Повія - Мирний Панас

Ну, що тобі з того прибуло, що ти себе виявила? Перша Оришка, — на що шкарбун, — наплює тепер на тебе. Я, скаже, думала: воно добре що, путнє що, аж воно... — Він не договорив і знову пішов у кімнату.

Христя сиділа як на ножах або на угіллі — голова її горіла, лице пашіло, серце так страшно билося. І підвернулася Одарка з своїми стільниками! Прохала вона її, хвалилася, що хочеться моду? Нащо ж вона його прислала?

— Чи посуду спорожните? Чи у себе зоставите? — спитався у вікно па рубок.

Христя заметушилася. Ухопила мед і помчалася з ним у кухню.

— Оце, бабусю, стільники. У вас чиста мисочка е?

— Нащо та мисочка? — не дивлячись, спитала суворо Оришка.

— Спорожнити треба.

— Так би й казали. А то: "чиста мисочка чи е"? Звісно — е. У нас не так,. як у других, що часом і ложки в хаті немає. Давайте! — і вона своїми корявими руками так і гребезнула з рук у Христі зв'язку.

— Від кого се? Ну та й стільники! — ласкавіше заговорила вона, уздрівши три пласти здорових, на всю тарілку, липових стільників.

Христя мовчала І нащо їй знати, від кого? "Спорожнила б скоріше, щоб хоч одіслати того нарубка, що стояв там коло світлиці і, наче докір, заглядав у вікно", — думалося їй.

Не швидко спорожнила Оришка посуду — Христя все стояла і дожидала.

— Чого ви ждете? Хіба я сама не принесу? — гарикнула Оришка, перекладаючи третій стільник.

Христя мерщій ухопила тарілку з хусткою і помчалась в світлицю.

— Та підождіть! Постойте! — гукнула Оришка. — Ще там мед зостався! Вимити ж треба! Оце яке там швидке та скоре, матінко! — і, ускочивши в світлицю, вона знову узяла посуду і почовгала в кухню.

Христя важко-важко зітхнула. Докори Колісникові боляче щипали її за серце, а тут ще й Оришка вразила. Христя, зронивши сльозу, пішла до своєї скриньки.

Поти вона там рилась, чогось шукала, і Оришка вернулась в світлицю, несучи в одній руці миску з медом, у другій випорожнену посуду.

— Нате вам і те, і друге, щоб не сказали, що вкрала. Стара я для сього, — гарикнула вона і, переступивши поріг, поплигала через сіни.

Христя вся затіпалась, оже здержалась. Узяла чужу посуду, передала через вікно парубкові, ткнувши йому в руку щось біленьке, кругле.

Парубок, почувши подарунок в руці, уклонився низько-низько, трохи не до землі, подякував щиро.

Далі вона вже не могла здержатись. Як одвернулась від вікна, сльози градом полили з її очей. Наче підстрелена, помчалась вона до ліжка і, як сніп соломи, повалилась лицем на подушку.

— От і починається! Уже і починається! — гірко вимовив Колісник, увійшовши в світлицю і чухаючи потилицю. — Ну, чого ти? Христя підкидалася на подушці.

— Ми все так... усе так, — казав Колісник, міряючи світлицю вздовж і впоперек. — Самі наробимо, та ще й сльозами надолужимо.

— Що ж я наробила таке? — крізь сльози глухо спитала Христя.

— Чого ти в Мар'янівку їздила? — гукнув Колісник, становлячись коло неї. Христю неначе хто батогом стьобнув. Вона підвелася і заплаканими очима призро-призро глянула на Колісника.

— У Мар'янівку? Спитайтесь баби, що ви надо мною надзирати настановили.

Колісник вилупив на неї очі.

— А вчора... позавчора чи то четвертого дня де була?

— У любовників. Тут їх у мене ціла метка, а ви, бач, з Оришкою і прогляділи.

— У нас ніколи не так, як у людей... Або сльози, або крик, — одказав тихо Колісник і пішов з хати.

Христі стало ще важче на душі, ще тяжче на серці. Вона побачила, що її зопалий замір, котрий вона таїла на своєму серці, що гнітив досі її душу, пропав даром. Колісник уражений пішов від неї, не сказавши ні слова навпаки. Може, він і в думці нічого не мав того, що заклюнулося в її дурній голові? Певно 6, він виявив те або поглядом, або словом, а то — ні. Дивуючись, якось тільки глянув на неї і пішов геть, щоб не збивати бучі. Чого ж їй так думалося? Стара відьма про щось натякнула, а їй і запевне здалося. І жаль, і досада, як п'явки, ссали її за серце. Образа Оришчина, прикре запитання Колісникове ключем закипіли у її душі, піднімалися угору, били через край. Вона знову, припавши до подушки, кревно і голосно заголосила. Оришка, почувши З кухні, підійшла до неї, подивилася, як тіпалися її круглі плечі, як дрижало і тремтіло тіло, здвигнула плечима і мовчки пішла собі геть.

— Все... слинить... якби піймав за патли та одвіяв на всі боки, то не слинила б... — толкувалася Оришка сама з собою.

— Чи ти пак знаєш, хто ся панночка? — спитав Кирило, увіходячи у кухню.

— Уже чи ти знаєш. А я давно бачу, що шмат повії, — гарикнула з серцем Оришка. — Видно, чим не вгодлв сьогодні. Чуєш, як заводе? — додала вона, мотнувши головою на світлицю. Звідти доносилося важке схлипування.

— Та то хай собі вони як знають, — одказав Кирило. — Погризлися — і помиряться. А тут хто вона, он в чім смак. Ти знала старого Притику? Оришка мовчала.

—— Що змерз у миколаївський ярмарок? Пріська, його жінка, як умерла, то нічим було і ховати... Здір на свій кошт ховав.

— Ну, то що? — спитала Оришка.

— Це ж їх дочка — Христя. Сьогодні од здорів приходить парубок, стільники приніс. Питає Христі. Чи не збожеволів ти, думаю, якої тобі Христі, у нас і в дворі такої не чугно. Коли тут і вона — сама виявилася. Тоді тільки я признав, що вона справді, її обличчя, її й голос. Он куди наші стрибнули!

— Багато честі! О, багато честі! — крутячи головою, одказувала Оришка.

— Та честі-то небагато. А бажалося б знати, як вона дійшла до сього?

— Нужно... куди пак, як нужно!

— І краще робиш, Оришко, що не дознаєшся, — несподівано обізвався до них з сіней третій голос. Кирило і Оришка зиркнули — на сінешніх дверях стояв Колісник.

— А тобі, Кирило, уже старому дурневі, і стид у бабські речі умішуватись! Краще б дивився за лісничими, щоб не пускали чужого скоту на молодняк, — додав він і потяг у світлицю.

Оришка глянула на Кирила і усміхнулася, а Кирило, поскромадивши голову, мовчки потяг з хати.

— От тут послухай, що за тебе Кирило з Оришкою трахтують! — сказав з досадою Колісник Христі, увійшовши в світлицю. — А все твій язичок наробив.

Христя, припавши до подушки, мовчала. Кревний плач її пройшов, та німа мовчазність, що наступає після гіркого плачу, найшла на неї, склепила уста, скувала серце і душу. Туди тепер ніщо не доходе і нізащо не дійде. Ні гіркі докори, ні криклива лайка-буча. Серце закрилось, не чує, душа бажає спочинку, одного спочинку, і байдуже їй, що робиться около. І Христі було байдуже. Вона лежала головою в подушку і, не повертаючись до Колісника, мовчала. Той походив-походив по світлиці і знову сумний потяг з хати.

"Ну та й день сьогодні видався! Уже й день!" — думав сам собі Колісник, ходячи по садку на сонячній спеці. Вона, здається, і трохи не діймала його, хоч піт обливав і лице, і шию, і груди. Що йому ся спека, коли більше підпіка його ж середина? Ще недавня невдача з слобожанами за спаш не заволоклася забуттям, як сьогодні ота рева підновила, підложивши до серця ще пекучішого огню. Уже все за себе розплескала, позаводила зводні якісь. Це ж усе дійде туди, куди треба доходити. Будуть ті, що донесуть до жінки і вложать в її уха. І так мені життя немає через неї, а тут ще — на та цить!

Колісника наче злі комарі кусали у потилиці, так він її раз по раз скромадив, ходячи похнюпившись по садку.

— Пане! А пане! — гукнув з гори Кирило.

— Чого?

— Тут до вас чоловік приїхав!

— Який там чоловік? Чого? — допитувався Колісник, виходячи на гору.

— Здрастуйте, — привітався до його приїжджий середніх літ чоловік у синій суконній каптанині, у добрих юхтових чоботях, у картузі замість шапки, Лице його сите, гладко виголене, вуси руді, трошки підстрижені, голова розчесана під проділ. Все це давало ознаку, що приїжджий не простий собі чоловік, а заможний і поважний хазяїн.

— Здоровії— одказав Колісник, заглядаючи у ясні приїжджого очі.

— Я до вас по ділу, — сказав той, виступаючи уперед і кидаючи Кирила позаді.

— По якому, кажіть, — депитуеться Колісник.

— Та, бачите... — і приїжджий запнувся.

Колісник помітив, що приїжджий не хотів казати свого діла при Кирилові, котрий стояв назаді, і, повернувшись, повів приїжджого у садок.

— Я чув, ви ліс продаєте, — почав приїжджий, спустившись геть з гори.

— Продаю, — одказав Колісник. — Коли добрий купець знайдеться, чому не продати?

— Та так, так. Так от я, їдучи на луку, і завернув до вас попитати, як ви продаете: чи увесь, чи по частях?

— А ви ж хто такий будете? Звідкіля?

— Та я Карпо здір з Мар'янівки. Ви, певно, мене не знаете, а от... — і Карпо знову зам'явся. — Христя знає.

— Яка Христя? — геть дивлячись убік, щоб не стріватися з веселим Карповим поглядом, спитав Колісник.

— Та вони у вас живуть. Давні мої знайомі, сусідами колись жили. Жінка моя бачилась з ними.

— То ви до Христі чи до мене? — не видержав Колісник і приснув Карпові, кинувши на його свій суворий погляд.

— Ні, до вас, — спокійно одказав Карпо, граючи веселими очима. — Ліс же не Христин, а ваш...

— Я лісу не продаю! — випалив знову Колісник, червоніючи увесь, як буряк.

Карпо здвигнув плечима.

— А коли не продаєте, то вибачте, шо потурбував. Прощайте! — вимовив він, усміхаючись, і пішов на гору, помахуючи батіжком. Колісник стояв і зло дивився на браву осадкувату вже постать Карпову. Він, здається, намірявся кинутися на його і з усього маху дати доброго потиличника сьому приїжджому купцеві. А той, не озираючись, пішов-пішов і ген скрився за замчищем. Через скільки часу дорогою під горою показався гнідий ситий кінь і зелений возок. На передку сидів чоловік у сорочці і в жовтому брилі, а назаді сиділа знайома каптанина. Колісник пізнав у передньому парубка, що приносив сьогодні ранком стільники. То справді був він, одвозив тепер хазяїна на луку.

"Так от відкіля той мед! Он чого вони задобряють ним. Мужик, кажуть, дурніше ворони, а хитріший чорта!" — думав Колісник, все далі та далі даючи волю своєму гніву. Він аж клекотів у його серці, перевертав усю душу до дна. Думки стеряли свій покій і носилися над ним, як ті чорні круки, почувши здобич, каркаючи та вигукуючи про одно тільки нещастя. Так он воно до чого йдеться! Он куди вони усі горнуть. Моє добро упоперек горла їм стало. Моє добро їх завадило. Хотять мене кругом обійти, обплутати, щоб його посісти.