Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

За тиждень він дійсно з'явився у Річинських. Першою особою, що привітала його на подвір'ї, була Слава. Вона ще здалеку помітила, що Суліман якийсь не такий, як завжди. Коли він підійшов ближче, то виявилось, що ця небуденність йшла від того, що маклер був охайно одягнений. Але диво! Суліманові не личили ні паперово-біла сорочка, ні червоно-чорна краватка, ні чистий (хоч і трошки злежаний), без плям піджак. А може, це тільки здавалося. Так. Просто у цьому вбранні він ніскільки не нагадував собою Сулімана з таткових часів, і це була найголовніша хиба. Це була чужа людина, яка лише з обличчя трохи нагадувала таткового заушника.

Та все ж Слава зраділа йому. Яким би дикуватим сьогодні не видався їй Суліман — це була людина, яка знала її з самого дитинства і з якою вона могла почувати себе ще дитиною. Суліман іноді нагадував Славі породистого собаку сенбернара[154], який спокійно, ба навіть поблажливо зносить тиранію дітей, коли ті тягають його за вуха чи їздять на ньому верхи.

— Суліман, Суліман! — підбігла до нього Слава і, почепившись за плече, поскакала поруч з ним на одній нозі. — Як ви сьогодні нарядились! Що це таке, Суліман? А може, ви на залицяння зібралися?

На жарт Суліман не відповів жартом:

— О, Суліман ще вибереться до Річинських, але не на залицяння, а відразу у свати!.. Ха-ха!

Слава розгубилась. Суліман ще ніколи не промовляв до неї таким злозвучним тоном.

"Зі мною так не можна, Суліман. Сенбернари завжди бувають ласкаві до малих дітей. Якщо вже з Суліманом не можна пожартувати, то з ким тоді можна?"

— Ах, — схопила вона його за руку і сама обкрутилась навколо нього, — ви ж вдаєте! Вдаєте, о-о-о, бачу, вдаєте!

Суліман насилу спромігся на усмішку:

— Вдавати — це мій фах. Панна Катруся дома?

— Дома! Дома! Заходьте в татків кабінет, я її пошукаю і пошлю до вас!

Катерина стояла в спальні навколішках перед розкритою скринею з сувоями полотна. Почувши, що прийшов Суліман і дожидає її в кабінеті, Катерина тільки прикусила нижню губу. Це завжди у неї було ознакою великого душевного напруження. Час, якого потрібно було, щоб пройти з їдальні в кабінет (прохід через веранду Мариня забила, боячись злодіїв), дав Катерині змогу не тільки зібратись з думками, але й настроїтись на відповідний тон.

У кабінет вона ввійшла підтягнута, з виглядом людини, в якої час — золото. Сухо привіталася і, не пропонуючи Суліманові стільця і сама не сідаючи, спитала:

— Що вас привело до нас?

Суліман на таке привітання ледве кліпнув повіками: "Що ж, як бог до нас, так ми до бога…"

— Панна Катруся, — протягнув з єхидною усмішечкою, — не знає, що мене привело сюди? Панна Катруся навіть мусить питати? Так що ж мені на це сказати? Мені лишається тільки одне, аби такий здоровий був, — узяти капелюх і сказати панні Катрусі "оревуар". Файний інтерес! Вона… я перепрошую, панна Катруся не знає, чого я прийшов!!

— Я спитала, а ви відповідайте, і все, — й далі трималася Катерина підкреслено офіціального тону.

Суліман з уболівання захитав головою:

— Панна Катруся любить багато говорити і мене змушує до цього, а в гешефті треба більше діяти, а менше язиком молоти.

Катерина, достеменно як кілька хвилин тому Слава, не могла повірити, що це Суліман. Таким грубим, безпардонно нахабним був його тон.

— Вона дивиться, немовби перший раз мене бачила! Кік, кік![155] А чому панна Катруся не попередила мене, що Нелюська потребує мати такі делікатні нерви? Ви знаєте, який номер викинула мені ваша сестричка? Ну, знаєте чи не знаєте? Що ви мені на те будете казати, що вона зомліла? Файний інтерес, якби вона так і не схотіла опритомніти! Файно виглядав би Суліман… Панна Катруся маленька? Панна Катруся, ну, — він підморгнув по-парубоцьки, — не могла трохи підготовити сестру, ну… що її чекає, крім розмови, ще й… маленьке кавалерське снідання?

Сталося. Те соромітне підморгування, що ним почастував Суліман Катерину, буквально її перевернуло. Вона ще тому два місяці сама пішла з ним на змову, а тепер неначе сказилась. Її покинули дві прикмети, які, здавалося, становили природні компоненти її крові: хитрість і блискавичність орієнтації в будь-якій ситуації.

Вона забула, що в кулаці цього шулера, на якого вона піднесла голос, все її майбутнє. І вона почала кричати на нього. Кричала так, як не дозволила б собі кричати на Мариню. Здавалося, вся вражена родова гордість сконцентрувалася в інтонації того голосу:

— Як ви смієте так розмовляти зі мною? Я нічого не знаю! Я не хочу знати, що ви мали на думці! Ви просили, ви, мабуть, забули, — я не розумію, як можна так втратити пам'ять, — ви просили, щоб моя сестра зробила честь вашій матері й зайшла у вашу халупу. Більше я нічого не знаю… не знала, не думала… не припускала навіть у сні! Якщо ви інше мали на думці, то геть звідсіль! Геть! Таких треба під суд віддавати! Під суд! — вигукнула вона, аж жили набрякли на шиї, і наче пробудилась від власного голосу.

Господи, що вона робить? На кого вона кричить?!

Суліман дивився на неї своїми оксамитними очима і, як звичайно, облудно посміхався.

Катерина наче справді прокинулась від сну. Не знаючи, як загладити свій вибух, пошукала носову хусточку і для чогось приклала її до рота. В кімнаті ледь чутно запахло резедою.

Катерина подібна була до людини після припадку хвороби святого Вітта.

Від великого ослаблення вона сіла. Суліман наслідував її приклад, начеб тільки чекав цього сигналу. Він перечекав, поки Катерина зовсім заспокоїться (безконечно довго крутив папіроску, а потім зосереджено чистив нігті вістрям ножика), і аж нарешті почав довіреним голосом:

— Ну і треба було того? Я питаю, треба було? Суліман хотів би знати, щоб то було, якби й я мав таку гарячу натуру, ну, такий шампанський характер, як панна Катруся? Якби і я був такий, ну, як то по-вашому сказати, такий мішігіне, такий раптус[156] то я зразу звідціль побіг би до пана доктора Безбородька. Мені б не треба було брехати, очорнювати панну Катрусю. Ні! Досить було б переповісти панові доктору тільки одну розмову, яку я мав з панною Катрусею в день смерті покійного Аркадія… Більше мені нічого не треба було б… Уй, такий рік на мене, що я мав би велику приємність дивитися в той момент на пана доктора. Уй, я боявся б, уй, я дуже боявся б, щоб ті сині очі, що в них закохалась панна Катруся, не вилізли з орбіт… коли таке почули б… Але я не біжу. Суліман не такий. Суліман ще трохи пам'ятає темперамент покійного Аркадія і бачить, що дочка пішла в батька… А крім того, нерви. Ай-яй, як панна Катруся дає собі раду з такими нервовими нервами? Панні Катрусі серйозно треба чимскоріш заміж виходити… Такі нерви… Ай-ай, такі нерви!..

— Чого ви хочете, Сулімане? — голос Катерини перепрошував за її нерозумний вибух і просив пощади.

— А навіщо панна Катруся питається, коли вона знає? Суліман одного хоче, і панна Катруся знає, чого саме. Я поставив одну ціну — і не поступлюся. У гешефті Суліман — твердий горіх.

Катерині спітніло чоло. Очима пошукала щось на столі. За життя татка тут завжди стояв графин з водою. Ах, як придалася б їй тепер склянка свіжої холодної води!

— Я хочу вам щось сказати, Сулімане. Нікому іншому я не сказала б про це. Навіть мій наречений не знає цього… Ви праві, Сулімане. Неля в нас істеричка. Вона не зовсім психічно здорова. Ми приховуємо це, але воно так… Неля, самі кажете, зомліла у вас, а коли повернулась додому, я боялася, що вона руки наложить на себе. Тому, — я вам скажу правду, — вона скоріше руки на себе наложить, ніж погодиться на таке…

Суліман ступив до Катерини. Став у такій до непристойності близькій віддалі від неї, що до Катерини долітав запах часнику з його рота.

— Що значить "таке", панно Катрусю? А може, вже мені надоїло "таке"? Може, я передумав? — він відступився від Катерини і впав у крісло. — Може, — зробив він паузу, — я маю більш серйозні наміри щодо вашої сестри? Чого ви так дивитесь на мене? Суліман не п'яний. Суліман п'є тільки в шабас, і то не більше за наперсток…

Нечуване нахабство маклера приголомшило Катерину так, начеб щось важке вдарило на неї згори. Ось куди сягають його брудні лапи! Ось куди він задирає свою собачу морду!

Катерина хоче до всієї цієї справи підійти самокритично: був гріх з її боку. В той страшний момент, коли вона дізналася, що сподіване таткове багатство — це тільки купа ні на що не потрібних паперів, вона пішла з цим дияволом на змову в ім'я добра всієї родини. Щиро хоче вірити, що зробила це виключно для забезпечення майбутнього сестер і матері. Свідомо (так, не буде заперечувати), свідомо взяла гріх на душу. При цьому міркувала логічно: Неля одна, а їх без неї п'ятеро. Вона одна може виручити їх з біди, в яку застрягли, як в солонець[157], але всі п'ятеро разом, будучи самі в солонці по шию, нічим не зможуть допомогти їй одній… І так разом загинули б. А до того ж треба на такі речі дивитися ширше; такого роду гріх з погляду сьогоднішньої моралі — це просто пережиток міщанського світогляду. І тому Неля — коханка, і навіть коханка Сулімана, — можливо, допустимо. Але Неля — його дружина?! Дружина маклера, до того ж єврея?! Ні в якому разі! Суліман, син сліпого Мордка, — в родину Річинських? Суліман — швагер Філька? Суліман за одним столом з вуйком Ілаковичем?

О ні! Це було б щось більше, ніж безглуздя. Це було взагалі щось поза сферою можливого.

— Ви, Сулімане, ви, — шукала Катерина слова, як загубленої голки, — ви просто не думаєте, що говорите. Ви ж єврей, а вона… дочка католицького священика.

Суліман похитав головою, наче маятником:

— Ай-ай… подумаєш, дочка священика! Де той священик? Нема священика, нема і дочки священика, а є… ну, є… сирота по священику… А якби я не був маклером, а був доктором, то панна Катруся теж говорила б так зі мною? Якби я був такий, як є… Ну, з таким писком, як в мене, з моїми роками, з моїм горбом, але мав би титул доктора, то ви що — ви штрикали б мені у очі тим єврейством? Ви знаєте, що ви робили б? Ви, ну, порадили б мені перейти у вашу віру. — Він переконував Катерину, але сам не вірив своїм словам. — А чому маклер не може перейти у вашу віру? Панна Катруся гадає, буцім я не знаю, що панна Катруся думає. А я якраз знаю. Такий рік на мене, що знаю.