В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Не зробили й промірювання глибини центральної частини моря.
Після довгих підрахунків Бутаков зрозумів, що на одному "Константине" не виконати за літо сорок дев'ятого року такої величезної роботи, тим більше, що у нього відібрали досвідчених топографів Макшеєва та Акишева.
Рятуючи становище, Бутаков почав готувати штурмана Поспелова для виконання обов'язків топографа й капітана шхуни "Николай", яка минулого року була допоміжним судном експедиції. Треба було добитися, щоб Поспелов міг самостійно вести корабель у відкритому морі й провадити топографічні зйомки островів та берегів.
— Дам вам в помічники боцмана й кращих матросів, які зробили зі мною кругосвітнє плавання. Зі мною підуть в море унтер-офіцер Рибін, присланий замість Макшеєва. Топограф він дуже слабенький. Багато доведеться робити мені самому.
— Адежви візьмете матросів? — здивувався Поспелов.
— Візьму в Богомолова чоловік з десятеро піхоти, а Істоміна та Вернера підготую на вахтенних офіцерів.
— Піхоту?! Але ж це дуже небезпечно — плавати в невідомому морі, ще й такому бурхливому, з піхотинцями замість матросів!
— Який же був би я моряк, коли б боявся небезпеки? — спокійно і просто відповів Бутаков. — Народ наш тямущий: навчаться на практиці та на моєму особистому прикладі. Звичайно, доведеться мені багато чого показати їм, але ніякого сорому для себе я в цьому не бачу.
Поспелов не перший рік плавав штурманом по морях, тому затія Бутакова його не здивувала. Він тільки вирішив серйозно взятися за науку, розуміючи, яка велика відповідальність ляже на нього у відкритому морі.
Як терплячий педагог, настійливий і енергійний, готує свій клас до суворого іспиту, готував Бутаков своїх співробітників до початку навігації. Щодня по кілька годин навчав пін Поспелова, потім без відпочинку починав працювати з Вернером та Істоміним, а після того закінчував обробку та систематизацію своїх торішніх зйомок та астрономічних спостережень і старанно накреслював остаточно оброблені ділянки морського узбережжя та острови. Так по частинах народжувалася перша наукова карта Аральського моря, яка і в середині двадцятого сторіччя є кращим і єдиним непохитним посібником для навігаторів і для географічного вивчення Аральського моря.
І все ж, незважаючи на таку складну й важку роботу, Бутаков увесь час думав, як вирвати Шевченка з солдатчини.
Одного разу, у вільну хвилинку, він пішов до землянки, яку всі в Косаралі за звичкою звали макшеєвською.
Того дня після безсонної ночі Шевченко переживав приплив най-гнітючішого суму. Стиснувши голову долонями, сидів він спиною до дверей і повільно розгойдувався, як від сильної мігрені.
— Тарасе Григоровичу, що з вами? — підійшов до нього Бутаков. — Захворіли? Голова? Зуби?
Шевченко здригнувся, ніби прокинувшись від важкого марення, з хвилину дивився на Бутакова непорозуміло, потім підвівся й подав гостеві стілець.
— Що з вами, голубе? — стривожено повторив Бутаков. — Трапилося щось прикре?
— Просто замислився, — відповів Шевченко, напіввідвернув-шись. — Є про що замислюватися солдату штрафного лінійного батальйону...
— Так, звичайно.. Ля якраз зайшов до вас поговорити про ваше майбутнє.
Шевченко мовчки дивився на Бутакова, зовні спокійний, тільки пальці його судорожно смикали клаптик непотрібного газетного паперу.
— По-перше, за чудову художню роботу я представлю вас до унтер-офіцерського чину. По-друге, як вам відомо, ми скоро підемо в море, в наше друге й останнє плавання. Повернувшись звідти, ми одразу вирушимо до Оренбурга. Ні тут, ні тим більше в морі, на борту "Константина" ви не зможете закінчити і обробити в усіх деталях ваші сепії та акварелі. Тому я подав рапорт, щоб вам дозволили по закінченні навігації виїхати зі мною до Оренбурга для остаточної обробки ваших малюнків, а також для перенесення всіх гідрографічних зарисовок на гідрографічну карту, коли вона буде створена. Потім ми зробимо розкішний альбом або навіть два альбоми з вашими малюнками і піднесемо їх цареві. Гадаю, вони стануть підставою для вашого повернення на батьківщину.
Шевченко мовчав. Гострий біль пройшов вогняною голкою крізь серце. Хворе, воно затремтіло в грудях, як вода в графині під час хитавиці на кораблі... Щось тонко задзвеніло над вухом, як перший весняний комар, і дві прозорі краплі на мить потьмарили очі, як синій Арал в безхмарний літній день.
Бутаков зрозумів. Щоб не бентежити поета, він швидко підвівся, міцно потиснув його безсило кинуту на стіл руку і взяв свій кашкет.
XI. У НЕСПОДІВАНІЙ РОЛІ
Ніжно й непомітно зазеленів степ уздовж Сирдар'ї. Оглушливий гамір незліченних зграй качок, гусей, лебедів і різного дрібного птаства виповнив шарудливі хащі чагарника та очерету, де звивали вони свої гнізда, а високо в небі летіли й летіли на північ журавлині ключі. Ввечері оглушливим хором кумкали в болотистих озерах жаби. Все співало про весну, про те, як радісно прокидається від зимового сну вся природа, про кохання і про розквіт землі.
Експедиція готувалася до виходу в море.
На березі лежав "Константин", перекинутий на правий борт. Матроси уважно оглядали його днище й боки, обсмолювали та конопатили його перед плаванням. Смола кипіла в казані над вогнищем. Жовтогарячі язики вогню бігли вгору під його закуреним дном, шипіли і злизували з нього краплі смоли. Тонкий блакитнуватий димок танув у повітрі над вогнищем, і в тон полум'ю, жаринкам, по яких де-не-де пробігали сині вогники, яскравими маками палали на сонці сорочки двох раїмських теслярів, яких узяв Бутаков на допомогу команді.
Як і минулого року, Шевченко сидів на піску під повіткою, малював і намагався якомога краще передати яскраву колірну гаму цього сонячного весняного дня.
Двохвилинна розмова з Бутаковим зробила своє. Тепер Тарас Григорович розумів, чому матроси так довіряють своєму капітанові і так покладаються на його досвід, знання, вважаючи його слово надійнішим від будь-яких офіціальних зобов'язань.
Він так захопився роботою, що не помітив Жайсака, який розшукував його.
— А! Здоров, друже! — відгукнувся Кобзар на салем молодого табунника. — Сідай! Що в тебе новенького?
— Біда, Тарас-ага! Допоможи ще раз. Присягаюся бородою пророка, що більше ніколи не буду тобі докучати своїми справами, тільки врятуй Кульжан...1 мене!..
— В чому річ? Розкажи все, а потім поміркуємо, як запобігти лихові.
— Вчора я був біля найдальшого табуна. Під'їжджають незнайомі люди. "Де тут кочує Джантемир? Ми до нього з Семиріччя від Моддабая-імама". Ой, як я тоді перелякався! Серце ледь зайцем з ча-пана не вистрибнуло... "Джантемира, — кажу, — зараз нема, але я днями його побачу. Що йому переказати?" — "А ти хто такий?" — питають. Ой, що я тут зробив! Збрехав, що я його син! "Скажіть мені все, — кажу, — а я йому передам, тому що батько поїхав з аксакалами і родом на поминки свого дядька, Камисбая. В аулі тепер нема нікого". Подумали вони, порадилися пошепки і кажуть: "Передай батькові, що Молдабай приїде до нього того дня, коли народиться молодик, щоб сватати його дочку, яка була Ібраєвою нареченою". — "Добре, — кажу, — передам". А в самого степ перед очима, як Тениз-Арал хвилями, коливається. Примусили вони мене дати слово честі, що не забуду їх доручення, а я їх у табунний стан запросив, зарізав барана, почастував добре... Як я все це витримав — сам не знаю. Вони все до мене придивлялися. "Ти, певно, хворий?" — питають. А я їм кажу: "Так, хворий, трусить мене клята пропасниця і ніщо не допомагає". Сьогодні вранці вони поїхали, а я зараз — до тебе. Ой, що тепер буде і що мені робити, Тарас-ага?! Загине Кульжан, а з нею все моє життя. Жайсак стиснув коліна руками в цілковитому розпачі.
— Перш за все заспокойся, і нумо думати, — заговорив Шевченко. І, помітивши здалека Вернера, замахав йому руками:
— Гей, Хомо! Іди-но сюди, братику! Тут заварилося, що нам удвох не висьорбати.
Вислухавши схвильоване оповідання Жайсака, Вернер знизав плечима:
— Що ж тут незрозумілого! Треба негайно сватати Кульжан і негайно відсвяткувати весілля, щоб залишити Молдабая в дурнях.
Жайсак дивився на Вернера широко розплющеними очима, здивований тим, як просто розрубав він цей складний вузол, але хвилинна радість так само швидко й згасла.
— Та не віддасть він мені Кульжан, Молдабай багатший за мене — з розпачем вигукнув він.
— От чорт! — спересердя вилаявся Шевченко. — Скільки в тебе зараз баранів?
— Ой, багато! На байзі я взяв за Каркерата сто і половину сотні. За Карайгира... — почав підраховувати Жайсак по пальцях і одразу заплутався.
— Знаємо, — урвав його Вернер. — На байзі ти взяв двісті чотири барани. Скільки лишалося тоді в тебе батькових?
— Віддав за байгу і лишилося півсотні без одна рука, — сказав Жайсак, показуючи руку з п'ятьма розчепіреними пальцями і, як завжди в хвилини хвилювання, плутаючись у чужій мові.
— Тобто сорок п'ять, а взагалі маєш сотні дві з половиною. А сотню баранів ти купив перед байгою, — нагадав Тарас Григорович.
— Так. І від батька лишилося... — знов почав Жайсак,
— Батькових ми вже рахували, — перебив Вернер. — Отже, двісті п'ятдесят та чотири сотні купованих, а всього шістсот п'ятдесят баранів. А скільки грошей?
— Грошей дуже багато. Є три великі де на світло видно товстий баба. У неї залізна тюбетейка на голові з хрестиком... І ще різних багато.
— Три сотенні, — здогадався Вернер. — Але скільки ще тих різних?
— Ой, не знай! Є одна рука червових... П'ять, — виправився він, згадавши потрібне слово. — І десять як... ну як оця молоденька травичка... Та синіх рука, та більших строкатих дві чи три, та срібних... Ой, не знай скільки... та ще.. — намагався згадати Жайсак.
— Так чого ж ти, боягузе нещасний, киснеш?! — обурився Тарас Григорович. — Кажу тобі: вистачить і на калим, і на весілля, і на подарунки, і на життя. Бери гроші і йди сміливо до Джантемира свататися.
— Ой, таж він на мене злий, як джульбарс! За байгу. Та й Шаукен нацьковує його весь час на мене... Вона теж на мене дуже, дуже злий.
— А їй чого злитися?
Довелося Жайсакові розповісти, як вона намагалась його спокусити в горах Алатау. Друзі довго і весело реготали, уявляючи собі лють перестиглої красуні і бешкетуватий напад на неї баламута Рахіма з Ісмагулом, але Жайсакові було не до сміху, і, коли Шевченко й Вернер нарешті замовкли, він одверто висловив те, що весь час жевріло в його серці останньою надією:
— Ой Тарас-ага! Попроси майирів поїхати до нашого бая.
