Я, Богдан - Загребельний Павло

Стояв, мов докір моїм учинкам нерозумним. А що ж розумне? Чи тільки те, що вважає мій писар генеральний? І я мав не відпускати того пройдисвіта з пустими руками, а мерщій вручити йому свої універсали гетьманські на підтримку елекцїї Яна Казимира? Тоді хто ж обере короля — гетьман Війська Запорозького чи пан Немирич та пан Виговський? Коли вже я надумав, то споряджу на сейм своє посольство козацьке та й звелю: чиніть так, а не отак — та й по всьому. Чи, може, хотів би спрямовувати руку гетьманську, пане писарю? Закороткі руки Бог тобі дав!

Рвалося все це з мене, та я гамував ті слова в собі, тільки важко поглянув на Виговського, а пан Іван мовби знітився, і засовався на своїм стільці, і навіть засоромився на своє натренство. Коли б же вмів я прозирати будущину не тільки всього народу, а й кождого, передовсім усіх тих, ким оточував себе, в кому хотів мати опертя! Побачив би я тоді, як над могилою моєю пан Виговський видере булаву з рук мого сина нещасного, а тоді, розмахуючи булавою, понищить усе найсвятіше, зроблене мною, оббреше мене і мій народ, примилившись до старшини продажної обіцянками нобілітації всіх у шляхетство, спробує відірвати Україну від Росії, а його вчений радця пан Немирич, пускаючи в хід своє красномовство аріанське, вимальовуватиме перед зодягненими в свитки посполитими райські видива свобод умислових, університетів, гімназій, друкарень, нічого не пошкодує, аби тільки вернутися з пісних поліських земель на жирну полтавську чорноземлю. Чом не прислухався я до слів простосердного, але мудрого Мартина Пушкаря, полковника полтавського, який уже в Чигирині мовив про Виговського: "Побачите, що з тої іскри за вогонь вознітиться!"

Чому ж те, що ми народжуєм, нас з’їдає? Як самиця павука, що починає жерти самця, щойно він береться її запліднювати, і жорстока ся любов неминуче кінчається смертю того, хто кладе початок новому життю. Вгніздившись, мов жирні воші на багатому ковнірі, всі оті, народжені мною, виговські з’їдають мене, жеруть, мов гусінь серед зеленого листя, мов шашіль, що забрався в дубовий креденс, мов хробак, який розкошує в тілі вбитого героя, — ненажерливі, захланні, суцільні роти, горлянки, бездонні провалля невситимості.

Виходило, що я оточував себе негідниками і всіляко відтручував народ, який мене возвеличив. Чи вже воно так ведеться споконвіку, що народ завжди жертва зради? Споконвіку пишуться закони, які передбачають найжорстокіші кари зрадникам, але карають не тих, що треба. Головні зрадники сидять у палацах і спихають гнів усезагальний на малих, часто нещасних людей, що опинилися в безвиході. Зграя посіпак. Зграя…

— Поклич пана Тетерю, — сказав я Виговському втомлено.

Може, хоч цей не буде отим хробаком! Бо й не схожий нічим на виговських і немиричів, високий, вродливий, брови врозліт, як у мене, очі ясні, постава горда. Кинувся до мене, ледве стримуючи схлип:

— Батьку!

І я пустив сльозу, обіймаючи свого хрещеника, якого вже давно не бачив.

— Де ж це ти обрітався, любий хрещенику мій!

— Дивився, як казав колись ще Горацій, quid velit et possit rerum concordia discors88, — мовив Тетеря.

— Хвала, хрещенику, — всадовлюючи його до столу і наливаючи доброго сікеру89 козацького, мовив я. — Не марнував часу, вхопив дещо з сього світу, скупого й неподільчивого. Стратив тебе з ока давно вже, тепер тішуся, що здоров єси, та ще й у добрих гуморах, як бачу.

Тетеря похвалив сікер (і це мені вельми припало до смаку, бо не прималювався мерщій до гетьмана), розгладив вуса свого молодого, але досить густого й пещеного, став розповідати про свої літа навчань і мандрів великих, що навіть я міг би позаздрити, аби був молодший. Навчався в Мінську в уніата Суші, який згодом став холмським біскупом. Учився добре, бо мав міцну пам’ять, а вже ж од отців—єзуїтів ведеться, мовляв, знаю стільки, скільки пам’ятаю. Пан гетьман мав науку в єзуїтів, то знає, як се вони притискують у пам’яті, прагнучи всіх своїх виучеників зробити, може, й філософами.

— З мене, мабуть, не зробили філософа, хрещенику, — сказав я йому. — Бо й що таке філософ? Як каже Платон у п’ятій книзі "Держави", філософи це ті, які люблять те, що знають. А є ще філодокси, які люблять те, про що мають свою думку. Я звик мати думку про те й про се, отож називаю себе філодоксом.

Ну, то гаразд. Як ученик з камінною пам’ятно, він, Тетеря, від Якова Суші перейшов на подальше навчання до Пражмова, маєтності впливових панів Пражмовських на Мазовші. Рекомендував його до них родак їхній, воєвода мінський Гедеон Раєцький. В Пражмові заприятелював з Миколаєм Пражмовсышм, своїм однолітком; коли той мав їхати до Риму для своєї освіти, то взяв і Тетерю. Там близько зазнайомилися з королевичем Яном Казимиром.

— Може, й ти посланий до мене від королевича? — подивувався я.

— Та де, пане гетьмане! Мене відправлено з Риму вже он коди. Нікого й не бачив з своїх покровителів. Був регентом канцелярії гродського суду у Володимирі—Волинському, тоді перейшов на службу до брацлавського каштеляна Габрієля Стемпковського в Луцьку і став аєнтом рукодайним у його справах. Тепер забрав усі папери Стемпковського й прибіг сюди, бо ті папери можуть знадобитися для вилічення кривд шляхетству.

— Ах, мій хрещенику, — сказав я йому. — Що ті твої папери? Маємо їх цілі пуздра. Гарби могли б ними наповнити, чи в паперах наші кривди? В душах наших. Добре, що прийшов до мене. Зостанешся з нами, чи як? Не тягне тебе до твоїх рукодайних?

— Чого б же біг, батьку?

Розчулився я тоді, мов перед рідним сином, взяв Тетерю, пригрів коло самого серця, як і Виговського, а вийшло Що? Шкода говорити! Може, й тоді, коли б козаки не спалили Луцька, то не прибіг би мій хрещеник до мого табору, а лишився б коло своїх панів. Хочеш думати про людей як ліпше, надто коли носив чоловіка ще до купелі церковної. А що ж виходить? Я не вельми клопотався здібними й освіченими. Здібного помічає народ і виставляє наперед себе, як Бога в хмарі супроти лих і стихій. Так було названо мене. Відтоді я вже не шукав здібних, бо треба було мені слухняних, окрім тих, кого мав. З усіх старшин лиш небагатьох мав освічених, серед них Виговського, Гладкого, Тетерю, Іванця Брюховецького. І саме з освічених згодом вийшли найзрадливіші (хоч були ж там, і такі чесні мужі, як Богун, Бурляй, Вешняк, Мужиловський, Пушкар). Виходить, освіченість ще не забезпечує порядності й вірності. Чоловік може бути й пам’ятливим, а лишатися нікчемою й плюгавцем. Якби вони зрадили мене живого, як то зробив Семко Забудський, — це ще не так було б страшно. Але вони зрадили мертвого, потоптали пам’ять і діло святе, ті ж, що топчуть пам’ять, не гідні зватися людьми. Це породження єхидни.

Система, створена генієм, мала управлятися нікчемами. Шкода говорити! Чом не був я такий мудрий, як цар Соломон, що розумів не тільки мову й мислі людські, але й голоси звірів і птахів. Щоправда, завдяки чарівному кільцю, яке мав. Але в гніві викинув те кільце, коли соловейко проспівав йому, що його зраджує дев’ятсот дев’яносто дев’ята жона. Відтоді всі шукають те кільце, а знайти ніхто не може. То хто ж осудить мене в моєму засліпленні владою?

Я взяв Тетерю, послав писарем до Виговського, згодом настановив його полковником переяславським, був він моїм послом найдовіренішим і до Царгорода, і до Москви, бо вмів сказати слово, вмів кланятися, усміхатися, а коли треба — тримати горду поставу, — посол що осел: везе те, що накладуть на нього. Я втішайся з свого хрещеника, і ніхто не міг сказати мені, як зрадить він мене по смерті. Ніхто, навіть Самійло з Орка.

Я підходив до Львова, до великого города нашої з Самійлом юності, все в мені переверталося від спогадів, і Самійло приходив до мене тоді ночами, і ми довго бесідували. "Поговоримо про десять заповідей і про розлиття крові, гетьмане", — казав він. "А може, ліпше про кобзарів і про несамовитість їхніх сердець, яка перейде в віки?" — мовив я.

Так і велися наші розмови. То він підкладав мені мою парсуну роботи невідомого козацького маляра, то якийсь лист, то вість, то рядок з думи, часом і мною самим складеної, то читали ми платонівські діалоги, які переривалися гнівними інвективами Скарги і цитатами з православних отцій, які достосовуваяи до своїх потреб слова запеклого єзуїта з таким спритом, що позаздрити міг би сам Господь Бог.

Тоді читав мені Самійло з "Катехізису" Петра Могили. "Питання: якая розниця межи власностями персональними, а тими, которії до істності належать? Отповедь: власності, которії належать до істності, значать єдиного Бога биті, єдиної натури, маєстату, вельможності. А овії зась, которії персональнії, суть в єдинім бозтві, значать трьох персон роздільность і непоміжаниє, таж іж єдної персони власность другой придаватися не может".

— Мала втіха, брате Самійле, від тих словес, — казав я йому. — А як мені бути далі?

— Ніхто не скаже тобі того. Роби, що задумав. Судитиме ж тебе вічність.

— Яка ж вона далека й неприступна, а чоловік слабий. Та й ще. Хіба не сказав колись великий поет: таємниця людської душі важливіша за всі таємниці всесвіту.

Він не зробив душу своєї Лаури великою, хіба що возвеличив своє кохання до неї. Та не завжди це згадується. А є велич, яка супроводжує людей упродовж усієї їхньої історії. Ти став на сей шлях і маєш вистояти.

Так я став під Львовом восени 1648–го.

Великий чотирикутник між гір, лісів, річок, обведений двома рядами мурів, з ровом і. валом між ними. Двоє воріт вело в город: Краківські й Галицькі, та ще в зовнішній стіні було дві хвіртки: босоцька коло волоської церкви і єзуїтська біля єзуїтів, та сама, що стеріг її колись для мене Самійло в час моїх відлучок. З півдня захищав місто своїми мурами монастир бернардинів, зі сходу — монастир босих кармелітів. На заході лежало болото малоприступне, на півночі був нижній замок. У самому городі біля півтисячі місць на кам’яний дім у три вікна, кожен той дім займало три родини. Однак найбільше мешканців було в передмістях, де налічувалося понад півтори тисячі домів, окрім монастирів, церков, винокурень, пасік, садів з віллами. Місто найбаштше в королівстві, багатше за Варшаву й Краків, багатолюдне, дивне своєю наукою, мистецтвами, ремеслами.