Музей покинутих секретів - Забужко Оксана

Його знимка, вивішена коло міліції, його "личность", яку впізнав учитель із П., один раз його бачивши півроку тому, — та знимка мусила бути недавньою, а значить, могла бути тільки тою самою — з їхньої гуртової світлини. Тою, де він "мав журу", — лице в тіні, гейби в сажі, лиш білки очей світять, як гріх: неподібний до себе, циган циганом, ніколи не видівши, грець упізнаєш, — мов захарактеризований тою тінню, що невідь-звідки взялась, як циганські чари… А інших світлин "Кия" ґебе не мало звідки взяти, за останні три роки зроблена була з нього лиш та єдина — та, котру влітку зробив їм усім "Стодоля". Звідки її взяли?..

І хто виказав у жовтні "Стодолину" криївку? Зв'язкова того не зробила. За те ґебісти прибили їй язика цвяхом до дошки. Він знав, як вони те роблять: приводять під час допиту свого лікаря, і той удає над тортурованим медичну опіку — мацає пульс, ставить градусника, може, навіть обтирає лице й змащує рани… А відтак просить, уже заспокоєного, виставити язика й сказати "А-а!". А язика, іно виставленого, вмить, підскочивши, затискають клямрами інші. Тоді можна мордувати жертву хоч і до смерти, не боячись почути від неї ні крику, ні прокльону, ні передсмертного "Слава Україні!". Все можна робити з людиною, чий язик затиснуто в клямри. Така технологія.

Ні, не все. З тілом можна, а з людиною — ні. Та дівчина нічого не сказала.

А хто сказав? Чому впала "Стодолина" криївка?..

Поклади мені руку на чоло, попросив подумки, адресуючись у той бік, де стояла Вона зі "Стодолиним" дитям у лоні. Остуди, очисть, визволи. Випусти цей яд із душі, розкажи що-небудь іще, чого я не знаю. Розкажи, як він цілує, як ти розхиляєш коліна йому назустріч і він входить у тебе мужем, і що ти при тому почуваєш, і які слова він тоді тобі каже, — я все стерплю, аби лише в тім була правда. Розкажи, щоб я не мусив підозрювати й тебе. В пам'яті промайнули, опікши болем, найщасливіші їхні години в підпіллю — коли вони гуртом співали, спів і спільна молитва — то були години нічим інакше не вимовної єдности, які прекрасні, натхненні робилися в друзів лиця, як горіли очі… "Стодоля" ніколи не співав. Не був музикальний.

Десь зі сторони, поза собою, чув цокання хронометра — свідомість, відділена од його болю, твереза, жорстока й нещадна, мов лицар у крижаних обладунках, держала над ним напоготові зеґарок, вилічуючи хвилини: ЦОК… ЦОК… ЦОК… цок…

— Вертаймося, — сказав він, із подивом слухаючи власний голос, як виходить із горла. — Час залишати криївку.

Йому здалося, ніби вона зіщулилась. Ніби він її вдарив (оповідала їм, як колись у селі при облаві її, вбрану по-сільському, вдарив у лице капітан, і вона, заки стямилась, відрухово відповіла йому тим самим, — господиня її тоді в паніці валялась у капітана в ногах, запевняючи, що її небога "зроду дурна", і ті повірили, — для них то було єдино зрозуміле пояснення, чому безборонна людина може відповісти ударом на удар). Добре, подумав він, бий тепер ти. Бий, не жалій, топчи, ненавидь мене, коли тобі від того буде легше, — то вже не має значення; колись, як лишимося живі, я все тобі виясню, а зараз нам треба рятуватись. Чорні мисливці йшли по снігу, чорні пси бігли, тягнучи їх за собою, аж гуло повіддя, чув їхнє хекання власним загривком. Тривога, що досі тліла розлитою в його тілі, як горячка, стяглась, набула кшталтів і була тепер вицілена вістрям назовні, як антена в сторону села, — а Гельця, гей дитина, зайнята своєю вавкою, нічого того не чула; які ж ті жінки часом бувають тупі.

Він зробив над собою ще одне зусилля:

— Дякую, що сказали мені.

— Я при хлопцях не хотіла того казати.

— Розумію. Але тепер ходімо до них.

— Ви мені не вірите, Адріяне?

Мав охоту зареготатися вголос. Тільки жінка могла таке спитати. Міг би повторити їй заповідь її зниклого мужа — "Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить". Міг би сказати, що якраз у її вагітність вірить, чому ні, — судячи бодай із того, як часто бігає надвір: він теж трохи читав медичної літератури, знає симптоми… Хоча ні, того все-таки не зміг би сказати, ні одній жінці не зміг би. Та й не про те вона питала.

І, замість того всього, з уст йому вихопилось:

— А кому маю вірити?..

Вийшло несподівано грубо, як у підлітка. Достоту як у підлітка з батярського передмістя, аж він спаленів — гаразд, що їй потемки того не видно! — і почув у відповідь її притамоване зітхання — прикушений на схлипові віддих полегкости, мов подув леготу, яким донесло до нього крізь хвою її запах — білявий запах її волосся, пам'ятний йому з тих часів, коли вони були на залі як Марлена Дітріх і Кларк Ґейбл: давно не мите, не ондульоване, стягнене на потилиці в масний вузол, воно тим дужче, гостріше пахло — скошеними квітами, сіном перед грозою — пахло Нею. І тут він швидко загадав: якщо тамтой не вернеться, будь моєю! Будь моєю, доки я не впаду, до останнього подиху, до останньої кулі, що на мене жде…

А вона, оживлена його щирістю, мов стрепенулась, заговоривши з новим запалом, — ведучи своєї, добиваючи до пухи:

— Михайло, то незвичайна людина, Адріяне! Ви ніхто його направду не знаєте…

Михайло, зрозумів він, — то "Стодоля". Для неї він Михайло.

— Він колись казав, що вміє все те саме, що большевики, тільки ліпше, тому завжди їх і переграє. Він не дасться їм до рук, от побачите!..

Вона завше така була, думав він, ще в Юнацтві, — завше йшла до кінця, щоб доп'ясти раз поставленої цілі. А він стояв, як штурпак, — і все те слухав.

— Ми всі годні лиш на те, аби за Україну вмирати. А він із тої породи людей, що колись її будуватимуть, як ми її здобудем.

— Може, й так, — сказав він. І подумав: а так воно, мабуть, і є. І споконвіку так було, відколи світ світом: ті, що над усе люблять свій край, — ті найперші гинуть за нього в боях. І коли вони мають щастя — не те просте вояцьке, котре досі, нівроку, мав він, а подібне до картярського щастя історичного гравця трапити в слушне місце в слушний час, так, щоб їхня кров прийшлася в масть у веденій поза ними світовій політичній розгрі, — тоді по їхній крові приходять до влади ті, хто любить уже саму владу — і вміє її вдержувати. І "Стодоля" з тих других, то правда. І більшовики так само. Якщо для вдержання влади їм знадобиться самостійна Україна, вони її будуватимуть не менш завзято, ніж будували ми в підпіллю. От же й тепер, коли Сталінові треба було перебрати в сорок четвертім охоплену партизанкою Україну з-під нашого впливу, він позволив на вкраїнські міністерства оборони й зовнішніх зносин. А коли УГВР домагалась од альянтів статусу уряду в екзилі, Сталін випередив нас, зробивши Україну членом ООН. І хай то все наразі цяцьки, формальні атрибути не існуючої в дійсності держави, — колись вони нам іще пригодяться, не одразу Київ будовано…

І ще він подумав: він би не посмів у цих умовах, живучи одним днем, мати з нею дитину. А "Стодоля" посмів. Значить, не одним днем живе — лічить на довшу скалю. І це теж у якийсь спосіб потверджувало слушність її слів.

А вона, набравши розгону, вже летіла, як ровер із гори, негодна спинитися, одержима хіттю будь-що-будь залучити його на свою сторону, зробити так, аби розділив із нею її віру в чоловіка, чиє сім'я несла в своєму лоні.

— Большевики його не вб'ють, вони його собі хочуть мати! Вони ж пропонували йому до їхньої розвідшколи, а відтак аґентом до Югославії. І навіть матеріалу на нас від нього не хотіли — аби лиш на них працював. А він їх і тоді перехитрив — натер собі долоні до сорокаградусної горячки, щоб потрапити в лікарню, а вже звідти вдалося зорганізувати втечу…

— Ов, — мовив він. — Я того не знав.

Ровер наскочив з розгону на камінь, а вона й не постерегла, як трусонуло скреготом, задеренчало насторч її мові: то "Стодоля" вже був у ґебе під арештом? (Справді, нічого про нього не знав!) Раз був — значить, мусив пройти потім перевірку в вищому звені СБ, напевно сухої нитки там на нім не лишили… Але ця думка чомусь не заспокоїла: поодинчі загнані скабки, витягувані одна по одній, — зникнення, знимка, падіння "Стодолиної" криївки, його арешт у минулому, — вже самовільно складалися докупи, виструнчувались, як у геометричній проґресії, межи ними проступав доти не завважуваний зв'язок: кожна нова обставина скреготала щораз алярмовіше, бо вбирала в себе вагу всіх попередніх, і ця нова послідовність елементів дедалі відхиляла цілість зображення вбік від того образу, що бачився Гельці… Я мушу написати звіт до Проводу, зрозумів він. Отак і написати, все як є. І мов частина тягаря зсунулася від того з пліч, стало легше, — завжди легше, коли мусить рішати хтось інший, не ти. Він нетерпляче ворухнувся, по щоці мокро тернула кігтиками ялинова лапа, — він знов був на своєму місці, знав, що має робити.

— Щось іще, пані Гелю?..

— Не кажіть мені "пані", Адріяне. Дуже вас прошу.

— Перепрошую, не хотів вас образити.

— Бо то так звучить, ніби ви мене не берете поважно.

А це ж тільки початок, подумав він. А далі буде ще гірше, — якщо тільки буде далі.

— Пробачте, — повторив іще раз. — А тепер прошу йти вперед, я замету сліди.

— Дайте я те зроблю.

— Але з вас і впертюх!..

— Ну от, — засміялась вона, мов розбризкавши світло в темряві, — так уже ліпше!.. Далеко ліпше, ніж "пані". А я хотіла ще зійти собі цюнцю до потоку…

— Я на вас почекаю, — мовив він, збентежений такою несподіваною інтимністю, на яку між ними раніше не заходило: справді, таж вона вагітна! Пригадав собі рисунок у якійсь грубій анатомічній книжці: півкругла копула, повна нутрощів, заворожливе й відразне заразом жіноче черево, в якому матиця, овальний акваріум із головатим у ньому молюском, тисне згори на сечовий міхур… Він спробував уявити, як то тисне, пересмикнувсь, наче мокру жабу відчув у штанях, — і вперше здав собі справу, що її стан означав для неї щось цілком іншого, ніж для нього, — що цілий цей час її тіло знало щось, чого ніколи не знатиме він, навіть якби завчив напам'ять усі книжки на світі, — і те щось існувало поза логікою їхньої боротьби, цілковито на неї не вважаючи, начеб походило з іншої планети. І так буде завжди, вразився він, наслухаючи, як вона важко (а таки важко, змінився ритм ступи!), як ведмедиця, спускається по каменях, приміряючись, куди ставити ногу (а та, що була на сьомім місяці, — як пересувалась вона?..) — шурх, шурх, шурх, — потім на коротку хвилю запала тиша, а тоді він розрізнив поверх рівномірного жебоніння "теплиці" (слух мав наставлений, наче в радіоприймачі, на граничну потужність!), звук голоснішого, самочинного й якогось навдивовижу веселого дзюрчання, — і цей звук зненацька здушив його за горло напливом нестерпної, всерозтопляючої, звіриної ніжности, — і одночасно, темним супроводом, наче гулом незамерзаючого потоку в басах під скрипкове соло, він із жахом упритомнив собі, як напинаються йому м'язи внизу живота, — тіло, обудившись, згадало ту, другу втрачену, забухало молотами в скронях, заволало кожною клітиною, вертаючи собі невситиму розкіш тої весняної ночі, рідну піддатність вогкої плоті, як напучнявілої соками землі, вогняний контур у тьмі в мить найвищої розкоші, мовби й не було цих семи місяців, — він уже не тямив облич, вони йому змішалися: ледве видна пляма Гельціного в ялиновім притемку, закинуте до місяця біле, як кружок овечого сиру, лице "Рахелі" з закушеною губою, — він був сліпий, він просто прагнув обняти Жінку, вагітну жінку з круглим тугим животом.