Чмелик - Королів-Старий Василь

Нарешті нам подарували на пам’ятку по костяній стрілі, зробленій з кістки якоїсь риби й дуже гарно прикрашеній горорізьбою.

"Коші" живе знаменито й з кожним днем стає все більшим джентльменом. Белла запевняє, що принаймні він буде єдиним щасливцем свинячого кодла, доживе в неї до "преклонного віку" й, коли буде добре працювати, то, як і Глоб, на старість піде на "державну пенсію". Нарешті Коші при нас перевів всі свої вправи. Дійсно, це слухняна й мила животина. Він вже настільки вихований, що коли злазить на стільця, то спокійно сидить біля столу обіч зі своєю господинею, "побожно" дивиться на неї своїми малими, але розумними очима й "не кладе ноги на стіл".

Ми з містером Патриком жартували, що лише в Австралії нам довелося сидіти за одним столом з свинею, але ж вона поводилася далеко делікатніше, як багато знаних нам людей в Європі, або принаймні — в Росії.

Після Коддонів ми поїхали за одним заходом до панів Дуванів, де нас так само дуже мило гостювали. Я повернувся додому досить пізно, але, під впливом веселих вражень дня, мені й досі не хочеться спати. Завтра опівдні ми виїздимо до Аделаїди...

* * *

Між іншим я довідався, що тут навмисне не пускають дуже швидких потягів і через те на австралійських залізницях майже ніколи не буває катастроф. Правда, це залежить ще й від того, що тут взагалі не буває зморених тяжкою працею робітників, позаяк і всі ті, що служать на залізницях, так само працюють лише по вісім годин в день і мають вільні дні в тижні.

Взагалі, по правді кажучи, тут люди працюють зовсім небагато, але зате всі вони веселі, дужі, сильні й загально-освічені та завзяті спортсмени. Вони мають досить часу, щоб думати не тільки про свій заробіток, а також і про своє самовиховання та здоров’я.

Ех! Що й казати: хороша це сторона! Може — мрію я — й у нас колись буде так.

І яким же тепер контрастом видається мені життя робітників в Японії. Там робітник — голодний, знесилений віл, а тут — пан свого діла. Там працює, та — не працює, а мучиться без відпочинку й тремтить, щоб пан його не вигнав, як непотрібного пса,— а тут не тільки йому самому ніхто не посміє вчинити якоїсь кривди, а він навіть не дозволить скривдити робочого собаки!..

Ну, пора спать! Уявляю собі, як завтра піду прощатись з моєю Ружичкою! От, буде плачу! Вона вже й сьогодні мені говорила:

— "А цо, кдиби, стичку, ти не єл?"

— — —

Ми виїхали з гостинного Сиднею увечері й їхали на Південь до Мельбурну тими частинами Австралії, що мають "найстарішу історію". Це — ті місця, де кілька десятків літ перед теперішнім часом були найбільш страхіття, бо там господарювали різнорідні злочинці та розбишаки, позаяк Англія раніш посилала до Австралії своїх злочинців, як Росія — на Сахалін. І от, тута, під впливом благородної сучасної культури, з тих злочинців та англійських каторжан, яких сюди було вивезено більш ніж 82 000 душ, тепер утворився простий, вихований, гуманний народ, може, щасливіший за всі інші культурні народи світа. "От що, виходить, справжня воля!" — каже містер Патрик.

* * *

Мельбурн видався мені містом, цілком іншого характеру, як Сідней. Він не має тієї розкішної природної краси, що вбирає очі в Сиднею, бо лежить на мало згористій рівнині, досить одноманітній, і далеко від моря. Але зате Мельбурн виглядає куди пишніше за Сідней в своєму Сіті (осередку). Широченні, рівні, наче по лінійці вирізані, вулиці з алеями та бульварами скрізь чисто прибрано, особливо на Bourke-Street та Collins-Street. Великі будинки, між якими головну увагу звертає на себе парламент, що стоїть гордовито на пригорку. На ньому висока вежа, неначе на якомусь соборі, або на Празькому національному музею. Далі — ратуша, банки, урядові будинки — все це масивне й красно зроблене.

Місцеві люди кажуть, що Сідней — місто англійського консерватизму, тоді як Мельбурн — син поступової Америки, тільки кращий за американські міста, бо він — в Австралії! Взагалі кожне місто має свій патріотизм і, коли сіднейці з певною усмішкою говорять про "нудний Мельбурн", то мельбурнці з помітною погордою оповідають про "брудний Сідней".

Але ж не можна сказати, щоб і Мельбурн був дуже нудний, принаймні на перше враження. Його ботанічний садок повен чарівної краси, а від мальовничих рослин, від блакитної води, та від легких будівель — особливо палацу губернаторового — зостається враження художнього смаку й чарівної граціозності.

Велетенські ресторації, кафе, жвавий рух всякого роду екіпажів, широченні афіші про концерти та всякі розваги,— все це надає місту колориту справжньої великої столиці й свідчить про велике її оживлення. Здається, що це місто — столиця многоміліонової держави, а тим часом майже половина всіх мешканців, що живуть в кантоні Вікторія, живе в самому Мельбурні.

Взагалі Австралія це — держава п’ятьох великих міст. Коли я тепер дивлюся на мапу цієї "п’ятої землі світа" й бачу, як по ній розселилися люди, то вона мені уявляється якимсь атолом.

Величезна земля, розміром майже така, як західна Європа,— Австралія населена тільки по тій крайці, що пристає до океану, а всередині — піскувата пустиня, як та зелена вода посеред коралового кола. Не дивно ж, що й населення її майже в 7 чи 8 разів менше, як населення нашої України .

Не знаю, власне, чого я це записав і сюди, коли вже такі відомості записано в мою "працю" про Австралію. Тут же треба записати тільки про Мельбурн та подорож до Аделаїди.

В Мельбурні ми заглянули до місцевого етнографічного музею, де мене вразив величезний метеор — колосальний шматок заліза, що впав з неба в штаті Вікторія. Добра також галерея образів та статуй, а також всякі зразки промислових виробів. Загальний вигляд Громадської Книгозбірні, власне, її порталу, трохи нагадав мені будинок київського музею.

* * *

Ми збиралися пробути в Мельбурні лише один день, але довелося випадково затриматись ще на два. Коли ми сказали портьє, що просимо дати нам рахунок, бо маємо завтра рано виїхати, то бувший там господар готелю "Menzies", в якому ми спинялись, дуже здивовано нас перепитав:

— Як? Завтра вранці виїхати? Та невже ж ви можете від’їхати напередодні Мельбурнського літнього свята?

— Якого свята? — спочатку не зрозуміли ми.

— Та відкіля ж ви, джентльмени? Невже ж ви не знаєте, що позавтра — одні з найвидатніших кінських бігів цього сезону? На Флемінгтонському іподромі буде не тільки вся Вікторія, не тільки люди зі всіх кінців Австралії, а також і чужоземні гості. А втім,— додав він, меланхолійно махнувши рукою,— в цім році на чужоземців, а особливо на англійців надія кепська. Джон Булль тепер сам "бігає" між Францією та Московією. Принаймні я ще сьогодні маю аж чотири не замовлених покої, чого не бувало, відколи стоїть мій дім.

Ми порадились з містером Патриком і ухвалили, що нема рації не побачити того, що всі місцеві люди вважають за велике диво. І ми залишились. Того урочистого дня в переповненому потягу, що йшов за багатьма попередніми до славнозвісного Флемінґтонського іподрому, ми були в гурті різнорідних австралійських типів. За півгодини приїхали до величезного палацу, обсадженого різними мальовничими кущами та деревами, й пішли до велетенських, святочно прикрашених трибун, де відбувалися біги. Народу було видимо-невидимо: повно й на трибунах, що розбігаються амфітеатром, і навколо, на пагорках, що оточують самий іподром.

Колосальні ресторації, сила всяких, незрозумілих мені установ, парки й всякі вигоди,— робили всю цю місцевість значним і многолюдним містом, яке незвичайно хвилювалось, кипіло, жило тільки тим, що робилось на кругових доріжках — "ристалищах". Дивлячись на цю картину, невільно напрошувалось порівняння з римським Колізеєм, про який я читав. Певне й там, сотки літ перед цим, на такі забави сходились десятки тисяч народу, який, хоча жив і мислив цілком інакше, як всі ці люди, але в цей момент мав ті ж самісінькі почування, як сьогоднішні австралійці..

Можливо, що в цім незчисленним гурті людей було тільки двоє таких "дикунів", що зовсім не цікавились наслідками бігу, не хотіли знати, хто такий жокей в жовто-фіяловій сорочці, а хто в — червоно-білій; кому належиться й як зветься худорлява, сіра, мов сталева, кобила, а також, чи вона когось випередить, чи — навпаки — її оббіжать інші. Ті дикуни були ми — я й містер О’Фонель. Я чогось взагалі не маю великого закохання в коней, бо я ніколи не мав з ними жодного стосунку, хоча вже чув не раз, що тут — знамениті коні, а містер каже, що він розуміє тільки той спорт, в якому безпосередньо беруть участь люди, а звірів найкраще дивитися тоді, коли вони собі бавляться без жодних приписів на волі.

Через те ми пересиділи тільки один відділ бігів, а потім пішли роздивлятись установи іподрому; добре пообідали, з’їли чудовий овочевий салат і з першим потягом повернули до Мельбурна, відкіля і виїхали того ж вечора до Аделаїди, в Південну Австралію.

Варто зазначити, що коли ми розповідали панові Зуарабові, як ми байдужно поставились до кінського свята в Мельбурні, то він тільки знизав плечима й промовив:

— Чого ж ви сподівалися, панове? Хіба ж ви раніш не знали, що один кінь біжить швидше, а другий тихше?

— Знали,— жартом відповів містер,— але ж нам кортіло в тому ще раз переконатися.

Однак потім виявилося, що пан Зуараб тільки прикидався: він любить коней і добре на них розуміється.

* * *

Дорога до Аделаїди нудна. Принаймні, поки ще не стемніло, ми бачили одноманітні рівнини, зарослі невисоким лісом, або золотисті ниви з густим, високим хлібом. Часами це нагадувало мені поля України, тільки в них і частки нема тієї нашої краси.

Ми проїхали Баларат,— колись головне місце добування австралійського золота, по якому лишилося тепер багато споминів...

Коли ж ми під’їздили до Аделаїди, то вже побачили інші краєвиди. Кручена колія поринала в померанцевих садах, пробігала поміж великих виноградників, великих, чудових садів та широких ланів, що розкинулись в долині поміж гір Mount Lofty. В цих красних садках, в рівнині стоїть і Аделаїда,— місто, менше за Мельбурн, але ж гарненьке, чистеньке й незвичайно спокійне.

На двірці нас зустрів пан д-р Зуараб. Він дуже зрадів, побачивши зо мною й містера О’Фонеля, про якого я навмисне йому не телеграфував.