з’їв і ошатно зодягнувся — хай будуть вони, та не їм вклоняємося перше, а тим безіменним, хто беріг слово, ховав його від ворогів, піднімав з бруду, очищав од пилу, вигранював, збагачував, як золоту руду, кував, як мечі, тулив до серця, як дитину. Уніати докоряють нам, що попи православні темні, що церкви наші дерев’яні, обідрані, без ікон, без органів, без Палестріни. Та в нас є Київ і є Москва. Ми навчимо священиків своїх, збудуємо церкви розкішніші за їхні, з’явиться в ще музика, і великі композитори й поети з’являться, і школи будуть по всій землі. О Боже, не доживу до того! Хіба доживеш до всього великого, що може зробити народ! І хіба ж зі мною зійдуть у могилу всі надії мого народу, його будущина й доля?

Від "лоз істинних" разом з отцями вкусили славно, тоді відвезено мене в санях архімандритових аж до замку, де приділено мені дім воєводський, бо пан воєвода київський Тищкевич звіявся геть з своїм приятелем Вишневецьким і ґрасували влітку на Поділлі, поки й не довелося врізати поли з — під Пилявців. Полишив пан Тищкевич льохи, повні мальвазії, вина угорського, горілок всіляких, медів стояних. Демко носив мені куштувати, війт київський припрошував оглянути замок і весь Київ, я ходив, дивився, за мною сунули натовпи, кричали "слава" і "віват", з високих замкових стін видно було замерзлий Дніпро і в морозяній імлі вгадувалася між темними борами Десна, світ одкривався з київської гори такий широкий і далекий, що серце заходилося від власної малості й самотності, сум на мене найшов страшний, аж я два дні не показувався з своїх покоїв, пробував вин пана Тишкевича, пригравав собі на кобзі своїй старенькій, співав своїх дум то сумних, то веселих:

А із низу хмара сягала,

Що воронів ключа налітала,

По Вкраїні тумани клала,

А Україна сумувала,

Ой вона ж тоді сумувала —

Свого гетьмана оплакала.

Тоді буйні вітри завивали:

— Де ж ви нашого гетьмана сподівали?

Тоді кречети налітали:

— Де ж ви нашого гетьмана жалкували?

Тоді орли загомоніли:

— Де ж ви нашого гетьмана схоронили?

Тоді жайворонки повилися:

— Де ж ви з нашим гетьманом простилися?

* * *

Ой мати, козак у хаті,

Пустує, жартує, не дає спати!

— Гей, Доню, доню, не будь дурною.

Бий його, голубко, хоч кочергою.

— Боюся, мати, щоб не плакати.

Ой звели ж, матінко, поцілувати!

Тоді пішов до замкової церкви святого Миколая, довго лежав перед образами, плакав і молився, тяжко мені було, і гнівався не знати й на кого, мабуть передовсім на самого себе.

Чом так пізно приїхав до Києва? І чому зробив столицею своєю Чигирин, а не Київ? Колись король Баторій зіпхнув козаків у сільце Трахтемирівське, назвавши його їхньою столицею. Зроблено те було силоміць, а я добровільно обмежився Чигирином. Ніхто не міг того витлумачити, боялися питати мене, а коли б і спитали, то що б я відповів? Україна без Києва? Україна з самим тільки Чигирином? Чи не безглуздя?

Чом сів я в Чигирині? Родове гніздо? Але що рід, коли йдеться про цілу землю? Треба б конче в Київ.