Музей покинутих секретів - Забужко Оксана
Втулити їй голову між набухлі молоком груди, вдихнути її запах.
Ридання стрясло ним коротко, як вітер сухим деревом, — сухе ридання, безслізне, як безгучний крик. Як німий рев звіря з припнутим язиком.
Шурх, шурх, шурх, — вона поверталась, це була Вона, чув її віддих: засапалась. Він зрадів — із її наближення, і з того, що не бачила його в мить його слабкости. (Жовтяві кола ще плавали на місці вогняного контура, наче хтось був надавив на очні яблука.)
— А гарно тепер у лісі, — судомно видихнула вона йому в потилицю, мов теж щойно плакала. І одразу зачула в нім зайшлу зміну — мабуть, жінка чує такі речі, як олениця самця — на віддалі. Тільки б вона зараз не здумала до мене доторкнутися, думав він, тільки б не отой заспокійливий дотик її руки. Тоді я витримаю. Він оступився в сніг, даючи їй дорогу, й так стояв, широко розставивши ноги, відрухово поклавши руку на пістолета, — наче зібрався боронитись.
— А чи ви знаєте, — раптом тихенько засміялась вона, і це було майже як дотик, лиш не той, якого він боявся, — що моя Ліна вже також мама? Вже третій рік!..
— Хто? — не зрозумів він.
— Таж Ліна, сестра моя! Сестра? А, так, у неї є сестра…
— Вийшла за дуже гарного хлопця — також із наших, студент на політехніці. І вже мають синочка, зветься Бронек — на честь нашого тата…
— Ага, — сказав він. — Ґратулюю, — й подумав: кому я це вже нині казав? Гарний же мені випав день — багатий на чужі діти. Ліна? То та дівчинка в матроському костюмчику, що бігала з песиком? Вона ще так кумедно червонілася, коли він приносив їй тістечка в подарунок… Він притримав ялинову лапу, щоб Гельця не нахилялася занизько, її стишене щебетання на ходу продовжувало обволікати його, як жебоніння струмка: недавно провідувала родину, в жовтні, як була у Львові на завданню. Й далі мешкають у тій самій кам'яниці на Круп'ярській, кам'яниця тепер належить совєтам, а їх виселили до кімнати в партері. В хаті мало не збожеволіли, як вона застукала поночі у вікно, — тож три роки не бачилися! А хлопчик дуже гарний, подібний до Ліни, вона придивилася йому, як спав…
— Ми й за вас згадували. Ліна дуже втішилася, як я сказала, що ви живете. Ви ж були її "pierwsza miloscia"[27], чи ви те знали?
— Hi, — сказав він. — Я того не знав.
Як багато він у життю не знав! Але то вже не мало значення, він не змінив свого рішення, вона його не переконала. З криївки треба було виноситися. Зеґарок цокав.
— Була залюблена в вас по самі вуха. Гімназисткою мала в себе над столом пришпилену світлину Кларка Ґейбла — із заліпленими вусиками, щоб подобав на вас. Гадаю, що трохи навіть ревнувала мене до вас…
Ну ні, подумав він, на таке я не піддамся, чи вона мене гадає тим розчулити? Заліплені вусики, і що тільки в тих кобіт у голові. Всі вони завше були в нім залюблені по самі вуха, отакий-от із нього скурвий син: кобіти завше любилися в нім по самі вуха, знай тислися пачками йому вздовж дороги й кидали під ноги квіти, ая, — всі, крім одної. А декотрі, замість квітів, кидали себе, але про те зараз ліпше не згадувати. Душею він уже не сприймав смислу її слів (чисто вдуріла зі своїм Михасем, все'дно що орієнтацію без нього стратила й нічого не розуміє!), — тільки й думав, у ритмі цокаючого зеґарка, мов крізь колихку воду здіймалися іскорки бульбашок, обкипаючи темний контур страху: вона грає на мені, як сама схоче, як на фортеп'яні, і я їй на те позволяю, я відповідаю за жінку, яка має наді мною більше влади, ніж я над нею, і то зле; ох і зле, друже поручнику… В змученому тілі знов зароджувавсь несамовільний дрож — як пожежа в домі. Зараз він вип'є гарячої гербати; мав надію, що вкипіла.
— Адріяне.
Вона спинилась, мов вимкнулась музика. Стояли навпроти себе, за крок од пня, яким маскувалася дучка над криївкою, і в темряві він відчував на рівні губів чубок її голови. То була жінка, скроєна в акурат на його мірку, — одна така жінка на світі.
— Я вам хотіла сказати… Може, потім не буде більше нагоди. Я вам дуже вдячна. Не тільки за те, що мене вислухали. За все.
Він мовчав, як ягня перед обухом.
— Ви для мене як родина. Як брат, якого я ніколи не мала. А завше хотіла мати, скільки себе пам'ятаю…
— Дякую, — сказав друг поручник на псевдо "Кий". — Спускайтеся, "Дзвіню".
Ти ніколи мене не зрадиш?
Я ніколи тебе не зраджу.
Не покидай мене.
Я ніколи тебе не покину.
В мене нема нікого, ріднішого за тебе.
І в мене. Нікого нема, тільки ти.
А той… другий?
Не було ніякого Другого. Забудь. То була не я.
Ти певна? Почім ти знаєш, що не передумаєш? Що, коли він раптом з'явиться й покличе, ти знову не стратиш голову й не побіжиш до нього?
По тім, що не люблю тої жінки, яка з ним була. Себе тодішньої — не люблю. Те, що мною тоді вело і штовхнуло до нього, йшло не від мене — та й не від нього. Я на його місці бачила зовсім іншого чоловіка — його намалювала моя уява під впливом тяжких поразок, незагоджених комплексів і збірних жадань мого народу. Він здавався мені сильним. Тим, хто здатен вирішувати долю багатьох. Адже долю багатьох у нас завжди вирішували чужинці й їхні вислужники. Український есбіст, український парламентарій, український банкір, люди влади — то завжди була недосяжна мрія: втілена мрія відвічної колективної безправности про "свою", власну силу, яка оборонить і захистить. Він здавався мені сильним. А був усього тільки жорстоким.
І до тебе? До тебе теж?
Не говорімо про це. Не треба.
Добре, не будемо.
То все було таке, як темний чад. Але я гадала, що так має бути. Бідна моя дівчинка.
Em, що вже там… Плутати силу й жорстокість — найпоширеніша помилка молодости. Молодість-бо знає життя іно за силою власних почувань — таке постійне гримуче фортисимо з ногою на педалі… Їй іще незнайома та вища чутливість, правдива чутливість сильних, якою внеможливлюється жорстокість, вона ще не здогадується, з якою силою може вдаряти під серце ледь чутне піанісимо. Жінки роблять це відкриття щойно з першим метеликовим порухом дитяти в лоні.
А чоловіки, по-твоєму, що ж, тупіші?
Ви любите війну. А війна не сприяє тонкості почувань, вона лиш педалює їхню силу. Цілий час саме фортисимо — допоки людина не глухне. Ти несправедлива.
Я жінки, Я хочу відчувати рух метелика і бачити в тім об'явлення Бога. Бог повсякчас об'являється нам у малих речах — у формі листка, в тонкім кружеві молодого льодку над берегом. У чуді крихітних нігтиків на пальчиках немовляти. Війна замикає на все те людині зір і слух.
Ти несправедлива. Війна — теж спосіб побачити об'явлення Бога. Може, з усіх якраз найпряміший. І найстрашніший, як то й має бути — страшно впасти в руці Бога живого… Знамення на небі, комети, вогненні написи, голоси духів, сходження янголів, обновлення церков, які завтра рухнуть під бомбардуванням, — жодна війна не обходиться без своєї метафізичної історії. І жодна не дала стільки мучеників, як ця. А ми при тім лиш оруддя, ми — камені з Божої пращі…
Адріяне. Скажи мені, ця війна коли-небудь кінчиться?
А війна ніколи не кінчається, маленька. Вона завжди та сама — міняються тільки види зброї.
Це ти мені кажеш? Чи той, мертвий?
Та хто з нас живи й!..
Ні! Не кажи так. Я так не хочу. І це взагалі не твої слова!
Не забувай, що це сон. Це все нам сниться, і слова можуть залітати в сон звідки їм заманеться — як мушка в око…
Я знаю, звідки ці слова. Я пам'ятаю ту картину, що їх супроводила, "Після вибуху", — її написала Влада, яка теж тепер мертва. Хіба це не її слова — про сильного чоловіка, якого намалювала її уява зі страху перед програшем? Що вона тут робить, Влада, навіщо вона в цьому сні?..
Зараз він скінчиться. Потерпи ще трохи. Ще трохи маємо протиснутися цим вузьким темним лазом, — нам трапилася кепська криївка, з прямим входом, а вхід до криївки треба будувати під кутом, зиґзаґами, щоб, коли знадвору вкинуть ув отвір гранату, ніхто всередині не постраждав…
Не бачу лазу. Бачу, як входжу в воду, в потік. Мию ноги, і по ногах мені стікає бруд.
Може, в якомусь місці сон розділився на два рукави, і ти бачиш, чого не бачу я?.. Але вода — то добре. Добре, що бруд стікає.
Такі виразні чорні патьоки по заголених стегнах…
То сходить усе позверхнє. Душа очищається, зістається собою.
І я тебе люблю. І ніколи тебе не зраджу.
Знаєш, а я тебе ревнував!.. Довго ревнував, тільки не признавався. Ті омари, що ви з ним їли, мені в горлі стояли.
Стекло, все стекло, мов не було того нічого… Бачу дівчинку, що до мене сміється, білявеньку дівчинку, рочків, може, двох, — і звідкись знаю, що це моя… У мене буде дівчинка?
Дівчинка! Ну звичайно ж, це має бути дівчинка, як я не здогадався! Дівчинка, авжеж, — маленька Гельця з білими кісками…
А де хлопчик? Який хлопчик?
Той, що її боронитиме. Кожній дівчинці належиться такий хлопчик — муж, брат, хтось іще… Чому я його не бачу, де він? Чи його теж забрала війна?
Може, він уже народився? Перебуває серед живих, і тим ти його й не бачиш?.. А в цьому сні що, немає живих?
Тільки ми з тобою, Лялюсь. Це наш сон. І ми не можемо його змінити… — Бандеры, сдавайся! Выходи!
Крикнули в продух. Нагорі валували собаки, гупали чоботи — багато чобіт, од двиготу зі стелі сипалася земля, шурхіт наростав, наче свист стрільна в польоті: зараз обвалиться, вибухне, накриє з головою…
— Выходи, "Кий", мы знаем, что ты здесь!.. Четверо дивилися на себе. У світлі ліхтарика було видно, як із лиця "Левкові" відринули рум'янці, й воно зробилося земляним. Як і Гельціне. Й "Воронове".
"От і все", — промовив хтось Адріянові в голові — з нечуваним досі спокоєм. І мов лопнув услід вибульк давносподіваної полегкости: нарешті! — на який умить збунтувалося все його єство: ні!.. Він облизав губи — губи теж були чужі, відокремлені од нього:
— Хто? — спитав безгучно, але так, що почули всі, бо кожен у цю мить питав себе те саме: хто привів облаву?..
Чи це він сам і привів? Собаки взяли його слід, ще з міста?
— Выходи, блядь, говорю, пока не выкурили!..
А, то вони мають газ. Все мають — і газ, і собак, всю силу на світі. Горло йому здушило спазмом ненависти, як автоматною чергою, подумки спрямованою нагору, — на мить перестав бачити, темна пелена заслала очі. Показав жестом, "Ворон" зрозумів його першим: документи!.. Вони почали спішно вигрібати з наплечників усі папери на купу, дерти світлини, "Ворон" чиркнув сірником, спалахнуло, затанцювало сполохами по лицях, тінями по стінах… Адріянові здалося, наче Гельці цокочуть зуби.
