Повія - Мирний Панас

От що їм треба. Веу сього вони б не скрутили, бо в людей t водопій свій, і город е. А тепер скрутять. Та вже такі як піймають у лапки, то хоч би з душею пустили. Шкода людей! Не по-божому. Ні, не по-божому! — замовив Кирило, припадаючи .до чаю.

— Та я ще й другого боюся, — передихнувши, почав Кирило.

— Чого? — спитала Христя.

— Коли чоловікові нічого теряти, то він на все рішиться.

— На що ж? На що? — запитала швидко Христя.

— На все.

— Як, і зарізати можуть?

— Та як різати, то то, певно, і самому треба виставити. А от темної ночі півня пустити, то інша річ.

— Як то півня? — не догадалася Христя.

— Так. Позвозять, примірно, хліб у тік. Тільки що збираються молотити, я тут не знать звідки огонь узявся — і все дощенту згоріло.

— Так вони підпалять? — злякавшись, скрикнула Христя.

— Я не кажу, що певне се вони зроблять, тільки у других буває. Коли з ними не по-божому, то й вони не по-людському! —додав він, допиваючи чай. — Спасибі вам, — подякував Кирило, підводячись.

— А може, ще стаканчик? — попитала Христя.

— Ні, дякую. Пора спати, бо завтра рано вставати. На добраніч вам! — уклонившись, сказав Кирило і пішов з хати.

Христя зосталася сама у хаті. Сама біля самовару, над стаканом чаю, котрий, недопитий і холодний, стояв коло неї. Нащо його допивати, коли ні З ким допити? Одинока, з своїми самотніми думками, вона сиділа за столом. Від нагорілої свічки здіймався неясний світ, з дверей і розчинених вікон розливався морок по хаті, ходив легенький вітерок і хитав той світ і ту темноту, а разом Христині думки... А вони, наче голуби, розсипалися по сірій сутанині кутків і звідти світили то темними очима пригаданих людей, то обзивались до неї своїми глухими голосами.

Ще ніколи Христі так не було, як сьогодні. Випадки цілого дня і перекази вечора становили її в такі постанови, в яких вона досі ніколи не була або ніколи не звідувала. Життя, справжнє життя заглядало їй у вічі своїм суворим поглядом, будило такі думки, котрі ніколи не западали в її голову, здіймали такі питання, котрі вона досі ніколи не чула. Одинока, на всім світі одинока, тепер повинна розібратися серед своїх важких думок, повинна рішити, що вона серед сього бурливого моря, куди їй напрямити свій легкий човен по кипучих хвилях життя? Важкі то питання! І з могучим розумом людям часом не під силу, а то їй, безталанній, наодині! Недаром сунуться її безсилі руки з столу на коліна, клониться і пада важка голова на високі груди, бліда неміч укриває рожеве личко, закриваються ясні очі. А думки підхопили на свої легкі крила і мчать, мчать ген у різні сторони; то ткнуть її у пройшлу бувальщину, освічуючи іншим світом, — то вона була гірка та непривітна, а тепер здається ще непривітнішою, бо винуватить сама себе Христя у таких випадках, в яких вона не почувала себе винуватою... То зостановиться на теперішньому часі — і здається він їй такий обридлий та безодрадний. То Знову понесеться у будучину шукать місця для себе. Почувалося — нема їй місця такого, немає кутка нагрітого! Повія... Повія... як вітер віється по полю, як птиця носиться по вітру, так вона по білому світу. Розумний чоловік Кирило, та не дурна і баба Оришка. Одним словом, наче тим ножем, очертила вона її безталанне пробування на сьому світі. Кирило каже, вона дурна. Ох, не дурна вона, а страшна. І говоре якось страшно, наче у душу залазе, і слова каже троючі, до самого живця тими словами проймає. "Відьма вона, відьма... через те і пророкує", — рішає Христя і сама струшується. Голова її клониться все нижче, сама вона згинається все дужче, наче хоче удвоє перегнутися, у клубочок скотитись, щоб не дивиться на хату, бо там у глухих кутках засіли її живі думки, манять її глянути на себе, кривляться і кепкують із неї.

Свічка зовсім нагоріла: довгий гніт, наче палець, виглядає з синьої горошини світу і туманить і без того сумні померки хати. Це зразу щось тріснуло, світонуло. Христя кинулась, підвела голову. Криваве зарево пожежі здіймалося з-за гори, з слободи і осіяло усю хату. Христя від нестямку кинулась до вікна. Серед чорної темноти наче що роздимало страшенними міхами горно, палала хата унизу, над самим ставом. По його сонній хвилі одбивалися, бігали огненні струмочки, з боків жовтіли своїми оселями хати... Щось десь залопотіло, неначе побігло... собака страшенно завиває, ревнула скотина із жаху. Ось і нестямний гук людського лементу роздався над сонною слободою і завихорився разом з цілим оберемком огненних язиків та іскор, що шугонули у темне небо з горілої хати. Ось знявся чорний дим, заклуботав серед ясного багаття, по обік першого піднявся другий огонь, наче з пекла дихнуло довгим огненним язиком, лизнув темну околицю неба... То вже щось друге зайнялося — не видко, повітка чи хата, тільки щось друге. "О людочки, рятуйте!" — почулося Христі, і в першу мить вона мала була кинутись в вікно на поміч, та, спохопившись, повернулася у двері... На бігу вона зачепила стул ногою; дубовий і важкий, він, наче зважніло, грюкнувся додолу. Страшний стук пройшов по всьому домі. Христя нестямно скрикнула і впала. Розхристана, розкуйдана, без очіпка, Оришка перша ускочила в хату до неї. ІІаче кішка, вона стрибнула через поріг і замерла від нестямку, повернувши своє хиже лице до вікна. Страшна вона: в неї скандзюбилися ноги, очі вивело з лоба, і в її темних зрачках, мов на ножі, виблискувало червоне зарево пожежі. Христі здалося, що настав страшний суд і сам луципір виліз з пекла і став коло неї... Вона, припавши ниць до долівки, сама не пам'ятала, як страшно на увесь дім лементувала.

— Що там таке? — почувся неспокійний голос Кирила, і він убіг у хату.

— Ті-і... лишечко! — тільки і вимовив він і зараз кинувся до Христі. — Панночко, панночко! Оханіться! Господь з вами! То на слободі горить, від нас далеко. Не бійтеся.

Людськеє тихеє слово, слово утіхи, покоєм війнуло на неї. "Це ще не страшний суд, коли такий ласкавий голос роздається біля неї", — подумала вона і, хоч не вставала з долу, оже затихла.

— Устаньте! Господь з вами! Нуте, я вас підведу! — сказав Кирило, беручи її під руки.

За поміччю його Христя устала. Він мерщій постановив стула, і вона, як вальок глини, повалилася на його.

Вона сиділа якраз лицем до пожежі. Поперед неї у страшній нестямі закостеніла Оришка, ззаду, держачись за стула, стояв Кирило. Він стеріг її, щоб вона знову не впала.

А пожежа все розгорялась та розгорялась. По сторонах тих двох високих куп огнів здіймалися нижчі, зливалися і страшенно іскрили. Та тепер уже не так було страшно. Чутно, що прокинулись люди, з безнадійним криком і лементом чулися голоси помочі і рятунку: "Води! Води! Мерщій води! Де відра? Давай сюди відра! Лий! Ламай тини! Налягай! Налягай!.." І тріск, і ляск, шкварчання води — все те злилося докупи.

— А як по моїм примітам, то се Кравченко горить, — сказав з-за спини у Христі Кирило.

Оришка, неначе хижа птиця, повернулася до його і зразу кинулася з хати.

— Ку-уди! — гукнув Кирило, ухопивши ззаду за сорочку. — Ні з місця! Оришка, застогнавши, ухопилась за лице руками.

— Ох, він... він... Запалили... запалили... — зашипіла вона своїм глухим голосом.

— Хто запалив? Кравченка запалено? — боязко спитала Христя.

— Та не слухайте дурної... Ще хто його знає, від чого то пожежа, а вона вже плеще "запалили", — сказав Кирило.

— Запалили, запалили! — не вгаває Оришка, бігаючи від нестяму по хаті. — Далебі, запалили! Не я буду, коли не запалили! Де тому огню узяться? Юдами запалено!

— Та перестань, чортова сорока! — скрикнув Кирило на неї. — Мов той дурень товче воду — одно своє: "Запалили! запалили!"

Кирило такий, що побігти б і на слободу порятувати, так дворище ні на кого покинути. Дві одурілі від ляку баби були небезпечними сторожами, так що й коло їх, наче біля малих дітей, приходилося ходити, доглядати. Кирило то вговорював Христю, то гукав на Оришку, поки огонь, не зробивши свого, почав помалу стихати. Його несита жага та ненажерливість, ковтнувши своє, притомилися, довгі язики уже не здіймалися вгору, не лизали чорного неба, а купою багаття трусились на самій землі. Зз'є тепер гомін людський, їх крик і гук росли, ширились. Здається, вони зраділи, що здолали ненаситного звіра, і зразу всі загомоніли у сто язиків, загукали у сто ротів. То був неясний гомін і гук, але він давав ознаку, що вже минулася та лиха година, що його знімала, що настав інший час, час запомоги та клопоту про минуле.

— Утихло, слава богу! — зітхнувши, сказав Кирило і пішов з хати.

За ним слідом почовгали Христя і Оришка. Усі троє вони зійшли над гору і стали.

Унизу над ставом по землі купою золи і огню розкинулась чимала пожежа. Сині зайчики бігали по ній із краю в край, підскакуючи знічев'я угору. По ліву руч ставок миготів своїм чорним плесом, на його холодній та тихій хвилі, у його безодній прозорості, наче у дзеркалі, відбивався червоний огонь. Здавалося, горіло і зверху землі, і зісподу. Кругом ставка, по березі і геть поза пожежею, начіплялося люду-люду — баби, жінки, діти чорною стіною стояли і дивилися, як за поміччю чоловіків боролися дві страшні сили — огонь з водою. А поверх усього у темному мороці ночі під чорним небом віялось, жевріло зарево, досвічувало робітникам своїм червоним світом, даючи ознаку далеким людям про чиєсь тяжкеє нещастя.

Аж ген за північ, коли пожежа стихла і зарево згасло, змогла тільки трохи Заспокоїтися Христя і лягла спати, їй не спалося: пригадувались пророчі бабині слова до Кравченка ще в Мар'янівці: "Ти не регочи, бо ти в моїх руках..." І Кирилове слово справдилося: Кравченкове добро перше пішло догори куривом... Оришка каже: "Запалено". Хто ж запалив? Кому б більш запалити, як не своїм? То, певно, на йому мстилися за ставок та городи. За що ж на йому? Чим він винуватий? Хіба він ним володіє, розпоряджається? Чи це предосторога тим, хто володіє? Страшна предосторога! А яка ж буде кара? І крізь сонне забуття Христина думка забігла вперед, малює картину другої пожежі, пожежі панського дворища... Христя прокидається і, перехрестившись, знову лягає. Сон колише її, а перед очима — огонь... Палає палац від гори і до низу, куріе садок, укритий жовтим димом, репетує Кирило, просячи запомоги, а внизу люди гомонять, чується їх регіт великий.