Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

Я ще не бачила такого вар'ята, аби йому подобалося працювати… Ха-ха-ха!

— А що, лежати черевом догори?

— Смішний, а чого зараз черевом догори?… Можна й боком, аби на м'якому… ха-ха-ха.

— Що тут смішного? Слухай, а там у вас є вентиляція?

Сташка не розуміла навіть значення цього слова.

— Не розумієш? Продув, щоб пилюка від волокна не літала по фабриці.

— Смішний ти! А що кому шкодить, що вона літає? Тільки те хіба, що як вийдеш з цеху, то голова сива.

— Ти не забувай, що легені теж стають "сиві".

Сташка хихикнула в кулак.

— Ну і смішний!

Але Бронко продовжував прикидатись наївним.

— А ти знаєш, що, наприклад, у Радянському Союзі по таких фабриках є електричні вентилятори? Розумієш? Зіпсоване повітря проганяють, а вводять свіже; а вікна там по фабриках більші, ніж, слухай, двері у стодолі. Чекай, а ти взагалі чула що-небудь про Радянський Союз?

— От, знайшовся мені фраєр! А чому не чула? Але я там не хотіла б жити.

— Так? А то чому? Бо тобі наговорили, що за Збручем їдять всі з одного котла і сплять під одною веретою?

— Смішний! Я знаю, що це все байки! Ні… ні… Там всі жінки ходять в гімнастьорках і носять чоботи, а для мене зграбний мешт[146] — то все! Щоб як жінка була гарно одягнена, але як нема елегантного мешта, то все — до Дунаю!

— А якби я тобі показав фотографії, щоб ти на власні очі побачила жінок у платтях і мештах таких, як у нас носять?

Та Сташка вже не слухала його. Вкрай незадоволена, скубла ромашку, чи, як її називають у тих краях, королицю, "любить — не любить", і, ображена, з закопиленою губою, кидала пелюстки у канаву біля стежки, на якій стояла з Бронком.

Бігме, правду казали дівчата, коли попереджали її, що тому Завадці щось злегка бракує. Замість говорити дівчині приємні речі або бодай вести себе так, щоб вона могла говорити йому всякі милі серцю мадригали, він розводить їй про справи, які анітрохи її не обходять. Страшенно цікаво їй знати, що десь там, у Росії, робітники повиганяли гольдштромів і самі правлять фабрикою! Сташку могло б ще обходити в якійсь мірі те, що стосувалося б подій у Нашому, але що там, бозна-де, сталося таке, що в них ніколи не станеться (спробували б вони прогнати Гольдштрома з його фабрики, так завтра ж виглядали б з-за грат, як кури з койца[147] то яке їй діло до того?

Великий мені гріх знайшов: по цеху пилюка з волокна літає! А дома, коли тіпали коноплі, не літає пилюка?

А втім, і дурень скаже, що краще працювати в пилюці, ніж зовсім не мати праці. Не одна, а десять її подруг і ровесниць хотіли б бути на її місці, а цей буде тут торочити про якісь там вентилятори, чи як їх там!

Мама ще й тепер, по сімох роках, час від часу товче їй у голову, щоб шанувалася на роботі, хоч Стаха і без маминих наук знає це.

Стаха Кукурбівна числиться на фабриці Гольдштрома постійною робітницею, і вона гордиться цим, вбачаючи свою перевагу над сезонними робітниками.

Мала б вона розум, коли б, наслухавшись таких намовлянь, стала вимагати від Гольдштрома світла і свіжого повітря. Він, ого, з місця післав би її на свіже повітря! Спитати, хто б годував тоді її, люфтінспекторку?[148]

Ба, ані мови про те, що краще було б вродитись графинею, ніж дочкою прачки-поденщиці і сторожа; але Сташка, однак, не нарікає на долю. Нічого, нічого! Шість днів гарує, як віл, зате сьомого дня гуляє собі так, що має на цілий тиждень!

Ти-сь цали муй свят,

Ти-сь єден серце скрада[149] —

затягнула Стаха наймодніший шлягер[150], щоб дати зрозуміти Бронкові, що така розмова її нудить.

Бронко й сам це збагнув. Щоб не перетягти струни, він перейшов на інші теми. Став її розпитувати, які фільми вона любить, яке її улюблене танго, хто її подружка від серця і таке інше.

Коли Сташка згодом почала вірити, що Бронкові прояснилося в голові і він зрозумів нарешті, про віщо треба говорити з дівчатами на побаченні, він запитав її знічев'я:

— Ти, а що б то було, коли б ви одного дня всі, як одна, не вийшли на роботу?

— Смішний! Такого ніколи не може бути. Як же ж Марися може не вийти на роботу, коли в неї двоє дітей?

— А коли б і вона не вийшла? Коли б так, слухай, хтось зобов'язався годувати її дітей?

— Такого дурня на світі нема…

— А якби знайшовся, скажім, не дурень, а ціла організація?

— Овва, то Гольдштром послав би Ізя на ринок, а той привів би йому скільки хочеш безробітних. Мало їх там крутиться щодня…

— А якби й безробітні відмовились іти працювати до Гольдштрома?

— Іди геть від мене! Я гадала, що ти тільки трохи, а ти таки зовсім джім-джім! Ха-ха-ха… Безробітні відмовилися б від праці!

— Ну, а якби, припустім, таки відмовилися? Якби так якийсь, як ти кажеш, "дурень" організував для них громадську кухню…

— Іди не розповідай мені байки!

— А все ж таки, якби так?

— То Гольдштром чи Ізько поїхали б у Лодзь чи Краків і привезли звідти вагон мазурів, чи я знаю кого…

— А якби й мазури відмовились від роботи?

— Е, ти щось таке говориш, що й слухати не хочеться…

— Ну, а якби таки відмовились? Припустім, що й польські безробітні відмовилися б, то фабрика стала б?

— Та стала б…

— Значить, був би простій?

— Смішний ти, та певно, що якби фабрика стала, то був би простій.

— І Гольдштром мав би збитки?

— Та, бігме, ти говориш зі мною, як з дитиною. Та певно, що мав би збитки!

— Добре, значить, він може бути залежний і від вас, а не тільки ви від нього, так? Бо коли б, припустімо, фабрика стала, а ніхто не пішов на ваше місце, то старий мусив би забігати коло вас та ще й просити, щоб ви згодилися знову йти працювати…

— Таке! Мусив би! Нічого він не мусив би, бо такого ніколи не було і не буде, а все це байки, й більше нічого. Ти такий смішний! Розводиш теревені і ще хочеш, щоб я повірила тобі!

Одного разу Бронко прийшов на побачення з товстою книгою під пахвою.

— А це що за книга? — спитала Сташка, сподіваючись про себе, що це не книга, а альбом у книжковій палітурці.

— Цікава книжка… Може, хочеш почитати?

Стаха взяла книгу, прочитала її заголовок "Програма винародовлення українців у Польщі", покрутила книжку в руках, розкрила, подивилась на шрифт і… віддала.

Фі, стала б вона читати такі товсті книги, та ще таким дрібним шрифтом! Вона любить книги не дуже товсті, з малюнками, і щоб були великі літери. І щоб в тих книгах багато говорилося.

— Щоб багато діалога було, хочеш сказати?

— Я не знаю, як то називається, але люблю, щоб був рух у книжці…

Бронко не розсердився на неї, а, навпаки, з привітною терпеливістю, не нав'язуючи їй тієї товстої книги, почав випитувати, що їй подобається читати, крім книг, в яких багато говорять. Сташка призналась, що з охотою читає ще релігійні книги (але теж щоб малюнки були!) про грішниць, що покаялись, а потім стали святими, про те, як святі борються з спокусами, про духів, що розповідають про загробне життя, про чуда з мощами святих.

— То добре, — відразу погодився на її смак Бронко, — можу тобі принести й такі книги…

Він справді на другий день приніс невеличку книжечку, а що вона була без малюнків, то він узявся сам її читати Сташці. Стаха сперлася головою на його плече, начеб на спинку фотеля, і подумала, що в такій позі слухати могла б день і ніч.

Спочатку читання оте не викликало зацікавлення в Стахи. Страшенно їй цікаво знати, скільки католицька церква в Польщі посідає гектарів землі. А хоч би й запам'ятала собі цифру, то про що це говорить Сташці? Вона однаково не може собі уявити, скільки цього, на око.

— Та що це мене обходить, Броник?

Бронко й тут виявляє незвичайну терпеливість.

— Слухай, я тобі зараз поясню. Чотириста тисяч гектарів, розумієш, — це стільки, скільки в Польщі має п'ятсот тисяч бідняцьких селянських господарств. Розумієш? А приходу з цієї землі має церква сто мільйонів на рік!..

— Ну, і що з того? Та хай собі має. Мені не дає, але й від мене не бере?

— Ти така певна, що не бере? — спитав Бронко, повернувши плечем так, щоб заглянути їй в обличчя. — Ти на відпусти ходиш?

— Певно, що ходжу.

— На боже даєш?

— Маєш! А що ж то я — збіднію без отих кількох грошів?

— Офіру святим приносиш?

— Ой, який ти направду смішний! Та тих святих стільки, що й фабрики Гольдштромової не вистачило б приносити всім офіру!.. Я й не знаю всіх… Я тільки знаю, що як щось пропаде, чи згублю, чи навіть крадіж, то варто тільки принести офіру до святого Антонія, і згуба відразу знайдеться. Я вже в цьому переконалась, Броник. Ти собі говори, що хочеш, а я знаю, що це дуже помагає. Це мені вже ніхто не виб'є з голови, бо я вже не раз переконалася на собі.

— А ти бачила образ святого Антонія?

— Смішний! Та чи раз! Навіть у себе в молитовнику маю.

— А чи ти знаєш, що у твого Антонія шість голів і сімнадцять рук?

— Іди, іди, — кокетливо відштовхує вона Бронка від себе. — Ти вже як щось скажеш…

— То ти не віриш?

— Ти смішний!

— Якщо не віриш, то почитай сама. Але читай вголос, щоб я міг послухати.

Сташка не буде вголос читати. Читає вона важко, а коли трапиться яке прокляте слово, то й зразу вимовити його не зможе. Читати при Бронкові вголос? Та нізащо в світі!

— Вже читай ти, а я буду дивитись у книжку.

— Хай буде, тільки пильно дивись! Ось з цього місця читаю: "Католицькі священики й монахи показували віруючим в різних країнах десять голів Іоанна Хрестителя, чотири тулуби і три голови святого Антонія, вісім голів

і шість рук святої Анни, шість голів і сімнадцять рук Андрія Первозванного…"

— Броник, а хто це таке написав? Може, то брехня? Хтось мав злість на ксьондзів і написав, а такі, як ти, видрукували. Написати можна, що хочеш. Папір все витримає!

Броник знову з тією самою істинно материнською терпеливістю пояснює Сташці, що прочитане — це доведені факти, але церкві, річ ясна, вони невигідні, і церква їх замовчує, хоч заперечити не може.

— Це історія, Стахо, — розумієш?

Розуміла й не розуміла. Святому Антонію молилась ревніше (бо завжди ця молитва приходила з нагоди будь-якої пропажі в хаті), ніж самому богові, а тепер буде думати: до котрої з шести голів слала вона свої мольби? І на місці молодого у довгій коричневій рясі чоловіка з миловидним, обведеним каштановими кучерями обличчям та із зведеними побожно до неба очима вимальовується в Стащиній уяві потвора з шістьма головами та сімнадцятьма руками.

— Йой Броник, мені чогось аж мороз пішов поза шкірою.