Музей покинутих секретів - Забужко Оксана
"Капкан" — слово впало в голову й лежить там, як камінь серед потоку, розбите на два склади, два удари татарським келепом, кап-кан, — але ти маєш щастя, чоловіче!.. Дякую Тобі, Боже Всевишній, — за три і півповерха од засідки, за дві хвилині до фатального стуку в двері, три-один-три, "Чи маєте на продаж анґліки?" — ох і впав би-с, як сливка в компот… Дай Боже здоров'я тому майорові — і що йому таке зробилося? Дівчат наших, траплялося, москалі в такий спосіб часом рятували, попереджаючи, — але хлопа?! Треба переказати нашим людям у міліції, хай справдять, що за майор такий тут у них завівся… "Их ночью арестовали", — кого, скільки їх було? Чи й той, до кого він ішов, був межи ними? Чи встиг застрілитись, чи забрали живого? Не дочекався на друга "Кия", інші, бач, гості випередили, непрохані, — ех, коби ж хоч учора, коби на день раніше прийшов зв'язок!.. Адріян ледь не застогнав, зціпивши зуби, аж стара рана занила в грудях: ніби то його самого, непритомного, тягли і вкидали, як лантуха, в "чорний воронок"… "Чорний во-рон, што ж ти вйос-ся над має-єю га-ла-вой", — так співав їм при ватрі, тоскно, мов жили на колодязну корбу накручував, друг "Лісовий", колишній капітан Красної армії Андрій Злобін, який поліг у Карпатах і якому він завдячує своїми паперами (лиш "Андрія" виправили на "Антона", але то вже була забавка порівняно до того, скільки коштує вироблення добрих леґальних паперів!), — от він і прилетів, "чорний ворон", недурно цілу дорогу клята чорна птаха лізла на очі, — ну ні, не діждете, катюги, взяти "Кия" живого!.. Але хто, хто то був?! Не знав навіть псевда. Ранений, помирає — все, що було переказано по зв'язку. А якщо взяли живого — і виходять, поставлять у тюремній лікарні на ноги й тортуруватимуть, доки не скаже їм того, що мав сказати йому?.. З-перед носа, ах, на псю маму! — таки ж із-перед носа вихопило йому МҐБ таємницю, якої нікому в терені не мож було довірити і по яку він пішки пройшов вісімнадцять кілометрів (і стільки ж зостається назад!), — і тепер іно молити Бога в надії, що до неї не докопаються, — що таємниця згине, пропаде навіки, піде в землю разом із тим, хто її зберіг…
— Ізвіняюсь! — кинув, штовхнувши на ходу якогось чоловіка, — ближче до базару перехожих поряснішало, тримати такий самий крок, не впадаючи в око, він уже не міг, — і тут знову вгледів за собою, цим разом таки безпомильно, бо на ближчій віддалі, сірого макінтоша й капелюх із синьою опаскою, — го-го, але ти, брацє, й файтлапа, хто ж так "пасе"?! В роті все ще було сухо, але серце вже вернулося в груди, і думка працювала холодно й ясно, мов винесена за межі тіла, — іншим разом він завиграшки одірвався б од такого "хвоста", і шукай вітра в полі, але його душила невідомщена лють, що, за законом сполучених посудин, враз підскочила під горло, іно спала хвиля першого темного страху, — був усе ще в тім стані, коли тіло, як заведений механізм, діє само, як то буває вві сні, в любові і в хвилини смертельної загрози, — і, заки зважив, що чинить, і міг себе оханути, насупротив усій логіці безпеки, що веліла зараз як стій виноситися з міста, він уже демонстративно звертав у другу вулицю, — мало не зіткнувшися при тім — ізвіняюсь! — зі ще одною уфутрованою панійкою, що живо вп'ялася в нього по-жіноцькому голодним оком, — другим разом, кобіто, я нині не при грошах! — на цій вуличці, тихій і малолюдній, знав одну дуже добру браму, з рясними ґратками, достоту як у сповідальні, — а саме мав охоту когось висповідати, ох і мав!.. І байдуже, що довкола білий день, — аби тільки те одоробло, що за ним так недолуго плентається, знов не зблудило…
Він не помилився: по недовгім часі з того самого боку, звідки він ішов, зацокали квапливі кроки, — ов, то ще й має підбиті обцаси, десь-то не бояться "товариші" собі гучно ходити, а ми, коли лютувала "красная метла", мусили парадувати по лісі босоніж, аби миші не сполохати! — процокали й нерішучо стихли неподалік од темної брами, — згубив із виду, що?., ай ти, сарако, і хто ж тебе такого пустив, як теля в ліс, — ну хойцяй сюди, брацє, ще трохи ближче, сміліше, "давай-давай", як приказують твої господарі, ще й автоматами в спину помагають… Той, мовби вчувши Адріянів заклик, послухався й рушив далі, от і гаразд, що-с такий чемний, — і коли сірий макінтош, розгублено обертаючи довкола головою в пошуках лазу, яким міг щезнути його об'єкт, порівнявся з брамою, Адріян одним безшумним скоком вихопився з хвіртки, — решта була справою кількох секунд: коротке замішання, схлип нажаханого людського горла, мов стиха кавкнула птаха, але звук тут-таки й урвавсь, нічим не порушивши тишини міського поранку, — і в темній сутерені, заслоненій од вулиці, як залаштунки, рясним чавунним литвом, Адріян притискав до себе прибульця, що вмить заціпенів од упертого в поперек пістолета, й говорив йому з-за плеча, майже торкаючись губами зимної чужої щоки:
— Не руштеся. Хто ви такий?
— Я… кххх… я…
Але сафандула! Щоразу, опиняючись серед цивілів, мусив наново собі пригадувати, наскільки вони, порівняно з підпільниками, заповільнені, — ніби патефонні платівки, пущені на менше число обертів.
— Я… кххх… я, прошу пана… з П., учитель…
Пек та осина! Тільки сексота-аматора йому в цій хвилі й бракувало.
— А чого ви тут, у місті? Чого за мною стежили?
— Я тут до наросвіти приїхав… на нараду, бо наш директор серед року виїхав… Я вас пізнав… Бачив вас весною в нас у селі… на весіллю…
Це саме обличчя — тільки без капелюха, з великими лопухатими вухами — тепер чітко зринуло в пам'яті, вміщене потойбіч весільного столу: файно співав тоді цей чолов'яга! Таким криничним тенором. "Ой жаль-жаль, непомалу, любив дівчину змалу…" Адріян ослабив руку, проте не пустив; збоку це, мабуть, подобало на обійми: двійко мужчин серед дня обіймаються в сутерені; либонь, п'яні.
— То ви гадали зі мною в той спосіб привітатися, пане професоре?
— Я подумав… Там ваша знимка вивішена… Коло міліції… Я бачив нині рано… Подумав, що ви не знаєте…
Знимка? Коло міліції? "Поможіть знайти бандита"?
"Личность вроде знакомая!" — сказав йому капітан при перевірці. Он воно що. Мав охоту розсміятися вголос: це що ж виходить, його оголошено в розшук (цікаво, скільки ж винагороди за його голову положили?), — а він собі шпацірує через місто, гей фраїр по пиві, перед очима в цілого гарнізону, ще й за день до "Великої Жовтневої соціалістичної революції", коли большевики особливо пильні, — і нікому ні з губи мови, ні з носа вітру?.. Невразливий, невловимий Адріян Ортинський — мовби накритий од Матері Божої хмарою, що відводить очі ворогам…
І зараз же його вкинуло в циганський піт: забагато щастя мав на один раз! То, либонь, мусив бути той "шипр", що завдяки його запаху совєти на нього дивилися й не бачили, і ніхто з них досі не вчув у ньому чужого. Хіба що майор на сходах — майор таки мусив його пізнати, бачив його в лице близько, не до помилення…
ЦОК… цок… цок… цок…
Мав утікати — свій резерв щастя на нині вибрав дощенту, й послідки випаровувалися з денця зі швидкістю совєцького одеколону: вже чув, як плине з нього, мов жар із груби, обертаючи на рухому мішень, його власний запах — лісовий, тяжкий, звіриний дух немитого тіла…
— Дуже вам дякую, пане професоре, — одступився, пересунув назад пістолета під шинелею: тепер повірив — аґент не став би так глупо за ним волочитися, змельдував би його найближчому патрулеві, та й шлюс. — Перепрошую, що так неґречно з вами обійшовся…
— Та то не шкодить, прошу пана… Воно й на добре вийшло, а то я вже, бігме-Боже, аж упрів за вами йдучи, все не міг вигадати, як би до вас непомітно при-ступитися, — як усякий цивіль по першім переляку од діткнення зброєю, чоловік, хоч і далі говорив пошепки, зробився нараз нестримно балакучий: — А ще й учора такого страху наївся, що крий Боже: вирушили до міста фірою через ліс, а там якраз бій був, і нас москалі спинили, завдали нам на фіру двох наших ранених, із ліса, чоловіка й жінку… Бій? Поблизу П.? Цебто десь у "Гайового", на тім терені, де шпиталька?..
— Коли те було?
— Надвечір — заки доїхали, то стемніло.
— Години не знаєте?
— Точної, то ні… Не маю годинника, москалі ще тамтой рік забрали, а нового не доробився…
— Щось можете сказати про тих двох?
— Молоді обоє… Певно, подружжя… Чоловік дорогою помер. Дуже москалі з того злостилися, лаялися так, що крий Боже… Старший кричав: "Он нам живим нужен!.." А жінка була ще жива, як ми заїхали там, де машини їхні стояли… Вагітна, десь місяці на сьомім… Так тяжко стогнала, бідачка, я водно Бога молив, щоб їй перейми в дорозі не почалися… Чорнява така, на жидівку подібна…
Адріянові на мить потемніло в очу — ніби, важко підплигуючи, шелестячи крильми крізь мозок, злетіла йому на краях зору чорна птаха. Ні, ні, неможливо, це неправда, цього не може бути…
— Ще щось можете пригадати?
Щось у його голосі, відай, змінилося, бо вчитель глипнув на нього якось зачудовано, — це перший раз він подивився на Адріяна відкрито. На чоловіка, який перед хвилею впирав йому пістолета під ребра. Перепрошую, пане вчителю. Бувало гірше; ще й як бувало. Бувало, що поночі, не роздивившися, стріляли по своїх, і падали од куль своїх… Але, на рани Божі, хоч що-небудь іще, пане вчителю. Хоч якоїсь подробиці. Хусточки, окрайчика білизни. Щоби я пізнав, щоби знав напевно. А чоловік — то, либонь, "Орко"? Боже, Боже, зроби так, щоб це була неправда… На сьомім місяці — а нині маємо листопад… Чомусь не міг порахувати — й зачав загинати в кишені пальці, як у дитинстві, коли мама вчила пізнавати по суставах на кулаці, котрий місяць довгий, а котрий короткий: травень, червень, липень, серпень…
— Не пригадаю, — знічено прошелестів учитель. — Не придивлявся, настрашений був…
Був настрашений — а проте таки пішов після того за мною по місті, щоб остерегти; боявся, ховався — а йшов… Адріян відчув клубок у горлі. Хотілося потиснути цьому чоловікові руку, але не смів, заважала багаторічна підпільницька звичка: рук собі не подавати.
— Почім ви пізнали, що була на сьомому місяці?
— Або я знаю… Може, й на восьмому… Так, на око, — в мене в самого жінка недавно родила…
— Ґратулюю, — відрухово сказав Адріян — і аж тоді зрозумів почуте: в цього чоловіка є дитина. — Хлопець? — спитав для чогось: так, наче не мав сили одійти, наче щось його тримало при цім чоловікові — якась остання надія чи обіцянка, якась затримана вістка. — Чи дівчинка?
— Хлопець, — заяснів у притемку вчитель, — козарлюга, три кілі п'ятсот! Це вже другого Бог дав, старший два літа нам кінчив на Покрову…
— Дай Боже щастя вашій родині, — сказав Адріян.
