Музей покинутих секретів - Забужко Оксана

Так, наче колядував йому. Так, наче це було Різдво, найбільше рокове свято, коли над містами, й селами, й заметеними снігом криївками пульсує крізь ніч невидиме світло, і під землею, як у катакомбах під Нероновим Римом, гуде, мов похований дзвін, коляда, розпромінюючи лиця зібраних до гурту сяйвом благої вісти: Син Божий народився!.. І він теж дістав нині благу вість — йому теж мав уродитися син, і в акурат на Різдво: листопад, грудень, січень, якраз дев'ять місяців, дивні діла Твої, Господи, — поки ми воюєм і гинем, десь у тьмі жіночих тіл рояться тимчасом нові життя, прибувають, спішаться на світ, на невгаваюче криваве Різдво нашого народу, яке точиться й точиться, і не видно йому кінця… По селах співали нової колядки — "Чи чули ви, люди, сумную новину — закували у кайдани нашу неньку Україну…", — слуги царя Ірода йшли по снігу, як Бройґелеві мисливці, шукаючи за немовлятами, зашкарубла руда ганчірка в колисці спустілої лемківської хати виявлялась розстріляною впритул шестиденною дитиною, і молоді мужчини з автоматами, які ще недавно в цій хаті колядували, — дай Боже тому, хто в цьому дому! — дякувати, хлопці, дай Боже й вам! — вискакували надвір і блювали в сніг, — радуйся, ой радуйся, земле: ллється, ллється червоне вино по руках колядникам, через верх наповняючи пугарі, ллється з пробитих, прострілених черепів, а жінки, як почаділі, не вважають, чіпляються нас, мов коріння за ноги, благаючи любощів, щоб родити в муках, і Бог на їхній стороні, бо хто, справді, стане споминати забитих вифлеємських немовлят, коли цілий світ тішитиметься новою радістю, і зо всіх сторін живі нестимуть гостинці живому дитяті?.. І то добре, так має бути, — най жиє, най здоровий росте, — чейже хтось та виросте, хтось схорониться в яслах, у нетрях, в яскині, в найглухішім селі попід лісом, поки Іродові чорні мисливці йдуть і йдуть по снігу цепом, упадають в доми серед ночі, виривають живих із угрітих постелей, — дві годині на збір, дві хлібині на душу, з одежі лиш те, що на собі, пане офіцере, а дитину ж переповити? — "Давай-давай, скарєє, папіла!" — і фіра з двома недостріленими життями, жінкою й дитям в її лоні, та невже ж бо й справді моїм, Господи, трясеться по лісових бакаях туди, де чекають на неї розкриті ворота тюрми, — а тюрма все будується, пухне, набирає моці, щоби вдержати в собі бунтарську кров, і назавтра сонце знову встає над обрієм, як живіт вагітної, наче ціла земля корчиться в муках — і не може вродити собі Спасителя, і плач стоїть у Рамі й ридання велике — то плаче Рахіль за дітьми своїми й не може втішитися, бо нема їх…

Щось іще мав питати — не може ж бути, щоб чоловік нічого більше не завважив! — але спам'ятався: з глибини двору долинув шум — хтось вийшов з будинку й ішов через двір. Молодою, танцюристою ходою. Ходою людини, яка ще нікого не вродила. Чиє тіло ще вірить у власне безсмертя.

— О-олю!.. — співучо, мов ніж шовкову тканину, розтяв згори тишу жіночий голос.

— Лишайтеся, — шепнув Адріян. — Спитаєте дорогу, ніби заблудили. І, борони Боже, не йдіть за мною, — не можна, аби вас зі мною бачили.

"Хай вас Бог благословить", — додав він іще — чи тільки думав додати. Проте відповіди вже не чув.

Перед ним лежало вісімнадцять кілометрів дороги, де кожен зустрічний міг його упізнати. Мисливці йшли по снігу, ситі доїжджачі в нових кожухах і тугих шкіряних портупеях розглядали поле в далековиди, — а пси вже рвалися з повода, захлиналися гавкотом, мов легені мали з себе вергнути, і роз'юшено дерли землю задніми лапами, викидаючи в небо фонтани чорної багнюки… Звір не змилив, звір угадав, тільки-но вистромив засвіт носа з криївки: теплий вітер із полудня ніс із собою запах облави — і ця облава призначалась на нього.

Ти бачиш? Бачу. Він іде. Так.

Не бійся. Я не боюсь.

Це тільки сон. Це нам із тобою сниться той самий сон. Хіба таке буває? Щоб двом людям снився той самий сон?

Буває. Моїм дзядзьові з бабцею таке було в Караганді. Це насправді дуже просто — ти снишся мені, а я тобі.

А й справді, просто. Аж дивно, як уві сні все про сто — здається, ніби інакше й бути не може…

Бо в сні все так, як воно є насправді. А вдень — тільки так, як нам увижається.

Значить, я насправді тебе люблю. Зараз, уві сні, це так ясно, що жодних доказів не потребує. Я не бачу тебе в цих нічних декораціях, ти десь осторонь, збоку, як частина мене, — я тільки чую, що поруч зі мною окреме життя, і я його люблю. І я знаю, що це ти. Адже це ти?.. Ти?.. Це ти? АДРІЯНЕ?..

Адріяне?.. Ох… куди ти втік? Нащо засвітив лампу?

Спи, спи… Я тільки запишу, бо забуду…

Що запишеш?.. Уфф… Ковдра збилася… Котра година?

Не знаю. Четверта.

Ти чув, як я тебе любила? Уві сні? А ти взяв і прокинувся. Там ще щось було. Дай подумати. Іди до мене, будем думати разом. А, чорт!.. Що таке?

Коліно… Зачепив… Ніби забите, чи що? Тільки де я його міг забити? Звечора все було о'кей…

Може, об тумбочку? Гарцюєш цілу ніч, схоплюєшся… Дай-но я гляну. Дивно. Дуже дивно…

Ні, синця не видно. Коли так натискаю — болить? Та наче ні… А тут?

Воно ніби всередині, глухо так. Дуже, дуже дивно…

Ну, лягай уже… Налякав мене, і знов весь мій сон утік. Тільки й запам'ятала, що чогось дуже тебе любила. І чого б то?

Це добре. Люби мене. Весь час люби. А я що роблю? Ото мені повезло. Обом нам повезло. Угу. Шалено.

Ох… Адюська… Адічка, рідний, чудо моє… Ні, не зупиняйся… О Боже… Ах, ти ж… ти… ти… ти…

Кохане моє… кохане…

Дай, слізки витру… Клади голівку мені на плече. Ось так… Це краще, ніж уві сні було. Це продовження.

А так воно й є… Бо я щоразу з тобою щось бачу. Щоразу якісь нові картинки — як у кіно…

Моя ти картинка. Найкраща картинка в світі. Тільки мені жаль, що ти не бачиш… Що я тобі не можу показати. Таке було б відео… І що ж було цього разу?

Спалах. Просто спалах, тільки дуже яскравий. Такий, ніби прожектором в очі, як після темного льоху… І — вибух… Така суміш захвату й жаху, як виліт із тіла. От цікаво, чи це і в смерті так?.. Ти так застогнала, аж я злякався. Воно й справді було схоже на смерть.

Знаєш, я щойно завдяки тобі зрозумів одну штуку. Знов про якісь твої множини?

Ні, про той сон… Я зрозумів, чому там нема страху смерти. В жодному з тих снів. Хоча, в принципі, всі вони про смерть. Дивно, правда? Дурнику мій…

Що ти, малятко? Чого ти знов плачеш?..

Тому, що я тебе люблю. Так люблю, що не знаю, що з цим робити…

Чшш… Не плач. Хочеш, я тебе візьму на руки й по-колишу?

Ой, Господи ну от, краще вже смійся.

Розказуй, розказуй далі. Що там зі страхом смерти?

А нічого, в тім-то й річ. Нема його там. Я думаю, він взагалі не боявся вмерти, той чоловік. Думаю, він постійно до цього був готовий. І від цього і всі картинки в його голові мусили бути такі… різко наведені, фізично відчутні… Це так само, як в екстазі, розумієш? Коли ти сказала про виліт із тіла, я зразу про це подумав.

О Боже. Не може бути.

Що таке?

Ні, нічого… Так, здогад. Я, здається, здогадуюсь, хто то міг бути. Що, справді?

Приблизно… Ти ж його в лице не впізнав би? Скажімо, на фото? Не більше, ніж самого себе без дзеркала. Ну, то нічого й думати…

Про що?

Про той спалах. Нічого, пусте. Забудь. Як твоє коліно? Затихло. Мовчить. Ти мене полікувала.

Адю? Ммм?..

Як гадаєш, це справді ми? Чи ми собі тільки снимося? Не знаю, Лялюсь…

У мене часом таке відчуття… Тільки ти не смійся, добре?.. Не буду.

Таке відчуття, ніби нам дісталася чиясь інша любов. Чиясь, колись, несправджена — знаєш, як у граматиці недоконаний вид… Ну, значить, так мусило статися.

Ні, ти послухай… Якось у дитинстві, я ще зовсім маленька була, ми ще на Татарці тоді жили, — з нашого двору виїздила одна дівчинка. Дім уже був призначений на знесення, десь невдовзі по тому й нас виселили, — а ця сім'я була перша, цілий двір їм помагав вибиратися. Стояла перед під'їздом вантажівка, з квартири виносили меблі, — ті самі кріселка, на яких ми в гостях у тої дівчинки гарцювали, як зараз бачу їх там у вітальні… Надворі, під відкритим небом, вони виглядали, наче вирвані з рота зуби. Абажур мені дали потримати, що в них висів над столом, — знаєш, такий на дротиках, жовтогарячий із кетяшками…

Знаю: п'ятдесяті роки.

Угу, в них все було старе… Знятий з місця, він теж перестав бути абажуром — якби вдягти його через голову, була б спідниця принцеси… І от тоді, розумієш, мене найбільше мучила одна річ… Із тою дівчинкою ми напередодні робили разом "секрет". Дуже були з нього горді. І я весь час думала — ось, вона виїздить, і що ж тепер буде з нашим "секретом"?.. Розумієш, вона про нього забула. Їй було вже не до нього. Може, якби ми вдвох улучили хвильку, втекли від дорослих, розкопали той "секрет" і присягли над ним у вічній дружбі, все було б інакше. Тягло б на мелодраму. Або, якби вона той "секрет" комусь "заповіла", дозволила після свого від'їзду ще комусь показати, якійсь іншій дівчинці… Але нічого такого не відбулося, — було ясно, що наш "секрет" умер. Умер, тому що вона про нього забула. З ним сталося те саме, що й із кріселками, з абажуром: він утратив свій прямий смисл. Хоч і лишався там, де й учора, ніким не рушений, він більше не був "секретом" — був уже просто купкою закопаного сміття. Ти слухаєш?..

Угу…

І я пам'ятаю, яка на мене недитяча туга тоді навалилася… Дитина — вона ж відчуває так само, як дорослі, тільки пояснити того не вміє. Ніби мені відкрилися нараз усі ті "секрети", що ми наробили, а потім покинули й ніколи більше до них не навідувалися, — як вони всі й далі лежать там, у землі. Всі наші запечатані дружби, сльози, клятви… Наші маленькі життя, накриті скельцями, — як експонати у мами в музеї. Такий величезний музей покинутих "секретів". А люди по ньому ходять — і навіть не здогадуються, що він там, у них під ногами…

Музей покинутих секретів — гарно. Мені подобається. Я, здається, якось безтолково розказала…

Ні, я зрозумів. Ти хочеш сказати, що ми з тобою разом через те, що випадково відкопали чиюсь чужу любов. Як отой "секрет", покинутий власниками. Ну… Десь так.

А ти не думаєш, що, може, ті власники нам його теж, як ти кажеш, "заповіли"?..

Я тобі скажу, що я думаю. Я думаю, що той чоловік любив Гелю. А вона зробила щось не так. Якусь жахливу помилку зробила, через яку все пішло шкереберть.