Чмелик - Королів-Старий Василь

І що ж? — На вдивовижу добре вийшли жеримовчки, знамениті були голубці, ну, а борщ... та й борщ випадав добре через те, що в ньому плавали смачнючі овечі хвостики та ми не пожаліли часнику.

І от, вчора у мене відбувся "український бенкет в Австралії"!

Прийшли: Барильченко, Хаханшвілі, Папаянц, Зуараб, Свенсен, мої господині (пан Богуш на ці два дні кудись поїхав), Ружичка та на хвилинку заскочив Том, який не міг зостатись на обід, бо комусь призначив ще раніш рандеву" . Але ж і так було стільки народу, що господиня умовляла нас перейти до їхньої хати, однак ми ухвалили лишитись в моїй, де стільки всяких українських ознак. Звичайно, такого гурту, де б зійшлися докупи українець, грузин, вірмен, перс, швед, словачка, чешка, маорі й людина, що визнає себе не належною до жодної національності, навряд чи можна було би зібрати десь у нас, в Полтаві. Страшенно ще мені було шкода, що між нами немає й мого дорогого ірландця.

Спочатку нам було незвичайно гарно. Особливо втішився Барильченко, побачивши борщ з часником. І казав, що він вже й забув, що на світі може існувати така "страва богів". Ну, через те, що в ньому була баранина та часник, і всім моїм азійським приятелям те було до смаку, тільки д-р Зуараб шкодував, що нема червоного перцю; пані хвалили мабуть через те, що самі готували, й тільки один Свенсен признався, що йому ця "амброзія видається занадто екзотичною". По обіді ми пили чай, а потім, як господині пішли прибирати посуд, ми всі поважно попивали "Claret and lemonad" і говорили на всякі теми.

Мені було незвичайно приємно: це ж бо вперше в житті я почував себе справжнім господарем, та й гурт моїх приятелів був дуже гарний, не якісь дітлахи — Куб, чи Тхір, що часом гостювали у мене в Полтаві.

Розмова найбільше точилася біля війни; кожен згадував свій рідний край, кожен намагався змалювати його найкращою землею в світі. Коли оповідав один, то здавалося, що найліпша сторона — його, коли починав другий, то вже найкращою стороною була інша. Я, як господар, мусив говорити по змозі менше, хоча мені теж кортіло розповісти дещо й про Україну, Полтаву, Київ, Ворсклу...

Нарешті Хахан почав оповідати про Куру. Спочатку він цілком поважно запевняв нас, що в Курі — чарівна вода: хто хоча б тільки один раз її напився, то так тужитиме за Грузією, що, куди б його не занесла доля, конче мусить вернутися на Кавказ. Ми розуміли, що це — легенда, подібна на нашу про Євшан-зілля.

Але ж, після цього Хахан розійшовся й почав оповідати вже зовсім неможливі речі. Він говорив, що Кура може й не дуже широка, але ж має таку величезну глибину, як місцями Азовське море, й по ній ходять такі кораблі, що на 16 метрів їхній тулуб сидить у воді нижче ватерлінії.

Д-р Зуараб слухав, як звичайно, з легкою ввічливою усмішкою, ніби цікаву, але можливу річ. Свенсен нагнувся до вуха Барильченка, який широко всміхався. Я втримувався від сміху, бо й сам почував і бачив, що ніхто тому не вірить, але Папаянц, помітивши, що Хахан вже занадто забрехався й що Назар з Олафом з нього кепкують, раптом спалахнув, гупнув по столу кулаком й гукнув по-московському:

— Что врьош, как ишак? Да твой Кура куріца вброд перейдьот!

— А ти, маймун, малчи, кагда тебя ніхто не спрашіваєт! — спалахнув і Хахан.— Хател би я пасматреть, как ти, шайтан, перехадил би река Кура!

Папянц не стерпів і приятелі завелися, та так, що вже ми й не знали, що нам казати.

Зуараб встав, потихеньку взяв свою склянку й відійшов до вікна, відкіля спокійно дивився на цю сцену. А ті палкі люди з виряченими очима стояли один напроти одного й торохтіли по столу кулаками так, що аж склянки підскакували. Барильченко з діловитим виглядом почав переносити склянки на інший стіл і, підійшовши до мене, шепнув:

— От, розкуражились, бісові діти!

Спочатку, однак, ми не встрявали в суперечку. Але потім підвівся Свенсен і, нічого не кажучи, вхопив на руки Папаянца та й поставив його в куток хати лицем до стіни. Ми всі розсміялись, і непорозуміння скінчилось.

Ми знову посідали круг столу й почали просити Хахана, щоб нам заспівав, бо він має добрий голос. Він враз згодився й почав російський романс:

"і чо-орний хле-е-еб в абе-ед і ужін

Мо-оіх сра-а-астей не усипіт,

Мнє-е поце-е-луй гаря-а-чій нужен:

Во мнє-е ци-игано-ов кровь к-і-іпіт!.."

— Хахан такой циган, как ти — кракадил! — вголос промовив Папаянц Свенсенові.

Хахан враз урвав свій "чорний хлеб" і почав співати "Селімджан, Селімджан" — глузливу пісеньку, в якій висміюється вірменів. Пагтаянц блиснув очима й щось пробурмотів по своєму, а коли Хачан, не уймаючись проспівав:

"Кагда куріца прайдьот,

Армянин с ума сайдьот",

Папаянц, крикнувши:

— Я тебе ґаварил, чтоб ти мне етаго не пєл, ти — мама дзаґла!? — раптом плигнув, вхопив звичайного ножа зі столу, й, мов тигр, кинувся на Хахана. Ми не встигли й оком моргнути, як здоровецький Хахан вже стояв коліном на грудях малого Папаянца й страшенно лаявся по-московському.

Вже гуртом ми розтягли в різні боки цих півнів, але у всіх було зіпсовано нашу добру нападу. Зуараб почав прощатись, а за ним пішов Папаянц, далі — Свенсен і Хаханшвілі.

Ми зосталися лише з Назаром. Потім до нас зайшла господиня поспитати, що таке трапилось і чого був такий гармидер? Я замішався, але ж Барильченко відповів замість мене:

— То кавказці імітували свої військові забави.

Я тільки всміхнувся, бо подумав, що, якби в руках Папаянца опинився в той момент не тупий столовий ніж, а справжній кинджал, то "імітація" вийшла б така, що довелося б зазнайомитися й з сіднейською поліцією.

— А ви помітили,— спитав мене Барильченко, коли вийшла пані Вопалкова,— що, поки вони лаялись не дуже сердито, то говорили по своєму, а як розпалились,— враз перейшли на московську лайку?

— Помітив,— відповів я.— Ну, то що?

— А те,— сміючись, промовив він,— що всі народи з Росії, неминуче потрібують московської мови для того, щоб зо смаком вилаятись. З цього боку московська культура вище за всі інші!

Я щиро сміявся, бо не мав поводу сперечатись.

Ми ще довго сиділи з Барильченком, а він розповідав мені про свою літературну роботу — "Соціальні дива Австралії", яку вже кінчає. З того, що він розповідав, видко, що це буде незвичайно цікава річ. Бо, й справді, мабуть ніде в світі не ведеться так добре робітникам, як тут; а наш робочий люд це повинен знати!..

— — —

Знову мушу згадати про мою малу приятельку. Сьогодні вона наштовхнула мене на такі думки, що мені раніш ніколи не приходили до голови. А було це так.

Вчора повернувся з мандрів наш кіт Бодрик. Десь він тинявся, як справжній заброда, або, як каже Ружичка — "тулак", майже два дні. Прийшов брудний, задрипаний, голодний, з передряпаним носом. Однак Руженка, незважаючи на такий непоказний вигляд свого мазунчика, вхопила його на руки, почала цілувати й навчати: "не стрімляй, Бодрику, носа до чужого проса!",— як колись навчав я її.

— Не займай того тулака,— говорила їй пані Їтка,— він брудний і мабуть понаносив бліх, які тебе й кусатимуть вночі.

Ружа з жалістю відіпхнула кота й почала звичайну розмову:

— А де він набрав бліх? А чого блохи кусаються? А нащо блохи взагалі? і т. д.

На перші два питання їй відповіла пані Вопалкова, а на третє сказала — "не знаю"! Але ж для Ружички не може бути відповіді "не знаю". Тоді вона підбігла до мене, поклала, як завше, свої пухкі рученята мені на плечі й почала допитувати "стричка". Я подумав і відповів:

— А блохи для того, щоб люди не забували, що треба завше бути чистими, бо від бруду люди й інші живі істоти хворіють.

Моя відповідь зацікавила й пана Богуша.

— А знаєте,— сказав він,— може це, й справді, так. Але ж нащо тоді існують в природі такі створіння, як, наприклад, комарі чи москіти?

Ми обоє замислились, а потім я знов надумав:

— А чи не на те, щоб людина не жила в нездорових, низьких, болотяних місцевостях, а вибирала б собі житло на горах, де добре повітря?

Я не знаю, чи це так, чи ні, але ж це навіває мені думки про те, що в природі все, навіть всяке плюгавство, навіть все те, що нам огидне й шкодливе,— має якесь своє розумне призначення...

І дивно, що подібні думки не приходили мені раніш, а тепер через оте Руженчине — "а, що, коли б?" та "чому?", "навіщо?",— я сам мушу більше й більше міркувати над звичайними, буденними речами, що постійно мене оточують. І, коли думаєш про всі оті дрібнички, яких раніш просто не помічав навколо себе,— то намагаєшся зрозуміти сенс їхнього існування, придивляєшся до їхніх властивостей, помічаєш їхнє місце поміж іншими й т. д., тобто взагалі стаєш уважнішим до всяких світових речей, робиш ті чи інші спостереження...

— — —

Ах! Який я щасливий!..

(Чи не комедія? — Замість написати — "який я радий", я написав цілком по-англійському, англійський зворот! Ох, одвикаю і я думати по своєму!)...

Так от, маю радість: вчора приїхав до Сиднею мій любий, милий, напіврідний містер Патрик.

Але він якось змінився, наче постарів, а в блакитних, ясних його очах наче притаївся сум... Та й не диво: стільки він мав неприємностей, стільки пережив різних турбот. Увесь час згадує нещасного Давида, від батьків якого одібрав листа, повного докорів та підозрінь, що він не доглянув їхньої дитини. Йому це страшенно болить, бо ж я й сам добре знаю, що він доглядав колегу, як рідного сина. Але він розуміє, що з одчаю та горя люди завжди стають несправедливими. Це,— каже він,— аксіома; через те, коли бачиш, що людина розумна й добра раптом стає несправедливою,— ніколи не слід на неї ображатись, а треба довідатись, чи немає в неї якогось тяжкого горя на серці. Горе здебільшого псує душу людини, а інші люди, ображені несправедливістю, ще дужче дратують серце того, вже й так нещасного, чоловіка...

В Японії містер Патрик дуже занудився, але не хотів відтіль їхати, поки не довідався, що його справоздання дійшли до Смоленського.

Але, який же це добрий чоловік! Він не забув і про мене! Знаючи з моїх листів, що я згубив всяку надію одібрати якусь звістку з дому, він доручив тому посланцеві, що віз його листи (один з вояків, що везли якісь військові приладдя до Росії), щоб той дав по київських українських газетах оповістку, що, мовляв, Максим Крушенко просить своїх приятелів написати йому й передати листи по такій-то адресі.