В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Як і вчора, Жайсак обережно вкрив Кульжан теплою пухнатою ковдрою, пригорнув її і притулився щокою до її щоки. І як тоді, в Каракумах, коли вперше здригнулося його серце ніжністю й передчуттям майбутнього кохання, пухнасті вії Кульжан торкнулися скроні молодого табунника, а його довгі й пругкі вії відповіли їй легким дотиком, наче обвіяли її крильця нічного метелика. Вони завмерли, відчувши, що зараз замкнулось таємне коло їх буття, — навіки разом.

І, як вчора, текло над ними високе зоряне небо і холола під ранок весняна земля...

Кульжан пішла за годину до світанку, а Жайсак ледве дочекався, коли прийдуть його наглядачки, сплатив їм викуп за звільнення і, стрибнувши на коня, якого привів йому Тайжан, помчав до табунного стану,

Старенька Кумині вже підготувала каде, тобто весільні подарунки для Кульжан, Джантемира та Зейнеб. Незважаючи на роки й надмірну роботу, яка передчасно зігнула і виснажила її, Кумині встигла з'їздити верхи до маркітанта в Раїм і купила для Кульжан два разки коралів та блакитне фарфорове намисто, купила посуд для господарства молодих, самовар та різні дрібниці.

У баїв весілля іноді розтягувалося на тижні, але Жайсак поспішав одружитися, повний таємного страху перед Моддабаєм і зрадливою долею. Квапили його й росіяни, та й сам Джантемир був радий якомога швидше позбутися доньки, яка принесла йому такий багатий калим, щоб частка цього калиму не пішла на вгощання юрби голодних гостей.

Поки Жайсак їздив по дарунки і по свою матір, в аулі почали ставити велику білу юрту, яку, за звичаєм, заможні батьки дають у посаг доньці. Туди ж перенесли й скрині Кульжан з її одягом та деякими речами померлої матері.

В другій половині дня примчав Жайсак з приятелями. Він подарував Джантемирові кинджал і п'ять розкішних шкурок чорно-бурих лисиць, Кульжан — два намиста і оксамиту на сукню, Зейнеб — перську шаль, а чотирьом братам Кульжан — по щеняті-вовкодаву і по пістолету. Побувши трохи з майбутнім тестем і поговоривши з ним про різні господарчі справи, він знов, за звичаєм, зник у свій степовий самотній притулок під суворий нагляд аульних жінок.

Увечері знов прийшла до нареченої Маржан кликати її до своєї юрти і знов на Кульжан напали викрадачі, знов почалася удавана бійка, і викрадену наречену загорнули в килим і понесли, наче сповите немовля, до юрти Тайжана, де до півночі не вгавав веселий сміх, музика, жарти й співи.

Опівночі сюди зібралися всі родичі нареченої і єдина рідна нареченому людина — його матір Кумині, яка вперше за багато років одягла не жебрацьке дрантя, а пристойну сукню, яку потай пошила і подарувала їй Кульжан.

Мулла з Іргиз-Кала вже третій день жив в аулі, і коли бай за звичаєм, наказав молоді: "Покличте муллу, хай і призове благословення Аллахове на наших дітей", — мулла в ту ж мить переступив поріг Тайжанової юрти.

Тут Ісхак з Тайжаном розіграли веселу комедію: один з них удавав батька нареченого, а другий — батька нареченої. Вони торгувалися про калим, пересипаючи цей торг жартами й дотепами, прислів'ями та натяками, що викликали у присутніх дзвінкий і щирий регіт.

— Ні, я не згодний, — кричав Ісхак, який грав Джантемира, — щоб у баранів були відстрижені хвости! Стрижений баран — не баран, а бараняча шкура з кістками і м'ясом всередині.

— А я не можу інакше, тому що в нареченої вчора обстригли всі нігті на руках і ногах. Це вже не дівчина, коли в неї нема довгих нігтів. Ось за ці нігті я й забираю баранячі хвости.

Присутні реготали, а обидва "артисти" змагалися в вигадках, висуваючи все нові та нові причини для суперечки. Нарешті муллі обридло чекати, і він зупинив їх владним жестом:

— Досить вам! І тепер спитайте в нареченої, чи згодна вона піти заміж за Жайсака, сина Шакіра?

Тайжан і Ісхак підвелися і рушили до нареченої, яка мовчки сиділа під самим кереге. Молоді люди наблизилися до неї і спитали:

— Скажи нам, Кульжан, чи згодна ти стати дружиною Жайсака, сина Шакіра?

Кульжан пам'ятала повчання старих жінок і удала, що не чує запитання. Вони почекали з хвилину і знов повторили те ж запитання. І знов вона промовчала, хоч їй хотілося крикнути на весь світ: "Так! Згодна!" Але звичай наказував мовчати. І вона мовчала, тому що нема голосу в мусульманської жінки, коли вирішують її долю. І втретє спитали її Тайжан з Ісхаком. Тільки тепер дозволялося жінці або вимовити заповітне "так", або знов промовчати. І так розхвилювалася в цю мить Кульжан, що лише ворухнула губами, не в силі вимовити заповітного слова. Тоді подружка, яка сиділа поруч, голосно вимовила за Кульжан.

— Так, вона згодна.

— А тепер підіть та спитайте в нареченого, чи згодний він, — суворо наказав мулла.

Жайсак давно вийшов із свого тимчасового притулку і стояв на дворі біля входу в Тайжанову юрту. Ісхак з Тайжаном вийшли до нього і за мить одразу передали муллі його тверду відповідь.

Мулла поставив перед собою чашу, повну води, благословив її, відпив ковток, і передав її, щоб наречена й наречений теж відпили з неї, а за ними й усі присутні. Потім він вийшов з чоловіками і, коли б в аулі була мечеть, прочитав у ній шлюбні молитви. Але ж мечеті в аулі не було, тому мулла рушив до гостевої юрти Джантемир-бая, а жінки тим часом накинулися на наречену, яку марно намагалися захистити її подружки, і занесли її в одну з батькових юрт.

Звідти вже старша сваха, що приготувала в юрті молодого подружжя постіль, привела наречену в її нове житло й пішла по Жайсака.

Лише тепер Жайсак та Кульжан нарешті відчули, що всі перешкоди пройдено і віднині вони належать одне одному.

Вранці молоді за звичаєм пішли до Джантемира на поклін. Він благословив їх, добре почастував і одразу почав з Жайсаком розмову про те, що в Іргизі незабаром має бути великий той з байгою, до якої треба підготувати кілька скакунів.

Аул порожнів. Роз'їжджалися веселі гості. В кухонній юрті ще поралися жінки, готували останнє прощальне частування. А аксакали та жигіти вже говорили про те, що час відкочовувати з зимівлі на літнє пасовище — жайляу.

XII. МАТРОСЬКА ПІСНЯ

В перших числах травня "Константин" та "Николай" з капітаном Поспєловим вийшли в море. На прощання "Николай" відсалютував брейд-вимпелу Бутакова сімома гарматними пострілами.

"Константин" відповів таким же салютом — і розійшлися кораблі по своїх синіх незвіданих шляхах: "Николай" — уздовж правого узбережжя, роблячи його докладну зйомку, "Константин" попрямував на південь, обгинаючи з заходу численні острови, що тяглися вздовж східних берегів.

Важке і небезпечне було це плавання, і разом з тим нудне й одноманітне. Біля східних берегів зовсім не було мальовничих островів, скель та бухт. Острови були низовинні, піскуваті. Іноді вони ледве здіймалися над поверхнею моря. Непомітні оку і тому надзвичайно небезпечні мілини оточували їх і відходили далеко у відкрите море зрадницькими довгими язиками, ледь-ледь прикритими водою.

— Ну що тут малювати? — журився Шевченко. — Як заходи сонця відбиваються в морі? Або очерет? Але і тоді ніхто не повірить, що це Арал, а не Ладозьке озеро. Нічого характерного! Або ці дюни?.. Одну-однісіньку акварель зробив за тиждень на острові Чиканарал.

— Не хвилюйтеся, — заспокоював його Бутаков. — Знайдуться ще цікаві краєвиди. Не весь час будемо крутитися в цих дрібних протоках. Підемо в відкрите море — ще пожалієте за цими дюнами та мілинами.

— Яне знаю, що таке морська хвороба, — засміявся Шевченко.

— "Хто в морі не бував, той страху не знав", — відповів Бутаков старовинним прислів'ям,

День був сонячний і тихий-тихий. На острові Чиканарал топограф Рибін закінчував зйомку, а Шевченко склав альбом і пішов блукати разом з Вернером, поповнюючи ботанічну колекцію новими рослинами.

— З цього куян-суюка казахи роблять чудову жовту фарбу, — пояснював Вернер. — Треба його засушити...

— Чекайте, — раптом гукнув Шевченко. — Придивіться-но: навколо нас самі пташині гнізда. Ось чорний баклан годує рибою своїх пташенят. А це що за опудало?! — зупинився він, побачивши величезного пелікана. — Ой, та які ж у нього, чи то в неї дивні пташенята! Зовсім голі й червоні, як сире м'ясо.

— І як вони важко дихають, — підхопив Вернер, наближаючись до гнізда.

Пеліканка зашипіла, заклацала дзьобом, але, певно, птахи були тут нелякані, бо зовсім близько підпускали до себе. Це так вразило Шевченка й Вернера, що вони завмерли на місці, щоб не турбувати її материнського серця. А пеліканка тим часом витягла з своєї торбинки малесеньких рибок і совала їх в розкриті дзьоби своїх пташенят, скоса позираючи про всяк випадок на дивовижних двоногих.

— Що вас тут зацікавило? — підійшов і Бутаков. Друзі мовчки вказали йому на пеліканове гніздо.

— А-а-а!.. Птах-баба. Зверніть увагу на старших пташенят в другому гнізді поруч. Мати годує їх більшими рибками, якраз до розміру їх дзьобів та горла. Теж розуміє, що робить. А тут помилуйтеся, які красунчики! — захоплено казав Бутаков, зупинившись над жовтенькими пухнастими пташенятами з блискучими чорними дзьобами. — Це лебедятка. Які ж вони гарненькі. Справжні лялечки.

— Ось тобі маєш! — здивувався Тарас Григорович. — А як же казка Андерсена про погане каченя?!

Бутаков весело зареготав:

— На те ви й існуєте, автори-вигадники, щоб вигадувати і білих ворон, і блакитних собак, і рожевих...

— Чайок, — підказав Тарас Григорович в тон Бутакову.

— От і помилилися, друже мій! Рожеві чайки існують, та ще й які гарні! Мені навіть привезли в подарунок чучело такої чайки з берегів Охотського моря. Але зустрічаються вони рідко. А ось і наші звичайні сірі чайки — мартини, — вказав Бутаков на чайчине гніздо трохи осторонь. — Зверніть увагу, які вони гарні: крила зісподу сніжно-білі, зверху ясно-сірі, облямовані білим і тільки одне крайнє махове перо зовсім чорне.

Вони ще довго блукали чагарником та очеретами, повними шарудіння крил, пронизливих криків і писку пташенят. Вернер узяв з гнізд по яєчку від кожного птаха — для колекції, а Шевченко все жалкував, що не можна за кілька хвилин намалювати кожного птаха біля його гнізда.

Ніч простояли на якорі біля Чиганаралу, а вранці послали шлюпку з топографом на острів для зйомки, коли раптом знявся сильний вітер. Гарматним пострілом Бутаков наказав шлюпці повернутися на корабель, але вже була така хвиля, що матроси не могли підійти до корабля.