В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

— Місто чуже, незнайоме, в "номерах" паспорт вимагають, а який у мене паспорт, у солдата!.. Ось і прийшли, якщо не виженеш.

— Чудово! Знаменито! Добре зробили! — знов зірвався з місця Левицький. — Аксинья! Самовар! Та чогось там попоїсти!

Він швидко сунув служниці в руку кілька мідних монет і знов сів навпроти гостей.

— Кімната у нас, як бачите, велика, тепла, а нещодавно хазяйка нарешті згодилася здати нам і суміжну кімнату... Он там двері до неї, за шафою. Там є хороше ліжко з пружинним матрацом та диван. Я тільки чекаю Федю, щоб перебратися. Треба пристойно влаштуватися: я вже тепер не помічник, а попечитель та чин колезького асесора маю.

— Молодець! Поздоровляю! А Федір?

Левицький на мить зам'явся. Не міг же він сказати Тарасу Григоровичу, що Лазаревського викреслили з списку рекомендованих на підвищення "за надмірне і нетактовне підкреслювання дружби до політичного засланця рядового Тараса Шевченка", як написав начальник Крайової прикордонної комісії.

— Федя поки що на старій посаді, але ми сподіваємось, що до Нового року і йому всміхнеться доля. То розкажіть нарешті, як ви там плавали й мандрували. І що знайшли цікавого? І які плани на майбутнє?

— Плавали так, що й досі самі собі не віримо, що залишилися живі. Голодували, конали від спраги без краплі води. Сиділи без дров і гризли плісняві сухарі з холодною водою. їли сиру солонину, повну черви, й кашу з пліснявої крупи, — суплячи кошлаті брови, казав Шевченко, а в примружених очах його грала лукава іскорка-смішинка.

— Господи! — охнув злякано Левицький. — Та невже?!

Він і вірив, і не вірив, і лише переводив розгублений погляд з Шевченка па Поспелова і з Поспелова на Шевченка.

— Різне траплялося, — посміхнувся й Поспелов. — В плаванні без цього не буває.

— Але бували й чудові хвилини, — продовжував Шевченко, — коли на невідомих просторах раптом здіймаються нікому не відомі острови з горами й лісами, з затишними бухточками та джерелами свіжої й чистої води. Адже ж було й таке? Було! А згадайте, Ксено-фонте Єгоровичу, штильові ночі біля хівинського берега, коли з моря сходив місяць, ніби якась фантастична квітка з первісного хаосу.

— Справді, місяць якогось дивного димчасто-апельсинного відтінку, — докинув Поспелов. — Та ви самі побачите, це прекрасно передав Тарас Григоровичу своїй картині "Схід місяця". Чудове полотно! Тільки на картини небо ясне, а коли воно трохи імлисте, — місяць стає зовсім казковим.

Тим часом Аксинья подала сніданок і свіжі, ще теплі калачі, густо запудрені борошном, наче важкі висячі замки від лабазів, а Левицький дістав пляшку з рештками зубрівки. Зголоднілі мандрівники ретельно запрацювали щелепами. Вгамувавши голод, Шевченко відсунув тарілку і спитав:

— Чи є у вас для мене листи? — а почувши, що нема, засмутився. — Як то?! Невже з весни нічого не було?!

— Було два листи з Седнева, один з Яготина та один з Петербурга.

— Деж вони?

— Федя одразу надіслав їх до Орська Александрійському, як ви просили.

— Був я тепер по дорозі в Орську, зайшов до нього, а він поїхав десь у службових справах. Де ж тоді ці нещасні листи? — знервовано міркував Шевченко. — Невже він вислав їх у Раїм?!

Левицький ніяково стенув плечима.

— Радий би вам сказати, але нічого не знаю. Та не нервуйтеся, на Бога, Тарасе Григоровичу. Коли ви тепер тут, на тисячу верст ближче до батьківщини, — напишіть усім своїм, і за місяць буде вам відповідь. Розкажіть краще, як ваші справи, коли це не таємниця.

При цьому Левицький непомітно вказав очима на Поспелова, ніби питаючи, чи можна при ньому говорити одверто. Шевченко махнув рукою.

— Доля моя бурлацькая, — відповів він з гіркою посмішкою. — Бутаков представив на унтер-офіцера за роботу в його експедиції, але всі ці малюнки треба ще докінчувати. Всі вони підуть у Петербург до самого государя. Друзі сподіваються, може, тоді помилує... А поки що буду наполегливо працювати. Сьогодні неділя. Відпочину, а завтра треба з'явитися до Бутакова. Ех, коли б ви знали, яка це чудова людина! Правда, Ксенофонте Єгоровичу?

— Так, на рідкість скромна, працьовита і сердечна людина, — підхопив і Поспелов.

— Ну, коли вам завтра рано вставати, то ідіть лягайте, хоч виспіться з дороги, — запропонував Левицький, — а мені треба ненадовго до міста. Влаштовуйтеся, як вам зручніше. Обидва ліжка в вашому розпорядженні, а вже потім займемось переселенням.

— Лягайте, Ксенофонте Єгоровичу, а я почитаю газети. Ох, як скучив я за новинами! — казав Шевченко, кидаючи в попільницю недокурок... — Але ж розкажіть мені хоч коротенько, що зараз у Франції! — зупинив він Левицького. — Мені Лизогуб писав про їх революцію, але ще навесні. Розкажіть же, що тепер там, у Парижі?

— Республіка... Там все заспокоїлось. Але в газетах про це нічого не знайдеш. Хіба що про суди та смертні вироки проводирям червневого повстання. А втім, я не дуже стежив за цими подіями.

— Ав Угорщині?

— Там теж спалахнуло навесні. Але там швидко придушили. Кинули й наші війська під командою Паскевича на допомогу австрійському імператорові, оточили угорців і примусили капітулювати.

— Ч-чорт! — вилаявся Шевченко. — Невесело! Потім глянув на годинник і взявся за капелюх.

— Піду до Герна. Біс із ними, з газетами! Встигну начитатися. Завтра стану до роботи, а сьогодні треба друзів одвідати.

— А я дійсно ляжу спати, — відгукнувся Поспелов. — Тільки не сидіть там довго. Незручно мені в чужій хаті самому залишатися, — додав він, скидаючи мундир.

Герн сам відчинив Шевченкові двері.

— Нарешті ось і ви, наш уславлений мореплавцю! — весело привітав він поета. — Я ще вчора на вас чекав. Бутаков казав, що ви повинні прибути з оказією, — говорив Карл Іванович, запрошуючи гостя в свій кабінет. — Зося пішла глянути, що там нового у крамницях, і я дома сам. Ну, покажіться, який же ви.

Його пильний погляд враз схопив і набряки під очима, і поріділе волосся над високим "сократівським" чолом, і дрібні зморшки на вилицях.

—Час іде і залишає свій слід на людині, — сказав він серйозно, — а взагалі вигляд у вас непоганий. Я задоволений.

Герн теж змінився за ці два роки. Перша сивина заблищала сріблом на скронях, зачесаних наперед за модою Олександра І. Дві глибокі зморшки прорізали перенісся.

— А ви, Карле Івановичу, чогось невеселі, — стурбовано зауважив Шевченко.

—Ех, друже мій! На службі — інтриги, плітки, підсиджування, — гидливо відмахнувся Герн. — Обридло! Коли б, крім цього будинку, були хоч якісь кошти, плюнув би на все та й пішов на демісію.

— Підсиджування? — щиро здивувався Тарас Григорович. — За що? З якого дива?

— Стара та огидна історія! Коротко кажучи, був у нас до Обручова губернатор Перовський162, великий друг теперішнього царя, завдяки якому зробив він запаморочливу кар'єру. Кажуть, це він порадив цареві виставити чотирнадцятого грудня на Сенатську площу гармати.

Потім Перовський був тут, у Оренбурзі. Повстання киргизів під проводом Ісатая Тайманова придушував залізом і кров'ю — річками крові. Але немало своїх солдатів загинуло при ньому під шпіцрутенами. Взагалі при ньому катам, казнокрадам та різним темним людцям жилося як у Бога за пазухою, але чесних, розумних і гуманних офіцерів він за будь-яку дрібницю міг тижнями тримати на гауптвахті. Оточив він себе собі подібними, і лише через ганебний хівинський похід, коли загинуло чимало наших, довелося йому піти звідси, а на зміну цьому типовому сатрапові приїхав Обручов. Усі колишні соратники Перовського при зовнішній шанобливості ненавидять Обручова і всіма можливими й неможливими засобами під нього підкопуються. Але нелегко під нього підкопатися. Перш за все Обручов людина чесна, скромна й порядна. Він одразу відчув, що тут нема в нього опори, і почалася чехарда: декого він усунув, декого віддав під суд, а інших підвищив, щоб перетягти на свій бік. І, як кожен адміністратор, потрапивши в незнайоме оточення, почав перетягувати сюди своїх людей — і тепер між "обручовцями" та "перовцями" точиться глибока й непримиренна боротьба. Зовні все чудово: чемні привітання, ласкаві посмішки, візити, поздоровлення, а в душі — ладні горло перегризти один одному. А зачіпок для боротьби скільки хочете. Йде боротьба за кожну посаду, за кожен орден і чин, за кожне підвищення. Навіть за запрошення на бал, або урочистий бенкет, та раут. Хто багатший, тримається незалежно, а от нам, для кого служба — єдине джерело існування, тут надзвичайно важко. А мені як ад'ютанту для особливих доручень доводиться весь час варитися в самій гущі цього варева. І зокрема важко мені тому, що Обручов легко віддається першому-ліпшому впливові. Для такої посади він надто м'який і не має єдиної твердої лінії, тому ніколи не можна вгадати, чим завершиться та чи інша справа. А взагалі — чорт їх всіх забирай! — закінчив Герн, затягуючись запашною сигарою. — Вистачить вам ваших власних справ і турбот. Розкажіть краще, як вам було в Орську і в бутаковській експедиції.

Шевченко почав свою розповідь з того, як Мєшков не зрозумів листа Федяєва й Герна. Потім, змалювавши казармений побут, пом'янув сердечним словом дочок генерала Ісаєва, розповів про свої хвороби, про співчутливе ставлення лікаря Александрійського, нарешті змалював подорож через степ та пустелі, розповів про перше і друге плавання, про зимівлю в Косаралі. Розповів і про Бутакова, якого полюбив і глибоко поважав.

— Він і на мене справив хороше враження, — вкинув Герн, простягаючи Кобзареві портсигар.

Шевченко взяв сигару, почав розминати її проміж пальців. Потім, запаливши її від сигари Герна, спитав:

— Розкажіть же, що робиться на білому світі. Левицький каже, ніби в Парижі та в Угорщині все придушено, а поляки вранці мені казали, що в Західній Європі Росію називають всесвітнім жандармом. Назва влучна. Але що тепер у нас? В Петербурзі? На Україні? На Кавказі? І головне, що в нашій літературі?

— На жаль, хорошого мало. Ви, напевно, вже знаєте про смерть Бєлінського?

— Як!.. Бєлінський?! Помер?! Який жах! Яка непоправна втрата! — із щирим болем вигукнув Шевченко. — Коли ж і як це сталося?

— Помер двадцять шостого травня минулого року в Петербурзі. Одна лише була розрада, що смерть врятувала його від каторги за його лист до Гоголя,

— Який лист? Я ж нічогісінько не знаю.