Повія - Мирний Панас

І Христя туди... і вона з ними... Я ж їй притулок дав, я ж її з того гнилого рову, в якім вона була, витяг, поставив на ноги. І от тепер се мені дяка від неї! Спасибі! Спасибі! Не ждав я сього від тебе, Христе! То-то ти по Мар'янівках вієшся, то-то ти про себе усюди клепаєш. Аж воно, бачу, он через віщо. Підожди ж, галочко! І на тебе е у мене пута... Тихо тобі в мене, покійно, не голодна й не холодна ти. А от, як замість тонких полотен ряднина обгорне твоє тіло і розтиратиме його, замість сукнів та шовку драна сорочина прикриє тебе... шматок цвілого сухаря, а не булки, стане упоперек твого неситого горла, ти пізнаєш, чи то добро, яким я тебе наділяв. Прийдеш ти знову до мене, у ногах лазитимеш, будеш скавучати, як собача... Вон! Вон! з мого двору, З мого добра, повіїще! З мого добра... Де ж моє добро? Де воно? — знову ударив у його голову інший стрій думок. — Цей Кут, сі поля, ліси... хіба воно моє добро? Невеличка карточка двору серед міста, невеличка хаточка на тій карті — от і все. Та й там є той, хто тебе не пускає... А се все... Де ті містки, що я строїв, де ті греблі, що я робив? Усі ті гроші тут сіли. Сей Кут всі їх Злопав, мов та прорва повесні, що гатиш-гатиш її — і нічим не зупиниш бистрої течії... Все це на чужі гроші добуто... треба ж їх колись віддати. Коли? — Колісник схопився обома руками за голову і нестямно забігав по садку. — Хіба ніхто не знає про се? Усі знають. Торік трохи-трохи не обвалилося на його нещастя. Він так і знав, що Лошаков доконає його, Христя вивезла, вона помогла. Христя... ох! чи вже ж тепер і ти проти мене? Ти хоч і повія, а все ж найдорожча і найближча до мене... Ні, ні", — сказав він уголос і, постоявши трохи, знявся і мерщій пішов до хати.

— Збирайся, у город поїдемо! — скрикнув Колісник, аж Христя кинулася і, підвівшись, звела на його свої заспані очі. Вона справді спала. Неміч і сльози приспали її.

— Чого баньки на мене витріщила? Збчрайся, кажу, у город поїдемо, — сказав удруге Колісник.

— У який город? Чого?

— У який? У губернію. Тут уже і так добре надихалися польового повітря, дай, боже, видихати.

"У губернію їхати!" — ударила думка у голову Христі, і очі її радісно заграли.

— Коли ж їхати? Зараз... — хотіла сказати Христя "збираться", та промовчала.

— Коли ж зараз їхати? Завтра або післязавтрого.

— Мені не довго збиратися: плаття зложила, зв'язала — от і все. Слава богу! Коли б скоріше те завтра або післязавтрого! — не видержала Христя.

Колісник неймовірно глянув на неї. Христя вся сяла радістю. "Чи раділа б вона, коли б що мала проти мене?" — подумав Колісник. І інший, покійніший стрій думок обняв його. А може, і її піддурюють, підводять.

— Слухай, — сказав він уголос до Христі, котра вже полізла за платтям знімати з кілочків.

— А що?

— Ти знаєш, нащо то тобі Здір прислав меду? Кажи по правді! Христя тільки зняла угору плечі.

— А я почім знаю. Учора я бачилася з його жінкою на луці. Вона хвалилася, що розбагатіла, що чоловік зостався дома біля пасіки. Може, по давньому приятельству, — вони прихильні були до моєї матері, — і прислали той мед.

— Так, по приятельству. Сьогодні здір приїздив купувати лісу.

— Ага. Так тепер же я знаю, чого Одарка розсердилася, як натякнув син її, щоб не забула сказати мені про те, що батько наказував. Оце ж воно і е про той ліс.

— То-то. Вони хотіли, бач, через тебе діло ламати, та не вдалося.

— А я ж тут причому. Хіба мій ліс? Хіба я його продаватиму?

— Піди ж ти! Ох! Бісовщина! — крикнув Колісник і, поскромадивши себе у потилиці, пішов у свою кімнату.

Христя помітила, що Колісника щось наче клопотало, вона, постоявши, побігла за ним у кімнату дознатися.

— Що клопоче бідну головоньку мого доброго тата? — пестливо замовила вона. — Скажи ж мені. Повідай своїй доні!

Колісник повернувся. Христя стояла перед ним, та давня Христя, з рожевим личком, з іскристими чорними очима, що так і вабить, так і тягне до себе. У його на душі пояснішало.

— Ох, Христе! Христе! — замовив він, горнучи її до себе. — Коли б ти знала — наче сто гадюк упилося в моє серце.

— Що ж там таке?

— Ат! — махнув рукою Колісник. — Ся худоба — бери її нечистий! — не дасть мені спокійно вік дожити! І нащо я її купував? На те, щоб собі покою не мати. Чую, що не викрутитися мені від напасті. Ось осінь прийде, наїзд буде, — почав далі журливо він і зостановився.

— Яка ж напасть буде?

— Яка? У тюрму запруть, в Сибір зашлють.

— За що? — скрикнула Христя.

А Колісник, мов не чув того питання, далі вів:

— І ніхто не скаже: "Все ж він чоловік був". Все ж і мені хотілося жити. Усі мене обвинуватять.

— От і не вгадав. От і не всі. А я нащо?

— Ти.. ти, спасибі тобі, тільки, може, одна й прихильна до мене. Та що ти? Коли вестимуть мене з тюрми на позорище, чи ти станеш зо мною разом? І ти, як і другі, одступишся від мене, — замовив він і замовк.

— Я молитимуся за тебе. Може, моя молитва дійде до бога, учує він її і помилує тебе.

— І вже. Ніщо мене не помилує. Нема нікого за мене — всі проти мене.

— Бо ти сам так ведеш діла, що всі проти тебе стають, — сказала Христя.

— Як?

— Так. От ти пригнітив слобожан, а вони, певно, були б за тебе, коли б ти не так робив.

— Що ж вони?

— Що? люди! Тебе не стало б — вони добрим словом згадували. От, сказали б, добрий пан був.

Колісник сумно і болісно усміхнувся:

— Що ж робити мені?

— Що? Подаруй їм той зиск, що ще зостався. Верни їм ставок, городи. І вони будуть молитися за тебе.

Колісник, схилившись, довго-довго думав.

— В тебе добра душа, Христе, в тебе жалісливе серце, — чуло промовив він. — Трохи, лиш, чи не твоя й правда. Хоч кому-небудь добро зробити, хоч капельку — і то краще. Кириле! — гукнув він на всі хати.

Кирило як з-під землі вродився.

— От що, Кириле, — почав Колісник, похнюпившись. — Завтра або післязавтрого я виїду відсіль. Там з слобожан слідує зіськати триста рублів. Збери їх і скажи — дарую я їм той зиск. Вовкові і Кравченкові теж скажи, щоб до ставка й городів не мали ніякого права. Хай буде все по-старому.

Кирило якось неймовірно дивився то на Колісника, то на Христю. "Що се, — думалось йому, — що се?"

— Скажи їм, — знову почав Колісник, — поки я живий, хай усе по-старому. А не стане мене — може, згадають добрим словом, може, хто помолиться за мене.

— А гроші ж як Вовкові та Кравченкові за оренду? — спитав Кирило.

— Гроші я верну, — замовила Христя і мала була бігти у світлицю.

— Стій. Ті гроші тобі зостануться. Виручиш з хазяйства, Кириле, — вернеш, а може, я зашлю з губернії. Кирило аж трусився з радощів.

— Оце по-божому, пане, а по-божому! — замовив він.

— Так чуєш? Як я поїду, скажеш їм. Скажи, хай помоляться і за Христю уже разом.

— Що ти? Що ти? А за мене за що? Хіба моя худоба?

— Цсс! —засичав він і махнув на Кирила рукою — іди, мов, собі. Той, уклонившись, вийшов. А Колісник підвівся, походив по хаті, підійшов до Христі і, взявши за голову, притис її біле чоло до своїх пухких уст.

— Це за розум! — сказав він, поцілувавши, — а це за серце! — і, прихилившись, припав устами до її високого лона. Христя тільки радісно світила очима.

XI

Через два дні вони поїхали. Ніколи Христя не почувала себе такою веселою та утішною, як у ті два дні. Ожила, розцвіла, мов на світ знову народилася. І він їй здається такий красний та привітний, і люди такими добрими та ввічливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпів повідати їй про Колісників наказ), і вона їй здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона їй на спомини подарувала свій чорний платок.

— Носіть на здоров'я та згадуйте мене! — сказала Христя, не примічаючи, як Оришка гребезнула той платок у неї з рук, мов однімала, і хоч би сказала спасибі, хоч би головою хитнула.

Нащо їй та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помічала і того, що Кирило коло неї, мов коло своєї дитини, пада, приязно заглядає ув очі, на льоту і думку лове, дивиться — молиться на неї! Вона і йому на кисет шовкову хустку подарувала.

Кирило, мов розум стеряв з радощів, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцілував і, тремтячи, промовив:

— Не буду я з цієї хустки кисет шити. А, як умру, заповідаю з собою положити. Мені вона і на тім світі буде про добро людське нагадувати, з нею мені і під землею легше буде лежати.

Після обід, надвечір вони виіхали. Слобожани, як тільки над'їхали коні у двір, почали несміле збиратися під горою біля шляху. Певно, вони і в двір би пішли, коли б Кирило грізно-прегрізно не наказав, щоб ніхто не смів і очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тоді тільки Колісник запримітив сіру громаду, що, скидаючи шапки і вклоняючись, бажала йому щасливої дороги. Діти не видержали і, гудючи на все поле, помчалися навздогінці коням.

— А Кирило таки не видержав, — промовив Колісник і одвернувся. Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад і, усміхаючись до дітвори, що одно поперед другого, мов м'ячі, котилися пообік дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекіт, ні на хвилину не вгавав. Коли б не суха дорога, по котрій, мов по кам'яниці, гуркотіли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жмені кине, — діти з новою силою помчаться на той мах, їх гук доходе до самої повозки. Христя одвернеться — гук стихне, тільки гуркочуть колеса по накоченій колії.

— Та буде тобі з тими щенятами водитися, — суворо промовив Колісник, накидаючи легку кобку свого сірого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася.

До самої Мар'янівки вони їхали мовчки. Чутно тільки тупотіння кінських ніг, гуркіт коліс та коли-не-коли возниця зійкне на яку-небудь коняку, хвисне батіжком, щоб не одставала.

Сонце сідало, як вони уїхали в Мар'янівку. Жовтогарячий його світ привітно слався над оселями, садками, городами, темні тіні зступалися по глухих кутках, вечірній морок слався по землі. У повітрі тихо-тихо, курява стовпом стоїть і не розходиться. Там, у непрозорій кіптязі, чується бекання овече, десь ревнула скотина, бугай бутить на все село, людський гомін, жіночі крики зливаються з його гудючим покликом. Упосліднє перед спокоєм гомоніло все, незабаром воно стихне, тільки сонце скрие своє ясне обличчя, тінь ночі розстелеться над землею — і все замовкне до завтрішньої зорі.

Колісник, як їхали селом, похнюпився і не дивився нікуди, зате Христя розглядала все, повертаючи голову то на той, то на другий бік.