Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

Ну, може, і я випив трішечки-трішечки надміру, ну і забувся, хто ви, а хто я. Але я вам нічого поганого не зробив, Нелюська. Аби мене бог скарав, коли говорю неправду. Я втратив трохи голову, але зараз опам'ятався, Нелюська. І я хочу, щоб ви простили мені, старому дурневі…

Неля стиснула губи. Вона дивилась повз нього, кам'яно-холодна, виразно домагаючись своєю позою, щоб уступився з дороги.

Суліман, ставши збоку, по-лакейськи відчинив їй двері.

Неля пройшла повз нього, наче привид. Суліман не вийшов за нею, а поплентався до канапи. Намацавши під собою томик псалмів Давида, він з звірячою ненавистю кинувся на книжку і розпотрошив її так, як це в дитинстві робив з видертими з гнізд писклятами.

* * *

Ольга, мала господиня, попала в тенета, з яких важко було виплутатись. Нездорова атмосфера в домі після смерті батька, підсилена безбожною побожністю Олени (мати покладалася на бога, як на близького родича, якому не личить відмовляти у її незліченних проханнях), збудженістю Нелі, тим більше нервовою, що ні з ким не розмовляла, а тільки снувала по кімнатах, як мара, містично настроювала й таку тверезу голову, як Ольга.

Те, що в нормальних умовах Ольга вважала б за чисто випадкове, тепер в'язалося в її уяві в одне суцільне плетиво причин і наслідків, що тяжіло над нею з фатальною неминучістю.

Ольга й собі приєдналась до тих, які не визнавали інших, хоча б побічних причин батьківської передчасної смерті, крім тієї єдиної й безпосередньої: вигуку того "типа" на вічі в Калиниці. Він, лише він, а не прогресуючий склероз головного мозку, був причиною трагедії, що спіткала їх родину.

До тієї неприємної історії з штанами Ольга ще мала деякі вагання щодо автентичності особи. Сьогодні ж у неї не було жодного сумніву, що це тільки він, Завадка, звів батька в могилу.

Те, що саме їй тітка Клавда доручила піти до друкарні замовити клепсидри, в уяві Ольги із звичайної випадковості перетворюється у призначення. Так, очевидно, вже доля хотіла, щоб саме вона перша познайомилась з тим "типом".

"Бо коли б, — роздумувала, — до друкарні пішла Неля, то той "тип", побачивши її, напевно, як всі мужчини, був би засліплений її вродою, і йому було б уже не до терористичних листівок. Або коли б вибралася туди Зоня, то вже сама її неприступна, гордовита постава відбила б тому "типові" охоту займатись такими речами".

Найбільш неясним, а разом з тим найболючішим місцем у цій справі була для Ольги та обставина, що він привів татка до смерті, а сам залишився непокараним.

Запевнення стрийка Нестора, що це йому насухо не обійдеться, залишилось пустими словами, бо "тип" і далі працює на старому місці та походжає собі, начеб ніколи і нічого не сталося. Ясно, така безкарність робить його ще нахабнішим. Відправивши на той світ голову родини, він береться переслідувати решту її членів, починаючи з Ольги.

Під час похорону він так настирливо попадався їй на очі (зрозуміло, що злочинця завжди тягне до його жертви!), що хоч ті очі були затягнені серпанком і не висихали від сліз, проте не могли не помітити і не запам'ятати його.

Видрукувавши ту плюгаву листівку, він маневрує так (у цьому Ольга не має жодного сумніву), щоб саме їй попала вона в руки. Це дає підстави припускати, що він уже давно крутиться біля їхнього дому, щоб використати відповідний момент. У своєму нахабстві він іде далі. Йому мало того, що Ольга власними очима прочитала той пасквіль на татка і священницький сан. Він надсилає до них свою матір. І знову фатум, щоб вона, Ольга, першою увійшла того ранку до кухні. Від його матері повинна була дізнатись Ольга, що він не тільки ненавидів покійного татка, але й погорджує ним, доказом чого є те, що гидує носити одяг покійного. Оце саме він і хотів сказати їм, Річинським. Для цього він не завагався використати, як знаряддя, рідну матір, бо Ольга більш ніж певна, що та простачка те тільки й знала, що її синові не сподобалося носити чужі недоноски.

На фоні цих подій навіть Мариня з наскрізь знайомої, можна сказати, прозорої стає темною, завуальованою тими своїми непевними знайомствами з такими, як мати того "типа".

Як довго триває знайомство Марині з матір'ю тамтого?..

На довершення всього, як грім серед ясного неба, виявилось, що Неля задумала постригтися в монашки. Чому? Яка причина? Звідки така раптова побожність у сестри-красуні? Ніхто не може видобути від неї й слова. Ольга починає підозрівати, що причина цього розпачливого кроку сестри пов'язана із злочинною діяльністю того "типа".

Ольга, що зі смертю батька з малої господині стала сестрою милосердя, піклуючись по змозі своїх сил про здоров'я і спокій всієї родини, розуміла, що їй, власне, судилося розправитись з тим "типом", який заповзявся мучити й переслідувати їхню родину.

Її моральний тягар ставав ще важчим, бо Ольга не могла ні з ким заговорити про те, що їй не давало спокою. Мама, Неля, ба навіть Зоня з своїми нервами належали до тих, що їх треба було оберігати, тобто тримати від них цю справу у таємниці. Катерина теж не могла бути надійним союзником. Вона, здавалося, зовсім втратила голову на пункті свого одруження. Все, що не стосувалося якимсь чином її й Безбородька, було для неї цілковито байдуже. Хіба що з однією Славою можна було б порадитись у цій справі, якби не те, що вона, в свою чергу, запаморочила собі голову квартирантом і ходить як п'яна.

Звичайно, найбільше вражала Ольгу в цій справі позиція самого стрийка Нестора. Він не тільки не підтримав Ольгу в її намірі боротися з "типом", але ще й проявив незрозумілу та непростиму в очах Ольги пасивність. Можна було подумати, що Нестор просто-напросто боїться зачіпатись з тією людиною. Нестор, який не раз в політичних дискусіях з татком весь комуністичний рух зводив до фрашки[140] до видумки, як він казав, "істеричок у штанах", тепер, коли йдеться про спокій і честь всієї родини, радить Олі здати позиції і краще не заводиться з тим індивідуумом.

Ольга й сама не уявляла, якої кари хотіла б вона для того "типа", коли б її бажання мали силу перетворюватись у дійсність. Засадити його довічно в тюрму? Розстріляти? Ні. Тюрма, побої, смерть, кров, розпад неживого тіла вражали її перш за все своєю неестетичністю. Тюрма — це сморід, брудна білизна, воші, спільна параша, барліг, повітря, отруєне людськими випарами, брак сонця, вогкість і ціла маса грубих, нецензурних, аж липких від бруду, жестів та слів. Смерть! Але після трагічного випадку з татком Ольга не могла й подумати про чиюсь смерть, щоб не пригадати собі похорону татка.

Тому вона намагалася взагалі викреслити це слово з свого словникового запасу. Ольга прийшла до висновку, що найстрашніша для людини смерть — моральна. Іншими словами, вона задумала вбити Завадку морально. План її був такий: зустрітись з ним сам на сам і кинути йому просто в обличчя: "Вбивця!" Хай це слово відбере йому душевний спокій, на довгі роки. Хай його мучить совість, якщо вона в нього є, до самої смерті.

* * *

Олі треба було зустріти Завадку без свідків, а це не так просто. Відколи не стало татка, всі сестри старались якось триматись разом. Коли, наприклад, котрась виходила за справою до міста, то зараз хто-небудь пропонував їй своє товариство. Було це свого роду взаємним страхуванням перед сирітством.

Тим-то Слава дуже здивувалась, коли одного полудня Ольга в досить неделікатній формі відмовилась від її товариства.

— Я хочу піти сама. Що це таке? Ніхто в цьому домі не хоче розуміти, що я теж людина, що і мені нарешті належить крихта спокою. Як ти гадаєш, після всього цього гармидеру можу побути хоч хвилинку сама?

— Але ж я нічого… Я думала, що тобі буде приємніше… Я нічого… певно, певно, ти з нас усіх найбільше вистраждала… я не хотіла…

Слава поділилась цією розмовою з Маринею. Мариня зразу ж полетіла з новиною до Олени.

Олена, що своїх дітей бачила тільки з одного, тобто кращого, боку, знайшла або, вірніше, придумала виправдання і для Ольги:

— Я не дивуюся, моя Мариню. Вона так коло всіх нас ходила, що аж сама зломилася. Я її розумію. Вона потребує спокою, як ліків. Я її дуже добре розумію.

Ольга, щоб не викликати в домашніх підозріння, стала тепер щодня ходити в церкву, але тією дорогою, якою мусив проходити з дому чи на роботу Броніслав Завадка.

Коли Олена дізналась про це, вона по-своєму витлумачила поведінку дочки:

— Бачиш, Мариню, яка наша Олечка. Казала, що хоче бути сама, бо втомилась від гармидеру, від того, що всім допомагала, а тепер ходить до церкви, щоб своїми молитвами допомогти покійному таткові скоріше дістатись до неба. Такою вже вродилась. Видко, господь створив її для того, щоб несла допомогу живим і мертвим.

Мариня, яка того дня була не в настрої, розсміялась Олені просто в обличчя:

— Та й я допомагала б отцеві, коли б знала, що як здохну, то й мені хтось буде допомагати лізти з копитами на небо.

Олена, яка не могла терпіти будь-якої грубості, розгнівана вийшла з кімнати.

Невдовзі Ольга вже знала, що Завадка не має нормального дня. Йшов на роботу о восьмій, а виходив як коли. Часто Ольга зустрічала його у товаристві вайлуватого блондина в напівсільському вбранні. Перестріти його вранці було невигідно з двох причин: по-перше, вранці він поспішав на роботу, а по-друге, в цю пору дня саме на вулиці Легіонів можна було здибати більшість нашівських пань, що поверталися з своїми служницями з базару.

Вислідивши, що Завадка йде з роботи здебільшого після шостої години, Ольга взяла собі за звичку в цю пору проходжуватись від церкви до друкарні, туди й назад. Дійшовши до друкарні Філіпчука і побачивши, що двері відкриті, повертала назад у напрямі церкви.

Під час тих, так би мовити, прогулянок у неї склалося таке враження, наче з того часу, коли вона ходила замовляти клепсидри, минуло багато років. І дивно було, що за цей час тут нічого не змінилося: і будинки, і дерева, ба навіть люди зберегли свій колишній вигляд.

В під'їзді сімнадцятого номера та сама, що й тоді, стара єврейка продавала гарбузове насіння. Як і тоді, тримала вона на низенькому стільчику свій товар, відмірюючи його спеціальними, шахрайськими склянками з вузеньким дном.

Далі на дверях крамниці з господарськими товарами висіла витерта бараняча шкурка і відро.