Повія - Мирний Панас

Хоч би літо скоріше минало, наставала осінь. Вона б поїхала у губернію і вже тоді ніколи не вернеться сюди, ніяким калачем ніхто її не замане!

А час іде, як безногий чоловік плазае, тихо, помалу. Один день за вік Здається. А до осені ще скільки то тих днів зосталося, довгих-предовгих, гарячих та пекучих? Ще й косовиця не наступила, а там жнива. Та ще цілий вік! Зоскніти можна за той довгий час!

І Христя справді скніла. Веселе молоде личко поблідло, на білому, як мармур, чолі пройшла непримітна смужка і вподовж його переписала. В чорних огненних очах потухли іскорки гарячі, зосталася одна непрозора темнота... Під очима мішки сині, що нлплакує Христя кожної ночі.

— Що це з тобою сталося таке? — допитується Колісник, заглядаючи у її похмуре личко.

— Сумно мені тут, — одказує упавшим голосом Христя. — Хоч би скоріше відсюди.

— Куди?

— Куди? У город, на край світу, у пекло... Тільки не тут.

— Чудна! Жила в городі — тобі було сумно, бажала в село. Стала у селі — тебе знову у город тягне. Чудна ти, нігде місця не нагрієш!

— Не нагрію з того часу, як прохолодили його добрі люди, — вимовила Христя і заплакала.

— От і сльози... Ненавиджу я сі дурні сльози! — скрикнув Колісник і втік від неї.

"Чого їй недостае? — думав він, бродячи одинокий по садку. — Як сир у маслі купається, а ще й плаче. Напусте дурощі на себе і носиться з ними, як циган з писаною торбою!"

А Христя в світлиці собі дума: "Ніхто тебе не пойме... не хоче поняти... одинока, одинока... повія!.."

З того разу вона дала собі слово одмовчуватися від Колісника. Все рівно:

кажи правду — не повірять, скажуть, дурощі напустила, покажи сльози — ті сльози ще більше роздратують його. Краще одмовчуватись.

І вона одмовчувалась. Чи питає він — чого сумно? — вона зверне або на голову, або на нездоров'я. Чи лащиться до неї — вона і те ласкання приймає без того запалу, з яким колись приймала, а так, наче дерев'яна або скам'яніла.

— Ти риба, зовсім риба! Холодна, як риба! — скрикне він, горнучись до неї.

А вона дивиться на його своїми чорними очима, начебто не до неї річ, мов вона не розуміє, що то він плеще.

— Хоч поцілуй мене! — нестямно здавлюючи, шепче він. Вона приткнеться до його своїми устами, цмокне холодним поцілунком, мов до заліза або до дерева приложиться, і знову сяде спокійна та тиха.

— Старий я тобі, старий... — скаржиться він на її непривітність. — Молодшого б тобі треба... О, я знаю вашу жіночу натуру, вашу жагу ненаситну!

Вона і ті докори мовчанням обійде... Хіба не все рівно тепер їй, чи будуть докори, чи ні. Коли у душі холод і морок, то й докори туди не доходять, коли на серці тума непроглядна, то й вони її не зворушать.

До того він з своїми ласками так остогид їй. Спершу, бувало, крився від Оришки та Кирила, а то і при їх вона проходе, а він не промине ущипнути або полоскотати.

— Так бач, що воно за панночка? — підчула вона, як раз казала Оришка Кирилові. — Я думала, добре що, аж воно — тьфу!

— Не наше засіялось, не наше воно й буде! — понуро одказав Кирило.

— Знаю, що не наше діло. Та як воно дивиться збоку, коли він до неї З усім серцем, як у вічі не вскоче, а вона — ще й свою мармузу набік одвертає. Я б її ні одного часу в дворі не держала.

— Якби ж свині роги! Оришка тільки очима світнула.

— Ти спершу глянь на його, глянь і на неї, — помовчавши, сказав Кирило. — Ти думаєш, воно і їй медяно такого пригортати.

— Та за мою хліб-сіль така дяка! — скрикнула Оришка.

— Бачили очі, що купували, — одказав покійно Кирило і вийшов з хати, щоб не розводити бучі.

Спершу Христя близько прийняла б ту розмову до серця, і, певно, Оришці не здобрувати б за своє плювання, а тепер... Бачили ви, як хто вдаре пугою по воді? Ляск роздасться, хвиля розійдеться, а через годину все уляжеться — і сліду ніякісінького. Так і Христя. Коли сплюнула Оришка, у Христі уся кров хвилею прилила до серця, вдарила у поблідле личко, вся вона так і затіпалася, та зразу й охолола. "Хіба справді не така вона? Хіба справді не варт на неї плювати?" — подумала, і тільки голова низько-низько схилилася, мов вона підставляла її, кажучи: "Плюйте!"

— Ти хоч би пішла проходилася. А то сидиш крячкою у хаті, аж зажовкла, — раз увечері сказав їй Колісник, ходячи по світлиці і дивлячись на її похилу постать. — Учора я ходив ген аж за ліс. Славно так. Попід лісом ідеш, не душно, пташки співають. Не будь проклятого народу, зовсім би було добре. А то — і в своєму добрі не маєш через його покою. Ти тільки подумай: двадцять голів скоту випустили у молодняк! Га? Зовсім вичистили! А дубки піднялися такі рівні та важні, повище мого росту. Став казати—так куди! І слухати не хотять. Ще один і вилаяв. Я не знаю, куди той лісничий дивиться? Треться там коло хати серед лісу, байдуже йому, що робиться по околицях. Викликав його. "Що то?" — питаю, а він тільки голову чуха. "То, — каже, — слобожани". І розказує, чиї хлопці, кого воли... І от тепер треба до мирового. Ззвтра поїду. Уже сидять вони мені в печінках з отим спашем! Уже людці, уже і сусіди! — скаржився Колісник, ходячи по хаті і покручуючи головою. — А ти ще прохала, щоб їм городи вернути! Кому? Скотину, звіра приручити можна, а їх? Ну, та вже побачимо, чий батько старший! Ви до мене добрі, та й я собі не ворог! Побачимо... Та то наші щоти. А ти все-таки не сиди, кажу, в хаті. Он я завтра поїду, а ти візьми та й піди. Проходится і позирнеш над лісничим. Будь хазяйкою. Ти ж у мене хазяєчка? Погана, правда, хазяйка... зажовкла, замліла... — і він, підійшовши до неї, здавив злегенька за носа.

— Правду ж, погана? — допитувався він, падаючи коло неї. — Ну, не буду, не буду! Тільки не плач! — додав він, запримітивши на її очах сльози. — Бач, того ти й кисла, що не ходиш нікуди, не гуляєш. Походи, рибко! ^явтра от і походи. Не вражай хоч ти мого серця. Ти ж мені найближча і найдорожча. Всі ті клопоти не варт твого одного погляду. Розвеселися ж! А то як я тебе таку у губернію повезу. Ох, життя, життя! І чого я на двадцять літ не молодший! — зітхнувши, сказав він і пішов у свою кімнату.

А вона, зронивши сльози, ще довго сиділа, уставивши в землю свої очі. Потім устала, безнадійно махнула рукою, розділася і, дмухнувши на світло, лягла спати.

На другий день, коли виїхав Колісник, Христі стало ще сумніше, їй здавалося, коли він поїде, то їй світ підніметься; вона не бачитиме його докучливого ласкания, не чутиме старого пестливого голосу. Хоч це не буде нагадувати їй про її гірку долю! А як поїхав, як скрилася з очей його повозка, як Зосталася вона самотою у хаті, несподівана і нестямна туга обгорнула її душу. Він учора казав: "Ти ж мені найближча й найдорожча". А сьогодні так клопотався, щоб їй не було без його сумно... Чи турбувався б він, коли б вона не була дорога для його? Чого ж її серце не приймало близько того клопотання? Хіба їй е хто ближчий від його? Нікого ж немає. Поговорити ні з ким. Спершу баба Оришка частіше забігала погуторити, тепер і вона сторониться від неї, оббігає. Що ж вона — чума, пошесть лиха, що усі її цураються, усі обходять?.. "Ох, несила ж моя далі так бути, таке переживати!" — беручись за голову, думала вона. І, згадавши про вчорашній наказ гуляти, схопила платок, нап'ялася і пішла, не сказавши нікому ні слова.

День був ясний, гарячий, небо — аж жовте від палу, сонце — як скажене, іскристе, пекуче. Була рання обідня пора. У садку, куди повернула вона, було парко. Темнолисті вишні, гіллясті груші, рожаїсті яблуні не змогли прикритії землі від ясного сонячного проміння. Непримітними іскорками пробивалося воно крізь листву, поміж сплетеним гіллям і опускалося на траву гарячим іскристим дощем. Мов огнем пекли, парили вони чорную землю, і з-під зеленого руна трави уставала непримітна пара і розливалась у гарячому повітрі. Наче у піч ускочила Христя, так у садку було душно і мляво. В долині між садком і лісом стояв сірий туман. "Там, певно, холодніше", — подумала і попростувала. Чим нижче спускалась вона, тим було вогкіше, холодніше. Родюче дерево стрівалося то там, то там, більше росли молоді лісові дички; далі нанизу, мов хто нарошне засіяв, щіткою піднімалися угору білі осички. "Юдине дерево, на йому Іуда повісився", — пригадалося Христі, дивлячись на його круглі листочки, що і без вітру все, знай, трусилися і наче перешіптувались самі між собою. Поміж осичками земля густо укрита молодою та тонкою травою, мов хто зелений килим розіслав, порозкидавши по йому цілими оберемками кущі пахучих квіток, жовтої, мов зорі, кульбаби, червоних трав'яночок. Поміж ними знімаються цівки гонких осичок, покриті зверху густою кроною, крізь неї спускаються на траву непримітними пасмами іскристі сонячні стяги і пронизують сизо-блакитно-прозоре повітря золотими нитками. Христя стала, замилувавшись на той живий килим з живих квіток. Спершу їй захотілося лягти покачатися на м'якій, мов з шовку, траві, під сизо-прозорою тінню, потім вона перемінила бажання — почала зривати квітки і, спустивши платок на плечі, квітчала ними свою круглу головоньку. До зблідлого личка, чорного волосу і темних очей так їй личили запашні фіалочки, закрашені червоними трав'яночками! Зриваючи квітку по квітці, вона спускалася все нижче та нижче, поти не дійшла до самого дна долини. Посеред неї у два рядки стояли гіллясті верби, розділяючи ліс від садка. Вони були такі кучеряві та розкішні, віти їх похилилися аж на саму землю, а верхів'я ген дралося угору, заглядало у синє небо. Під ними було вогко, аж мокро. Гонка чорнобиль, широколисті лопухи та дрібнолиста бугилова кругом обступили їх. Попід тією рослиною часто попадалися, плигали жаби — ознака, що близько вода. Ось і вона — бігучий та чистий, як сльоза, струмочок викочується з-під гори і простує по долині поміж високою травою, схожою на очерет. Христя пішла по течії довідатися, куди-то плине ця непримітна річечка. Ось вона, повертаючись, як гадюка, то сюди, то туди, дійшла до невеличкої ямки на краю самого лісу. Столітні високі дуби обступили її, прикриваючи від очей палючого сонця. Далі уперед тонуть у золотій хвилі сонячного світу луки, поля, позаду на один бік гори садок розіслався, по другий — ліс буяє. Христі заманулося пити, і вона ускочила між дуби до ковбаньки.